Чи чекати дива з «Удовиної хати»?

Часом якісь думки чи фрази переслідують тебе роками. Наді мною завжди тяжіли своїми прихованими смислами достоту таємничі слова Євгена Сверстюка (1928-2014 рр.) із нашого з ним давнього інтерв'ю. Процитую їх повністю, аби відразу попередити ваше здивування, бо згадується моє власне тодішнє велике здивування, яке годі було стримати від емоцій. Отже, розмірковуючи вголос про тих одинаків (одиниць, у його формулюванні), хто проходить «крізь терни до зірок», відповідь на одне з моїх запитань Євген Олександрович закінчив словами: «… Будемо подіватися, що найяскравіші знову прийдуть зі Сходу України», на що прозвучало моє наступне запитання: «Тобто з найбільш спустошеного бездуховністю, зрусифікованого й денаціоналізованого краю?.. Звучить, Євгене Олександровичу, трохи несподівано, щоб не сказати – парадоксально. Чи ж можливо це?» (уточнюю, розмова відбувалася 1995 р.).

Далі й прозвучали слова, що уточнювали позицію мого співрозмовника: «До речі, недавно в Парижі відомий совєтолог Алан Безансон, дуже прихильний до України, сказав мені: «А чи не краще, щоб Україна була меншою, зате національно організованою і єдиною?» (до речі, запитання, яке досі, і нині особливо, звучить у різних варіаціях і з уст полярно різних людей – Л.Т.) – «Тобто щоб вона позбулася своїх східних областей? – запитав я.  – Та що Ви: звідти ж приходить найкраща наша інтелігенція! Там народ зовсім не той, яким він постає з російських пропагандивних версій на Заході. Він тільки дуже скалічений… «Історія Русів» прийшла до нас із Новгород-Сіверщини, релігійна філософія – з Харківщини й Полтавщини, література – з Полтавщини, «Кобзар» – з Київщини, театр – з Півдня України,.. Навіть у 60-ті роки з того спустошеного краю, де вже не було осередків української культури, приходять будителі національного духу – відомі дисиденти… А яка славна українська інтелігенція зі Сходу емігрувала після громадянської війни!..».

Те давнє інтерв'ю завершувалося збалансованим Сверстюковим сподіванням: «Отже, будемо чекати дива з «удовиної хати», як казав Довженко, і будемо  сподіватися на появу нової справжньої інтелігенції з Заходу України, бо все ж таки це найбільш релігійно й національно пробуджений край з великими традиціями. Ми вже не раз мали можливість відчути, що його гірські струмки напувають степ…» (Євген Сверстюк: «Ядро духовної аристократії завжди в опозиції»: У книжці Л. Тарнашинської «Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї: К., 2001, с. 41).

Ці рядки особливо вперто почали являтися в пам'яті, починаючи з 2014 року, початку новітньої російсько-української війни. Як я розумію, й нині триває моя безмовна полеміка з Євгеном Олександровичем, знайомство з яким почалося у червні 1990-го, (коли він вперше після повернення із тривалого заслання завітав до «Літературної України, де я тоді працювала»; далі я слухала його лекції в Мюнхені в Українському Вільному Університеті в 1993, 1994 рр.), що надзвичайно вплинуло на мій саморозвиток і творчі пріоритети. Інакше би не написалися ці рядки під символічною назвою «На перше грудня» (є у Сверстюка така стаття: «На дев'яте березня»). Бо це не тільки дата нашого історичного референдуму щодо незалежності, не тільки назва громадської організації, «Перше грудня», до створення якої активно долучився Є. Сверстюк, не тільки дата (воістину символічна!) кончини  самого Євгена Олександровича 2016 року (до речі, народжений він був 13 грудня, на Андрія), але й новітня метафора солідаризованості української інтелігенції, яка зараз, на жаль, переживає не найкращі часи.

