До історії одного ювілею

Ювілеї святкують не тільки люди. Право на ювілеї мають також і великі книги. До таких, на моє переконання, належить і ця невелика за обсягом, але велика за духом праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Думаю, нині варто нагадати, що писалася вона якраз 55 років тому, у вересні-грудні 1965 року. То був час, коли тривали розпочаті у 1963-му репресії проти української інтелігенції. І. Дзюба, вже відомий тоді серед українських інтелектуалів літературознавець, був речником більшості літературних вечорів, творчих зібрань шістдесятників. Красномовне виважене слово, чіткість формулювання думок, запальна манера переконувати інших, а також відчуття присутніми абсолютної переконаності самого  оратора в тому, у що сам вірить – усе це  сприяло зростанню його популярності серед людей, налаштованих на зміни у суспільстві. Скажімо, ходили у «самвидаві» або ж пошепки переповідалися тези його легендарного виступу на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження В. Симоненка в Будинку літераторів 16 січня 1965 р.

На знак протесту проти масових арештів у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку й Тернополі  відомих представників української молодої інтелігенції Іван Дзюба виступив у кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965 р., пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П.Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицького, в якому намагався донести думку про те, що людей засуджено безневинно: за чесне слово, синівське вболівання за долю України.

Однак  цього виявилося не досить. Відчуття марності таких зусиль і продиктувало потребу узагальнити наболілу проблематику нерівноправної дружби нібито рівноправних народів-братів СРСР, що сконцентрувалася у тугому «вузлі» національних питань. За свідченням самого І. Дзюби, виникла ідея «спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, – а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади» (цитую його передмову «Від автора: з відстані чверті століття» до книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?»; К.: Вид. дім  «КМ Academia»  1998, с.17).  Робота над трактатом тривала всього кілька місяців: вересень-грудень 1965 р. Своє найперше завдання І. Дзюба бачив (звісно ж, наївно!) у тому, щоб переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (ясна річ, передусім союзне, адже всі ідеологічні вказівки «спускалися» з Кремля),  в тому, що назріла потреба звернути особливу увагу на забезпечення національної політики в тому її варіанті, який проголошувався класиками марксизму-ленінізму. Це, так би мовити, зовнішній адресат.  Окрім цієї апеляції до влади автор розглядав свій трактат як звинувачення партійного керівництва у фарисействі, тому й «мусив сказати їм це в очі» (З діалогу «Віталій Абліцов – Іван Дзюба» з книги «Спрага», К.:Український Світ, 2001, с. 37). На його прохання Зіновія Франко віднесла примірник рукопису в експедицію ЦК Компартії України на Банкову. Буквально за тиждень кілька співробітниць Інституту  мовознавства разом із нею переклали цю працю на російську мову, аби її могли прочитати і в Москві, куди й було відразу надіслано ще один крамольний примірник.

«Джереловглиблений Дзюба» (так шанобливо назвав його в одному з листів І. Світличний) побудував своє звинувачення правлячим колам СРСР на численних документах і матеріалах, що дало можливість порівняти національну політику радянських очільників із національною політикою російських царів ХУІІІ-ХІХ ст. і переконливо аргументувати наскрізну тезу щодо русифікації та денаціоналізації не-росіян, які мешкали у єдиному радянському просторі. Обґрунтовуючи важливість і місце національного питання у суспільному житті, «ревізіоніст» І. Дзюба нічого не вигадував «від себе»: його конструктивною ідеологічною зброєю проти прицільної ідеологічної зброї комуністичної  партії стали самі  ті сили, що підготували ревізію ленінської національної політики і чиїми задокументованими аргументами він дуже вправно скористався. Навіть такі актуалізовані шістдесятниками поняття, як «національне почуття», «національна свідомість», «національні обов’язки», взяті в актив шістдесятницького руху, І. Дзюба примудрився  наповнити змістом і  потвердити (а значить, і дати право на життя) «вустами» партійних діячів різних країн. Структура цієї праці засвідчує системний підхід дослідника до  винесеної у назву теми: поза його увагою не залишилися передбачення будь-яких можливих контраргументів опонентів, окрім, хіба, огульної ідеологічної лайки і різного штибу ярликів, що їх радянська апологетика зазвичай застосовувала замість аргументованого діалогу з опонентами, оголошуючи їх відразу «ворогами народу» та «українськими буржуазними націоналістами». Перед таким брутальним стилем  розв’язання суперечностей між теоретико-методологічними претензіями марксистів і практикою самого життя  виявилася вразливою навіть та сила доказової джерельної аргументації, що її сповна використав автор начебто у межах самої партійної світоглядної системи. Різноаспектний підхід до цілого корпусу проблем, пов’язаних із цією темою, дозволив І. Дзюбі  розплутати лабіринти фальшивої фразеології, за якою ховалася справжня суть великодержавницької політики «єдиної і спрямовуючої» комуністичної  партії.

