Художник на війні

В інший час цей матеріал про «військово-художній загін» можна було б просто присвятити 125-річчю від дня народження визначного художника Петра Дмитровича Покаржевського та ще 100-річчю початку Першої світової війни. Обидві події відзначалися цього року. Втім, зараз триває інша війна, а тому наша розповідь мимоволі отримує відгомін сьогодення. І не тільки тому, що до подій на сході зараз долучаються також люди мистецьких професій.

...Життя українського хлопця з родини з давнім козацьким корінням склалося так, що після народження в степовому Єлисаветграді (тепер Кіровоград) й закінчення Київського художнього училища він, продовжуючи навчання в Петербурзькій академії мистецтв, волею долі опинився в творчій майстерні відомого художника-баталіста, а ще переконаного українофіла (чого лише варта його участь 1900 року в створенні відомого альбому «З української старовини» разом із Дмитром Яворницьким та Сергієм Васильківським!) Миколи Самокиша.

• І ось саме під керівництвом цього відважного майстра (Самокиш уже побував не на одному театрі бойових дій, зокрема російсько-японської війни: «Война 1904—1905. Из дневника художника») студент-живописець пройшов небачену досі художню практику... на фронті Першої світової (1915 р.) у складі спеціального загону. Справді унікальний випадок в історії мистецтва.

«Микола Семенович прийшов збуджений і радісно повідомив, — далі послугуємося досі неопублікованими спогадами Петра Покаржевського, які зберігаються в Кіровоградському обласному художньому музеї, — що створюється Військово-художній загін під командою полковника Шенка. Художнім керівником буде він (Самокиш). І відразу ж назвав прізвища студентів батальної майстерні: Котова П., Мітурича П., мене (Покаржевського. — Авт.), Трохименка К. і Френца Р. (зауважимо, що згодом всі стануть відомими живописцями. — Авт.). Мета поїздки — вивчення військової справи, замальовки поля бою, після бою, трофеїв, військовополонених і, зрозуміло, наших солдатів. Маршрут спершу був короткий: німецький фронт, конкретно, Білосток, Ломжа, Кисельниця, Остроленка, Осовець і Барановичі. Нас одягли у військові строї, знаками розрізнення слугували наші академічні значки. Траплялося, побачивши нову форму, як цивільні, так і військові особи запитували: «Якої ви частини?» Ми, не замислюючись, відповідали: «Водолази». Ті, хто запитував, задовольнивши (таким чином) цікавість, відходили. Загін було сформовано й оснащено всім необхідним. Нам виділили вагон (кожному окреме купе), фарби, в’ючні валізи тощо. Був власний кухар і денщики. Ми отримали навіть зброю: шашку, портупею з кобурою й револьвер. Але це для того, щоб не вирізнятися своїм штатським виглядом».

«Про одну цю поїздку можна було написати цілу книгу», — згадував у 1966—1968 роках (саме тоді писалися спогади) Петро Дмитрович.

• Справжню війну художники побачили поблизу польського містечка Остроленка. «На передову лінію мене пішов проводити командир полку генерал фон Мекк (він ішов із розстібнутою шинеллю, щоб видно було червону генеральську підкладку), — писав Петро Покаржевський.- Німецькі позиції й навіть німецьких солдатів було видно неозброєним оком. Тож я висловив генералу побоювання, що нас можуть обстріляти, на що генерал відповів: «Німці культурні люди, вони знають по кому стріляти». (Як тут не пригадати, що у війську Російської імперії на час війни з Німеччиною служило чимало етнічних... німців. Пригадаймо, наприклад, що батько майбутнього відомого вченого й літературознавця Юрія Шевельова теж мав німецьке прізвище Шнайдер, але на фронті Першої світової генерал-монархіст змінив його на більш патріотичне — Шевельов. Втім, то було на Західному фронті століття тому. Зараз — на східному — з обох боків, як не прикро, звучать вже переважно справжні російські та українські прізвища!).

«Німецькі окопи були відділенні від наших якоюсь водною перепоною, — продовжує далі оповідь Покаржевський, — чи то озером, чи річкою, що розлилася, ми пройшли кілометрів два чи три на виду у німців, але жодного пострілу не було зроблено в наш бік. Ми розсталися з генералом, він пішов оглядати бліндажі, а я примостився писати етюд: на першому плані бліндаж, що будувався для нас із дернових шматків (вглиб не дозволяла копати вода), через бліндаж було видно гладінь озера й інший берег, де німці теж щось будували. На нашому передньому краї деякі солдати розвішували білизну, інші куховарили і т.п. Мені захотілося змалювати таке «мирне» життя на фронті. Моя робота підходила до кінця, лишалися якісь деталі на далекому плані. Як раптом свист поблизу вуха. Постріл звідти. Я присів, ще один постріл. Солдат, який перебував неподалік, гукнув до мене: «Відходьте, ваше благородіє, по вас стріляють, я бачив, як куля ударила позаду вас у бугор». Я все ж не пішов, ще кілька разів висунувся й таки дописав етюд. Повертаючись назад, я бачив картину, що показала різне ставлення до вбитих. Наш військовий цвинтар, братську могилу, простий хрест, і поряд німецький: акуратні персональні могилки з березовим (обов’язково березовим) хрестом, табличкою з прізвищем і каскою на хресті. Це я з біллю в серці відзначив, і ніколи не забуду». (Звичайно, боляче у ХХІ столітті дивитися на велелюдні — за участю представників влади — траурні церемонії проводів у останню путь українських військових, погребіння на алеях слави, але просто моторошно читати про поховання крадькома російських вояків у них на батьківщині. Менталітет не зміниш).