Так, останнім часом уже не раз переконалася в користі перечитування давніх текстів – і чужих, і власних. Адже так із іншої часової перспективи відкриваються нові сенси, що змушують шукати відповіді на нові й задавнені запитання. Таким текстом-перечитуванням став для мене й есей Є. Сверстюка  «Шістдесятники і Захід» – не раз цитований у моїх наукових працях. Але цього разу саме він відкрив не помічений раніше канал зв'язку між тими цитованими вище рядками Євгена Олександровича з нашого інтерв'ю та оцим також давнім текстом.

Отже, есей «Шістдесятники і Захід» (рік написання 1991) відкривається уважному читачеві двома шарами: якщо раніше у контексті дослідження шістдесятництва звертала увагу на дихотомію «Захід/Схід» як на дихотомію західної  і радянської (східної) ідеології/культури, то нині відкрилася й інша нібито дихотомія, в якій Євген Олександрович намагався знайти не просто точки дотику, а й продуктивний  баланс: між західними й східними областями України.

Звісно, Є. Сверстюк як мислитель і християнсько-соціальний філософ часто говорив/писав тезами, що несли нові, часом несподівані ідеї, згустки думок, які слід було розгортати у розлогі тексти (так, наприклад, моє побажання, колись висловлене Євгену Олександровичу, написати окрему книгу про українську інтелігенцію так і залишилося побажанням, хоча та книга фактично «існує» в тезах, стислих міркуваннях, розсипаних у текстах його статей), тому й тут можна апелювати до тез, відчуттів, а радше, до інтелектуальної інтуїції людини, котра багато чого відчувала, пережила й осмислила, якщо навіть іноді відчуваєш певне несприйняття мовленого. Так ось, зупинимося лише на другій парадигмі, географічно й ментально окресленій Є. Сверстюком: уже традиційному поділі на «західняків» і «східняків», яке він розглядає на прикладі українського шістдесятництва, зокрема, тієї «шопти» (В. Стус) відчайдух, яких об'єднав у Києві Клуб творчої молоді й спільні поривання молодих бунтівників до оновлення. При цьому він наголошує на таких двох, за його формулюванням, «містичних обставинах»: «Перша, зібрались люди українського пограниччя – з Донеччини, Луганщини, Волині, з вигнанщини, занесені якимись доцентровими вітрами і згуртовані ударами долі. Друга, зібралися в благословенному Києві, який змалку багатьом  марився, мабуть, так само, як колись Гоголеві у листі до Максимовича: «туди, туди в наш древній Київ, він наш, він не їхній. Як марився Шевченкові й братчикам наш одвічний святий Київ, місто українського відродження  – на  благословенних київських горах»» (с. 27).

Так, серед тих, «хто повільно розгіпнотизовувався» від постулатів системи або ж і не був загіпнотизованим, але доти лише «вдавав, що такий, як усі», були «душа шістдесятництва» та його «двигун»  талановитий літературознавець, перекладач, поет Іван Світличний з с. Половинкине на Луганщині, котрий за свої демократичні переконання й поширення самвидаву відбув загалом 12 років позбавлення волі (тюрма, табір та заслання); відомий усім Іван Дзюба з с. Миколаївка на Донеччині, з-під пера якого восени 1965 року народжується воістину сенсаційний аналітичний трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація», що ставить під сумнів нібито незаперечні «стовпи» національної політики Радянського Союзу, і згодом – десятки праць, що становлять золотий фонд української науки й культури; геніальний і незламний поет Василь Стус, народжений на моїй рідній Вінниччині, однак закинутий долею на Донбас (закінчив Донецький педінститут, учителював у середній школі №23 м. Горлівки на Донеччині), де й проходив уроки реального радянського життя; правозахисник, організатор і перший керівник Української Гельсинської Спілки письменник Микола Руденко, малою батьківщиною котрого є с. Юр'ївка на Луганщині…

 Ось як це відчував Є. Сверстюк: «У Києві шістдесятники зі східного і західного прикордоння одразу потяглися один до одного і «зіспівались», часом ще швидше,  ніж близькі краяни. Принцип відмінности й одночасно близькості в етичних ідеалів дуже важливий у творчій співпраці» («Блудні сини України», К., 1993, с. 31). «…живим містком між Східною і Західною Україною, між Києвом і Львовом», як пише Михайлина Коцюбинська, був Іван Світличний, родом з Луганщини: «Багатьох моїх колег і друзів, зокрема й мене, саме він увів у літературно-мистецько-дисидентські кола Львова. Так здійснювалося  справжнє національно-культурне єднання. Сьогодні воно видається самозрозумілим, тоді ж його треба було утвердити. І в цьому безперечна заслуга Світличного» (М. Коцюбинська. Іван Світличний, шістдесятник// Мої обрії, Т.2. К., 2004, с. 9).