Разом із дослідженнями легендарного історика Олени Апанович «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50-70-і роки ХVІІІ ст.» (К., 1961), «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.» (К., 1969) та також легендарного історика М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?» (1966), де було блискуче викрито облудний зміст «Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією» (спочатку тези поширювалася «самвидавом», а 1972 р. побачили світ у Канаді), ці праці сукупно  окреслювали підстави для утвердження основ української державності з її чітко визначеним національним питанням і закладали фундамент нової української політичної культури.

Викликавши «вогонь на себе», І. Дзюба хоч і був готовий до будь-якої реакції влади, все ж сподівався (знову ж таки наївно!), що його почують. Власне, його й почули, адже праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала основною підставою для звинувачень автора в українському буржуазному націоналізмі. Конструктивна й науково обґрунтована його спроба дати аргументовану відповідь від імені покоління шістдесятників на запитання «Проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?» викликала шалений резонанс: тема й справді набрала надзвичайної суспільної гостроти. Богдан Стенчук  (псевдонім) у книжечці «Що і як обстоює І. Дзюба. (Ще раз про книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?»)» ( К.: Тов.-во культурних зв’язків з українцями за кордоном, 1969), виконаній на замовлення спецслужб, усіляко чорнить автора, акцентуючи на його начебто перекрученні творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна та документів КПРС і КП України, фальсифікації історії, економічного й культурного розвитку СРСР і Радянської України. Щоб відтворити гнітючу атмосферу цькування викличного автора, досить навести кілька  цитат із цього санкціонованого найвищою владою пасквілю: «І. Дзюба настільки глибоко поринув в націоналізм, що ніде не говорить про комуністичне майбутнє українського народу. Він взагалі ніде в позитивному плані не веде мови про комунізм, а лише глумиться з комуністичних ідей» ( с. 151);  «Книга І. Дзюби – «коштовна» знахідка для буржуазної пропаганди, яка десятиліттями заперечувала, нищила, таврувала марксистсько-ленінську думку, вбачаючи в ній головну небезпеку для себе, а тепер, переорієнтовуючись, бере новий курс – використовувати авторитет марксизму-ленінізму з тим, щоб, ревізуючи його, обстоювати старі концепції та капіталістичні ідеали. Отож недаремно так ухопилася буржуазна пропаганда за книгу І. Дзюби, видавши її в ряді країн на Заході» ( с. 155-156];  «Для методології І. Дзюби характерна метафізика, тобто розгляд всіх понять застиглими, раз назавжди даними, такими, що не розвиваються» (с. 23); «Будь-який порядний дослідник із сорому згорів би, викладаючи оте все, що пише І. Дзюба» (с.121); «Книга І. Дзюби не має нічого спільного з сумлінним науковим дослідженням, що ведеться – з позицій марксизму-ленінізму. У даному випадку перед нами автор, який намагається, як це було показано вище, підібрати аргументи до заздалегідь зроблених, цілком упереджених суб’єктивістських висновків, видати завідомо буржуазно-націоналістичні ідеологічні принципи і політичні настанови за марксистсько-ленінську трактовку національного питання, за ленінську політику» (с. 163).