• Але найжахливіше майбутнім художникам довелося пережити в фортеці Осовець, що в Білорусії. В історію Першої світової це укріплення ввійде під назвою «фортеця мертвих». Війська кайзера оточили її з трьох боків. «Ми приїхали в день відносного затишшя, — напише згодом Покаржевський, — очевидно, німці щось готували. Наступного дня комендант фортеці генерал Микола Бржозовський вирішив влаштувати для нас спектакль, попередивши , що вдень ми можемо працювати, дивитися на стрільбу наших батарей, але до 5-ї вечора щоб усі були в центральному форті, найнадійнішому. Наша стрільба розпочалася (коли мені не зраджує пам’ять) о 10 годині ранку. Ми, художники, були розподілені по фортах, і робили замальовки: як батареї стріляють, як підвозять снаряди, окремих фігур артилеристів. Час наближається до п’ятої, полковника Шенка, зобов’язаного нас зібрати, все немає, нарешті, рівно о п’ятій, розпочинається відповідна канонада німців, і тільки тут з’являється Шенк, мене посадив у автомобіль, їдемо далі по Матурича й Трохименка, а там уже вся дорога під артилерійським обстрілом, з трудом повертаємо, їдемо назад, але й тут обстріл. Вирішили прорватися швидкою їздою, але нас ніщо б не врятувало, коли б не бугор, котрий прикрив нас, ми тільки й бачили та чули, як над головою летіли осколки снарядів. Шенк був блідий, як полотно. По-перше, теж злякався, а по-друге, не виконав наказ коменданта фортеці: привіз із п’яти тільки одного. Я не буду описувати зустріч з комендантом полковника, котрий не виконав наказу, скажу тільки, що він довго не з’являвся нам на очі. Нашим начальником було призначено іншого до самого від’їзду з фортеці. Я ще хочу сказати кілька слів про користь нашого приїзду до Осовця: ми добряче попрацювали, було багато замальовок руйнувань укріплень та споруд, батарей у бою тощо, але, крім того, як ми дізналися згодом, своєю раптовою (учбовою для нас) стрільбою гармати фортеці пошкодили й підбили дві «товсті Берти», що саме підвезли до Осовця. «Товстими Бертами» німці охрестили свої 16-дюймові гармати, що пробивали найміцніші форти (один снаряд мав вагу 800 кг.).

• Згадується ще виїзд із фортеці. Щоб німці не помітили нашого виїзду, ми їхали на простій вантажівці. Не встигли від’їхати й двох кілометрів, як над нами з’явився літак («Таубе»), він пролетів так низько, що ми побачили пілотів і навіть як один дивився в бінокль, а інший тримав у руках невеличку бомбу, щоб кинути. І що значить сліпий страх: деякі з нас полізли під брезент, шукаючи порятунку. Втім, «Таубе», здійснивши чотири — п’ять заходів над нами, полетів, так і не скинувши бомби».

Після Осовця «військово-художній загін» прибув до Барановичів. Там у салон-вагоні зробили виставку. Потім мали нагоду увічнити деякі об’єкти Ставки верховного головнокомандуючого російської армії, яка перебувала у цьому місті від початку війни до кінця літа 1915 року. А далі художникам окреслили новий маршрут: Київ — Севастополь — Кавказ... У Києві малювали трофеї. В Севастополі — на бойових судах матросів біля гармат, бойову тривогу та інше. Далі був Кавказький фронт. І кілька сотень художніх робіт про тяжку ратну працю безпосередньо з передової, створених під кулями та осколками снарядів.

• Такою є маловідома сторінка з історії світового живопису, до заповнення якої причетні й кілька українських художників: Микола Самокиш («Великая война в образах и картинах», 1915), Петро Покаржевський, Карпо Трохименко... Про них варто пам’ятати навіть зараз, коли правду з поля бою — про героїзм і зрадництво — люди отримують, як мовиться, оnline. І, певно, спецзагони такого напряму навряд чи потрібні.