Життя безцінне

...Серпень 1921 року. 60-річний Фрітьоф Нансен, професор зоології та океанографії Університету Христіанії, «норвежець століття», всесвітньо відомий дослідник півночі та географ, знаменитий громадянин своєї країни, завершує підготовку до давно омріяної наукової експедиції в Центральну Азію. І раптом — телефонний дзвінок із Вашингтона, від міністра торгівлі США Герберта Гувера (в майбутньому — господаря Білого дому в 1929 — 1933 роках). Заокеанський урядовець сказав уславленому співбесіднику: «Містер Нансен, ви як людина, яка щільно співпрацює з Лігою Націй у справах біженців — жертв Великої війни (нині її іменують Першою світовою війною. — І.С.), напевно, знаєте про жахливий голод на теренах колишньої Російської імперії, на Волзі та в Україні. Там гинуть мільйони й мільйони людей. Тільки ви, з вашим всесвітнім авторитетом, впливом і вмінням переконувати, можете зарадити цій трагедії або принаймні полегшити її наслідки. Треба щось робити, містере Нансен!».

Професор чудово знав, що відомості про жахливий голод не перебільшені (він отримав уже щодо цього лист-заклик від Горького). Знав він і про певну політичну заангажованість організації ARA, створеної Гувером, що аж ніяк не була суто філантропічною інституцією (керівництво ARA розглядало допомогу голодуючим передовсім як ефективний засіб боротьби проти більшовицького уряду Леніна, а не як самоцінну гуманістичну мету. Позиція Нансена була дещо іншою). Нарешті, для великого норвежця його наукова праця була найважливішою справою життя. Але, помовчавши й обдумавши всі «за» й «проти», Нансен твердо відповів: «Я впродовж свого життя не раз бачив смерть зблизька. І саме тому я глибоко переконаний: кожне людське життя є абсолютно безцінним. Я зроблю все, що в моїх силах, аби врятувати мільйони жертв голоду». Це була клятва, присяга, яку Фрітьоф Нансен виконав із честю.

Але, щоб зрозуміти, що спонукало його саме на таку відповідь, нам варто, бодай дуже коротко, проглянути шлях цієї немолодої вже тоді людини. Вже кілька десятиліть проминуло відтоді, як Фрітьоф Нансен став, без жодного перебільшення, символом своєї Батьківщини. Але зовсім непросто відповісти на запитання: ким же, власне, була ця унікальна особистість? Людиною, яка мало не підкорила Північний полюс (знаменита експедиція на судні «Фрам» 1893 — 1896 рр.)? Мандрівником, який вперше у світі перетнув на лижах внутрішні райони геть загадкової тоді Гренландії (вже ця подорож 1888 — 1889 рр. зробила ім’я молодого Нансена відомим у всій Європі: пройти 590 км разом іще з п’ятьма відчайдухами в 40-градусний мороз, причому в напрямку від абсолютно неосвоєного, навіть сьогодні, східного узбережжя льодового острова, найбільшого на Землі, на захід, щодня ризикуючи замерзнути)? Тоді Нансен так написав про цей похід: «Для збереження свого життя й повернення додому вкрай необхідно буде дійти до населених місць на заході Гренландії, дійти за будь-яку ціну; іншого вибору не буде, а це завжди є надзвичайно потужним стимулом у діях людини».

Нансен та його команда перемогли — вперше в світі перетнули Гренландію на лижах з кінця в кінець, причому в надзвичайно «незручному», несприятливому для таких подорожей напрямку. І це попри те, що норвезький самоврядний уряд (країна ще перебувала в «особистій унії» зі Швецією) відмовив у фінансуванні експедиції з таким образливим формулюванням: «Уряд не бачить необхідності видавати значну суму на розважальну поїздку приватної особи». Один із норвезьких гумористичних журналів опублікував улітку 1888 року таку глузливу «рекламу»: «В червні цього року препаратор Нансен (такою була тоді його офіційна професія. — І.С.) демонструватиме біг та стрибки на лижах у центральній області Гренландії. Є постійні сидячі місця в льодовикових тріщинах. Зворотний квиток не потрібний». Але наш герой недарма мав репутацію «людини, яка звикла перемагати»! Потрібні кошти виділив уряд Данії. А на батьківщину Нансен повернувся влітку 1889 року вже визнаним героєм. Адже досі ніхто в світі не знав, що в центрі Гренландії є. 28-річний Нансен витримав перебування в центрі уваги лише кілька тижнів, а потім, за його ж словами, «втік від цієї нудотної слави в гори» — туди, де мороз, сніг і вітер нагадували йому улюблену Арктику. Катаючись на гірських лижах, Фрітьоф якось побачив, що якийсь сміливець-спортсмен з’їхав із гори просто у величезний, вищий за людський зріст, кучугур й «потонув» у ньому. Він поспішив на допомогу й здивовано побачив, що цим «спортсменом» була струнка, приваблива дівчина. Її звали Єва Сарс — непересічна особистість, блискуче обдарована оперна співачка, перша в Норвегії жінка-гірськолижниця. Невдовзі вони одружилися. Одна з їхніх дітей, Лів Нансен-Хейер, написала чудову біографію-спогад «Книга про батька». Можливо, це краще, що є в літературі про Нансена.

