Українська корона — що це таке?

Оскільки одним із посередників у переговорах упродовж 1707 — 1708 років був також О. Меншиков, то серед виправдовувальних документів щодо його розтрат державних коштів є згадки про те, що 1707 р. герцогу Мальборо було надіслано коштовний портрет царя. Якщо вірити повідомленням Матвеєва Головкіну, герцог таки отримав згаданий «клейнод», але це не вплинуло на його позицію щодо підтримки шведів, а не московітів.

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №110 — 111 від 27-28 червня 2013 р.

ОЛЕКСАНДР МЕНШИКОВ — КНЯЗЬ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ?

Наступним претендентом на українську корону став сам О. Меншиков, за Петра І — «счастья баловень безродный, полудержавный властелин», а по смерті останнього — і претендент на свійство з імператорською родиною. Маючи надзвичайні амбіції, Меншиков, очевидно, на додаток до пустодзвонних титулів Священної Римської імперії (графа та князя), отриманих ним ще 1706 р., або новоствореного титулу «світлішого князя Іжорського», за яким не було нічого — ані земель, ані реальної влади, бажав мати в руках щось більш ѓрунтовне, із справжніми підданими та великими прибутками.

Тому імовірно, що конфлікт з Іваном Мазепою, який став одним з останніх камінців у різкій зміні зовнішньополітичної орієнтації гетьмана Війська Запорозького, був навмисно спровокований Меншиковим, щоб скинути «хворого дідугана» і звільнити місце під себе. Така ідея, що виникла після відвідань «квітучої Української держави», за свідченням російської дослідниці Т. Таірової-Яковлєвої, керувала царським фаворитом приблизно з 1705 р. З цього приводу відомий історик писала в своїй останній праці: «Возможно, что гетманом Меншиков становиться не собирался, но получить в свою вотчину Украину явно был не прочь». На думку історика діаспори Б. Крупницького, навіть отримання Іваном Мазепою титулу «князя Священної Римської імперії» 1707 р. останній зустрів без ентузіазму і вважав певним відступним: «Властиво, він уже не сумнівався: князівський титул — не що інше, як своєрідна компенсація за передання фаворитові гетьманської булави».

Головне на сьогодні джерело, в якому йшлося про зазіхання О. Меншикова на українську корону — лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського 1721 р., в якому перший викладав своє бачення причин переходу гетьмана Мазепи на бік шведів. Тому варто навести цілком той фрагмент листа, де говорилося про амбітні плани світлішого князя, переказані княгинею А. Дольською з посиланням на опінію російських військових: фельдмаршала Б. Шереметєва та генерала К. Ренне. Пилип Орлик стверджував: «Писала однакъ единъ листъ цифрами до его Мазепы съ Львова, въ которомъ для перестороги доносила ему, что она тамъ же в Лвовъ была у когось (того не упамятаю) воспрiемницею съ Борисомъ Петровичемъ Шереметомъ, а седячи у столу на христинахъ между темъ же Борисомъ Петровичемъ и генералом Реномъ [К. Е. Ренне. — Г. П.], воспомянула по случаю передъ нимъ Реномъ имя его Мазепы похвальнымъ словомъ, а енералъ Ренъ, ответуя ей, такожде похвално, будто соболезновалъ ему Мазепе тако: «пожалея Боже того доброго и разумного Ивана! Он бедный не знает, что князь Александеръ Даниловичъ яму под нимъ рiетъ и хочет, его отставя, самъ в Украине быть гетманомъ; а она тому удивившися, вопрошала Бориса Петровича Шеремета, если то можетъ событися? Что будто и онъ когда подтвердилъ, рекла она «и для чого ж нихто его съ добрыхъ прiятелей не перестережетъ? «А Борисъ Петровичъ будто отвечалъ: «Не возможно, и мы сами много терпимъ, но молчать принуждены». Выслушав писма того, Мазепа сказалъ: «Знаю я самъ барзо добре, что они и о васъ думаютъ и обо мне: хотять меня уконтентовать княженiемъ римскаго государства, а гетманство взять, старшину всю выбрать, городы подъ свою область отобрать и воеводъ или губернаторовъ въ нихъ постановить; а когда бы спротивилися, за Волгу перегнать и своими людми Украйну осадить. Якожъ не треба о томъ много говоритъ, сами вы слышали, что имете надеятися, когда князь Александеръ Даниловичъ, в квартери моей в Кiевъ, во время бытности царского величества, до уха мне говорилъ: «Пора ныне за техъ враговъ пріиматца». Другое слышали вы, якъ тотъ же Александеръ Даниловвчъ публычне о княженiе себе черниговское просилъ, черезъ которое стелетъ и готуетъ путь до гетманства».