Звісно, І. Дзюба не згорів «із сорому», бо твердо залишався на своїй позиції, потвердженій аналітикою, однак змушений був пережити атмосферу злоби й ненависті, яка «насилалася» з найвищих щаблів влади і за якою відчувався страх ідеологів від марксизму-ленінізму за «непорушність» своїх «основ». Більше того, після появи розгромної книжки Б. Стенчука він вирішив написати «відповідь», тобто ще одну аргументовану працю, «яка була б «ґрунтовнішою» за «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» (з діалогу Віталія Абліцова та Івана Дзюби, с. 37) і збирав матеріали в Києві й областях, у чому йому особливо допомогли письменники Василь Захарченко та Олег Орач, зокрема матеріалами з Донбасу. Однак не встиг – «затиснули» репресії.

Інший резонанс був на Заході. Автор «Передмови» до закордонного видання праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» («Сучасність»,1968) Степан Олійник (уродженець України, на той час доктор філософії, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні, співробітник англомовної «Енциклопедії українознавства») наголошував, що серед поважних закордонних досліджень про стан національного питання в СРСР саме вона має чи не найбільше значення. Адже автор її «остаточно зруйнував міт, що досі панував по обидва боки «великого ідеологічного вододілу», оскільки «вивів національне питання на громадський форум у Радянському Союзі і таким чином заперечив офіційні та наївні приватні твердження, що, мовляв, національне питання там «уже – не проблема». Поза межами СРСР Іван Дзюба своєю студією, немов рефлектором, прослав широку смугу світла крізь туман байдужости, незнання, половинчастих істин і навіть зловмисної баламутности, що прикривали цю реальну проблему. Він, зокрема, кинув виклик усім тим, хто далі твердить, що «на національному фронті – без змін» (с. 6-7).

А 2 березня  1972 р. у  Спілці письменників України розглядалася персональна справа І. Дзюби. Члени правління одноголосно проголосували за його виключення з членів СПУ – «антирадянське спрямування» праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ні в кого з керівників Спілки не викликало сумніву. Поява такого  факту в біографії автора практично вже дорівнювала його арешту. Тож у квітні 1972 р. І. Дзюба був заарештований, у травні 1973 р. засуджений «за антирадянську діяльність» до 5-ти років таборів суворого режиму – саме такий термін було визначено слідчими органами для «ідейного перевиховання»: цілком достатній, аби погубити людське життя, тим паче за умови слабкого здоров’я. Попри всі намагання КДБ «приписати» трактату «колективне авторство» й на цій підставі накрутити термін, подібні спроби успішно провалилися: І. Дзюба зумів це спростувати й довести самостійність виконання своєї праці. Після багатомісячного перебування в ізоляторі КДБ й виснажливих допитів та «очних ставок»  був помилуваний і випущений на волю. Його життя повернулося нібито у звичайний  режим, якщо таким можна назвати режим офіційного нагляду й заборону працювати за фахом, що означало також неможливість друкуватися.

Власне, саме праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що виявилася знаковою у шістдесятницькому русі й підняла її автора до статусу ідеологічного натхненника цілого покоління, стала крутим віражем на тій, спершу нібито прямій дорозі, яку сам І. Дзюба визначив як «заняття літературою». Він не раз повторював і повторює, що не почувався політиком і не хотів ним бути, а взявся за цю тему тільки тому, що «ніхто інший тоді за неї не брався в ширшому обсязі». Планував лише написати, висловити наболіле, донести до інших своє розуміння суті тих процесів, які відбувалися на його очах, а далі повернутися «до літератури, щоб більше від неї не відриватися» (цитата з післяслова І. Дзюби до  журнальної публікації 1990 «З відстані чверть століття).  Щоправда, політика його й далі не відпускала…