ФРІТЬОФ НАНСЕН ПЕРЕД ПОЧАТКОМ ПОДОРОЖІ НА «ФРАМІ». ФОТО 1893 Р. / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Лів Нансен уже на схилі років, у 1950, так характеризувала батька: «Його мучили гамлетівські суперечності. Він був реалістом і практиком, простим і ясним, як день; як справжній учений він чудово знався у фактах; але не меншою мірою йому були притаманні самозаглибленість, вічні пошуки, ліризм і химерна мінливість настроїв; це була людина абсолютно вільна і в той самий час глибоко зв’язана, впевнена в собі та смиренна, гуморист та меланхолік — усе разом, одне слово, характер справді шекспірівський». Додамо, що, попри щиру любов до Єви, яка визнається всіма біографами, Нансен мав численні романи з іншими яскравими жінками — художницею Сігрун Мунте, журналісткою Брендою Уланд, знаменитим математиком Софією Ковалевською. Але ось що вражає: коли в грудні 1907 року Єва Сарс померла від запалення легенів (Нансен, який тоді був послом Норвегії в Лондоні, вже не встиг побачити її живою), знаменитий норвежець багато днів ридав, як дитина, був у смертельно небезпечній депресії, друзі побоювалися, що він накладе на себе руки... Лише в січні 1919 року Нансен одружився на Сігрун Мунте, яка розлучилася з чоловіком за рік до цього. Подружжя жило в маєтку Фрітьофа «Пульхьогда» — аж до смерті великого норвежця в травні 1930 року.

Розповідати про Нансена і не сказати, бодай коротко, про його незабутню подорож на «Фрамі» до Північного полюса — звісно, неправильно. Ще у 1891 — 1892 роках наш герой висунув ідею полярної експедиції на Полюс на судні, що дрейфує, але більшість фахівців та мандрівників-практиків зустріли цей проект, щонайменше, скептично: «це — чисте божевілля», «проект безглуздого самогубства» тощо. Проте Нансен незламно йшов до мети. Все було продумано ним до дрібниць: і особлива роль собак у подорожі (саме так його співвітчизник Амундсен досяг 1911 року Південного полюса!), і напрямки течії. Він сам, особисто, накреслив проект «Фрама» (допоміг хист до малювання і креслення; а ще він, син релігійно налаштованого нотаріуса й аристократки, з дитинства обожнював лижний спорт), сам продумав дно «Фрама» в формі яйця — так крига, що тиснула щосили на корабель, «вичавлювала» його нагору, лишаючи неушкодженим! Він сам готував продовольство, ліки, винайшов спеціальний апарат для підігріву їжі на борту та для розтоплення льоду, придумав «полегшені» лижі та особливі «снігоступи»...

Коли експедиція досягла 84-го градуса — Нансен зрозумів, що далі до Полюса доведеться прямувати пішки. Разом із супутником, матросом Йоханессоном, рушив уперед. На шляху траплялися всілякі «пригоди» — сутичка з тюленем, битва з білим ведмедем, який напав на Йоханессона (Нансен врятував товариша), неодноразові купання в крижаній воді... Нарешті, досягнувши 86-го градуса (лише 419 кілометрів до Полюса, тоді це був світовий рекорд), Нансен оцінив ситуацію і сказав: ми повертаємося, далі йти — занадто небезпечно. 17 червня 1896 року Нансен та його супутник (упродовж двох місяців вони харчувалися ведмежим м’ясом) вийшли на заселені людьми терени. Невдовзі прибув «Фрам» і взяв їх на борт.

У Христіанії Фрітьофа зустрічали як Першого Героя Нації. Але — ось його щоденниковий запис тих днів: «Ніколи в житті я не відчував себе таким виснаженим, сумним, нікчемним, як тепер, коли я є героєм, якому всі курять фіміам... Моя душа нібито пограбована чужими людьми. Я хочу втекти, аби знову віднайти самого себе».

Це було написано абсолютно щиро, без жодної пози. Але коли 1905 року загострився давній, старий конфлікт між Норвегією та Швецією (остання категорично заперечувала проти цілковитої незалежності Нансенової батьківщини), — великий мандрівник і учений обрав гранично чітку позицію. «Тепер ми зрозуміли — хоч що сталося б, ми повинні й будемо захищати нашу самостійність та право на самовизначення в своїх власних справах, ми маємо боронити своє право або померти за нього», — з виступу Нансена на мітингу в Христіанії 17 травня 1905 року. Його авторитет був такий, що як лідеру нації йому на вибір пропонували посади прем’єр-міністра Норвегії або й президента (в разі утвердження республіканської форми правління). Проте Нансен наполіг на конституційній монархії (саме він вів переговори про запрошення на трон данського принца Карла під іменем Хокома VІІ, короля Норвегії), а від посади прем’єр-міністра відмовився, заявивши, що політика його не цікавить.

Ось таким був життєвий шлях людини, до якої в серпні 1921 року звернувся Герберт Гувер і закликав допомогти мільйонам голодуючих на території колишньої Російської імперії...

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»