 При цьому Є. Сверстюк звертає увагу на те, що  «закладені з дитинства начала були різними, навіть протилежними», тому за всієї взаємної симпатії «було багато розбіжностей – у поняттях, оцінках, звичних поглядах». Більше того, «хоча соціялістичні цінності ревно ніхто не захищав – вони десь ревно сиділи на дні» (там само, с. 31). Пишучи про своїх друзів-шістдесятників, Є. Сверстюк зазначає: «Для всіх них я був киянин, але – волинянин.  На Захід України дивилися з надією. Та оглядались – і щось не видно було довгого ряду волинян, львів'ян, тернопільців, які стали б поряд з Василем Голобородьком чи навіть старшим бунтарем Миколою Руденком. Десь вони розплились і уподібнились у морі конформізму, що єднає обидва береги» (там само, с. 31).

Але є константи (якщо більш пафосно – то святині), до яких апелює наскрізна думка автора про джерела єднання: «Але на спустошеному війною і червоною мітлою західньому і східньому березі десь під уламками залишився скарб – пісня і молитва матері. Цей маленький струмок, що протягнувся крізь життя від маминої молитви, підживлював і наш ідеалізм, і наші шукання правди, і наші абсолюти» (там само, с. 31).

На сторінках статті «Народження української інтелігенції», окреслюючи жорсткі історичні умови виживання української інтелігенції, Є. Сверстюк, зокрема, залишив нам обнадійливі рядки: «За всіх цих умов все ж таки подекуди виживав і український патріотизм, і зберігався культурний рівень, а в російськомовних сім'ях з'являлися україномовні діти. Отже, у житті є глибини, які не вписуються у видимий ланцюг детермінізму. В житті народу є невидимі запаси сил, яких не поглинає ні голодомор, ні клясова чи «вітчизняна» війна, ні радіяція…» (правопис автора збережено; у кн. Є. Сверстюка «На святі надій: Вибране ». –К.: Наша віра, 1999, С. 213).

З думками Є. Сверстюка перегукуються й міркування Надійки Світличної, молодшої сестри Івана Світличного, змушеної через переслідування виїхати разом із сином до Америки, котра 1997 р. відвідувала Луганщину, де народилася,  і в інтерв'ю Олексію Неживому, зокрема, сказала: «Луганщина – зрусифікований край, і дехто вважає її безнадійним краєм. Я оптимістка в цьому плані, надіюся на молодь. Молоді дуже талановиті. Я просто була вражена. У селі є такі талановиті молоді люди, що мені аж дивно: звідки вони такі беруться. А потім подумала: звідки ж узявся Дзюба, той Голобородько, той Григір Тютюнник (Григір Тютюнник родом із Полтавщини, однак після того, як батька було репресовано, його забрав у свою родину дядько в с. Щотове Луганської обл., пізніше працював на відбудові шахт, слюсарював – Л.Т.), той Іван Світличний? Звідки вони взялися в тому Донбасі?» (І. Світличний, Н. Світлична. З живучого племені Дон Кіхотів, К., 2008, с. 697).

Далі на сході відбулося те, що відбулося. Тому, звісно,  у наш час жорстких реалій фактичної війни цей ретроспективний погляд може виглядати таким собі наївним романтизмом, базованим на якихось загальних абстрактних уявленнях. Але ж і на окремих фактах!..