Ще один красномовний факт: праця не тільки стала архіпопулярною в українському «самвидаві», а й, починаючи з 1968 р., виходила друком – без відома  й дозволу автора – за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською  (у видавництві Італійської компартії), китайською мовами. І тільки 1990 р. трактат  «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, відомий нашим співвітчизникам у статусі «самвидавного» й закордонного (скажімо, мені закордонне смолоскипівське видання 1968 р. подарували вже аж 1990 р. українці у швецькому м. Мальме, і через 40 років після цього видання Іван Дзюба зробив на цьому примірнику дарчий напис), вперше з’явився  в Україні як авторська публікація (ж. «Вітчизна№, №5-8), а 1998 р. вийшов без будь-яких змін, у початковому авторському варіанті 1965 р. (але в супроводі вступного слова автора і післямов автора і дослідника Леоніда Бойка) й окремою книгою. У післяслові до першої в Україні авторської  публікації праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1990 р. І. Дзюба звертається до сучасного, особливо молодого читача й торкається теми  своїх минулих переживань із приводу колишніх закордонних публікацій і всього, що було з тим пов’язано й обросло міфологією чужих трактувань: «Щоб судити про мене і мої душевні терзання, треба було б знати моє покоління, а ще більше – мене самого, мою біографію, мою ідейну еволюцію»  (с.208) – про все це він згодом розповість на сторінках своїх мемуарів «Спогади і роздуми на фінішній прямій». Одне з наступних перевидань було здійснене 2005 р. (Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»).

Основи політичної культури, що її закладав І. Дзюба, зокрема, досить вичерпно окреслив Мирослав Попович, зазначивши, що нині, коли стали доступні документи часів «української революції» 1917 р., стало зрозумілим, що І. Дзюба «почасти перевідкривав ту демократичну національну ідеологію, яка була спочатку програмою для незалежної України. В чомусь повторював Дзюба 1965 року і націонал-комуністичне світорозуміння 20-х років […].  Це було гуманістичним, демократичним варіантом національних прагнень України ХХ століття, нечуваним для тодішнього суспільства. Вперше люди замислились над «культурою національних почуттів» – ці слова з книги Івана Дзюби найбільше, мабуть, врізалися відтоді в пам’ять» (М. Попович «Перевідкривач». У книзі «Україна у пошуках нової ідентичності», К.: Вид-во «Україна», 2006, с. 6). Саме цим пояснюється те, що Іван Михайлович, літератор за покликанням, не втомлюється повторювати, що він займається не політикою, а етикою в політиці. Його культура національних почуттів була оперта на демократичні й гуманістичні засади, несумісні з принципами правого радикалізму, що цілком суголосне його людській вдачі. Наголошуючи на культурі національних почуттів, а, за великим рахунком, на значенні для національного поступу політичної культури, І. Дзюба значно випередив свій час, діставши прикру можливість не раз спостерігати в історії українського державотворення повну  духовну й моральну варваризацію цих концептуальних понять, на що завжди гостро реагував пером і словом.

…Я не знаю, що згадує у ці похмурі осінні дні Іван Михайлович, напередодні свого власного ювілею (у липні наступного року відзначатимемо його 90-річчя – і дуже хочеться, щоб таки у незалежній і демократичній Україні, яку він вимріяв), і чи згадує свою давню роботу над  цим трактатом, але напевне знаю, що його зігріває думка, що він тоді виконав своє призначення і його сумління перед Україною чисте. Власне, сісти за письмовий стіл, зосередитися в умовах арештів, підозр, стеження, обшуків, викликів на допити в КДБ і за такий стислий час (якихось три-чотири місяці) проаналізувати першоджерела й написати фундаментальну доказову працю, де твереза аналітика обґрунтувань перемагає емоційний накал протесту проти беззаконних дій влади, того свавілля, що чиниться на твоїх очах, – це був вчинок сміливця, і Вчинок з великої літери. За великим рахунком, те  вроджене  (чи набуте силою волі?) вміння за будь-яких, часто нестабільних суспільно-політичних і соціокультурних умов зосереджуватися на інтелектуальній праці, абстрагуватися від емоцій і тверезо перевести свої враження, спостереження й  роздуми у знакову систему аналітичного тексту не раз спрацьовувало на користь Івана Дзюби (в пізнішому часі таким вчинком стало, скажімо, написання праці виразно застережливого звучання «Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна»). Власне, воно й визначило його еволюційний шлях від апологета «чистої» комуністичної ідеї, очищеної від злодіянь сталінізму (а проте, з певною дозою сумніву),  до міцного державника, який став в обороні національної ідеї українського народу.