Що ж насправді потрібно, аби ці два береги, про які веде мову Є. Сверстюк, об'єдналися, прорвававши загати новітнього конформізму, важких деформацій свідомості, упереджень і зневіри? Невже нове дисидентство з його продуктивою пасіонарністю, але й важкими жертвами? А може, таки спрацює «пісня і молитва матері» – той генетичний код, що є визначальним у формуванні нації? Бо серед мешканців Донеччини й Луганщини – немало хліборобських нащадків із інших областей України, зокрема, й моєї родини по матері з Полтавщини, благословенної Решетилівщини, де пісня, молитва й надія закодовані у символічні візерунки самобутньої вишивки (тому не з книжок, а з маминих  розповідей знаю, як полтавців примусово відправляли «на роботу» на шахти Донбасу, а сама вона, юною дівчиною, втекла від цього вимушеного рабства на даху товарняка на Рівненщину до старшої сестри, яку направили туди працювати вчителькою: такою була демографічна політика радянської системи, що «забрала» на Донбас лише з однієї полтавської багатодітної родини трьох дітей сільського вчителя історії, котрий загинув у другій світовій у березні 1945 р. біля Щеціна й місце поховання якого мені  (єдиній з великої родини) вдалося відшукати аж 2006 року).

Так, це питання, яке поки що залишається без відповіді. Ба більше: породжує ще більше запитань – і не насмілюся продукувати відповіді, бо таки мав рацію Євген Сверстюк, що лише «одиниці» набираються «зухвальства дражнити дракона» й знаходити в собі сили й мужність «іти проти течії». Зрештою, Євген Олександрович завше наголошував на феномені великої віри, яка рятувала людство в «критичні моменти історії». Відповідаючи на запитання часопису «СіЧ», якою є роль християнської традиції у розбудові української державності, відродженні  духовності, національної самосвідомості, наголосивши на потребі справжнього ґрунту – релігійній основі, він підкреслював: «Тільки там, де є традиція, усталеність, там за будь-якого варіанту релігії є якийсь контакт. Там, де все зруйноване, відбудовувати можна тільки на рівні людини. Людині потрібно повернути справжність. Поки ми матимемо справу з блудними очима й блудними словами, доти не можна буде серйозно говорити про справу. Все робитиметься тільки на словах. /…/ Є велика суперечність між прихованим запасом сил і наявними силами, які дуже бідні. То головна наша проблема…» ( «СіЧ», 1993, Ч. 6, С. 8). Прозірливі слова,  мовлені неначе нині і наче також із приводу сьогоднішньої проблеми стосовно тимчасово окупованих територій Донбасу. У контексті проблеми щодо їх деокупації та майбутньої реінтеграції ці акценти з історії українського шістдесятництва звучать по-особливому: й актуально, й запитально водночас.  І тут, здається, відповідь можна пошукати знову ж таки у самого Євгена Олександровича на сторінках книжки Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком» («Смолоскип», 1992): «…усі питання живуть взаємозалежністю, динамізмом пошуку. Поза цим вони просто висять» (лист  Є. Сверстюка до Ю. Луцького з Києва, датований 18 лютого 1984 р., с. 64).

Бачимо, що мав рацію Євген Олександрович: вони й справді «висять», зависають у просторі неоднозначності, невизначеності й непослідовності. Тож, на жаль, на сьогодні я не маю відповіді на ці запитання загальнонаціональної ваги, хіба ще згадуються суголосні із сьогоденням рядки з «Марусі Чурай» Ліни Костенко: «Так ці нестатки в'їлися в печінку,/і вся ця передержана війна», як і її ж рядки із «Берестечка»: «Не звикли думать, звикли говорити./Кричати звикли – «слава» та «ганьба»./ Злиденний дух, прикутий до корита,/лише ногами правду розгріба». Що ж, відповідь може дати лише новітня історія – у її динамізмі пошуку. І взаємозалежності. Підкріплених вірою, бажанням і великою державницькою мудрістю… Замислившись над рядками: «Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,/та ще й своїх причаєне кубло/так вирипали двері України – /аж холодом з Європи потягло». Знову ж таки з «Берестечка», на жаль, надзвичайно нині актуального…