Сучасні історики по-різному оцінюють достовірність уміщених в листі фактів. Частина висловлює їм беззастережну довіру. Інша — критично сприймає його зміст. О. Сокирко з цього приводу цілком справедливо зауважує: «Однозначно визначити джерельну цінність цих повідомлень важко. З одного боку, Орлик входив до небагатьох гетьманських «конфідентів», з якими Мазепа ділився найпотаємнішими міркуваннями, а отже, й різного роду секретною інформацією. Безумовний доступ до останньої він, як випливає з того ж листа, мав і як генеральний писар, і часто навіть як особистий секретар гетьмана. З іншого боку, лист до Яворського написаний через 15 років після подій, що не могло не відбитися на ненавмисному перетлумаченні деталей і фактів, їхньому викладенні у довільній послідовності, словом, фіксації в манері, властивій не суворому канону офіційного документа, а швидше мемуарного жанру. Не слід забувати й про загальний тон листа, його спрямованість. Пишучи до Яворського, Орлик через компроміс і примирення з Петром шукав можливостей повернутися в Україну, що пояснює передусім той набір фактів, які фігурують у листі. У своїй сукупності вони мусять розкрити причини не стільки мазепинського виступу, в якому Орлик відводить собі досить пасивну роль, скільки причини загального невдоволення «малоросійським» народом російською політикою: знущання російських офіцерів над козаками, використання їх на роботах, що не личать лицарському стану, презирливе ставлення до старшин тощо».

Певним підтвердженням вірогідності фактичного матеріалу листа Пилипа Орлика служить гетьманське звернення від жовтня 1708 р. до Івана Скоропадського, на той час полковника Стародубського, в якому докладно йшлося про причини виступу. Поважне місце серед них належало викриттю московських планів реформування урядової структури Війська Запорозького, хоча про загрозу своїй посаді Мазепа не згадував: «Не тилко от зычливыхъ пріятелей міючи тайные перестороги, лечъ и сами тое явными доводами відячи и совершенно вдаючи, же насъ, Гетмана, Генералную Старшину, Полковников и увесь войска Запорожского начал, врожоными своими прелестми хотят к рукам прибрати и в тиранскую свою неволю запровадити, имя войска Запорожского згладити, а козаков в дракгонію [драгунів. — Г. П.] и салдати перевернути».

Так само опосередкованим свідченням відчуття самим гетьманом загрози, що нависла над ним, стали і зафіксовані в доносі В. Кочубея слова Мазепи, ніби сказані ним на вечірці в будинку останнього в червні 1706 р.: «Але що мне за утіха, коли я живу, никогда не маючи совершенной надіи своїй цілости, всегда небезпечне, ждучи, как вол обуха!»

Одним словом, можливо, документально не оформлене, але бажання московських зверхників у якийсь спосіб трансформувати політично-державний устрій Війська Запорозького було очевидним. Початком його мала стати заміна ключової постаті на чолі держави. При цьому характерно, що Меншиков, не розраховуючи отримати старшинські голоси, наполягав на титулі не гетьмана, а «князя Чернігівського» — отже, йшлося фактично про запровадження Українського (Чернігівського) князівства і в такий спосіб докорінну зміну державного ладу Війська Запорозького.

Цікавим є свідчення Б. Мініха, одного з наступних претендентів на українську корону. У своїх записках для імператриці Катерини ІІ, писаних у 1763—1774 роках, він стверджував, що саме Меншикову належала ініціатива відновлення гетьманства в Україні (1727), і це відповідало його особистим інтересам: «В лице казацкаго полковника Апостола он возстановил должность украинского гетмана и действовал вообще только в своїх інтересах». На таку ж думку пристала й відома дослідниця історії України Н. Полонська-Василенко, яка напряму пов’язувала відновлення гетьманства з тим, що «Меншиков став ворогом Малоросійської колегії» через податки, якими обклали його величезні маєтності в Україні. Але насправді обрання Данила Апостола гетьманом усебічно обговорювалося Верховною таємною радою, а відбулося 1 жовтня 1727 р., уже після заслання Меншикова.

Про бажання «світлішого» стати справжнім, хоча і не всевладним монархом, свідчать його активні претензії (1711 та вже по смерті Петра І — у 1726 р.) на корону герцогства Курляндського. Ця земля теж лежала між Росією і Річчю Посполитою, як і Україна; на неї претендували обидві держави, і так саме, як і Гетьманщина, згодом вона стала васальною щодо Російської корони. Іспанський дипломат шотландського походження Хакобо Фітц Джеймс Стюарт, герцог Ліріаі-Херіка, який кілька разів приїздив до Росії і був свідком всевладдя та падіння Меншикова, звинувачував імператорського фаворита у зазіханнях на російську корону: «Возможно, даже с намерением со временем избавиться от него [Петра ІІ. — Г.П.] дабы водрузить корону себе на голову». Той саме мемуарист згадував, що 1727 р. «світліший князь» отримав від імператора Священної Римської імперії титул герцога з відповідними володіннями в Саксонії. Сучасники говорили також про те, що Меншиков «создал себе двор, как у мелких немецких князей, состоящий из гофмейстеров, гофмаршалов, секретарей и т.п., по большей части иностранцев».

Але Петро І, добре знаючи свого фактотума, вмів завадити його амбітним політичним оборудкам. У московського царя було своє бачення створюваної ним Російської імперії, й, отже, плани на Україну, які передбачали повне нищення традиційного устрою, прав і звичаїв українського народу. Якесь відокремлене Українське (Чернігівське) князівство в такі плани просто не вписувалося. До того ж час був несприятливим, і цар, як пише Д. Дорошенко, «не зважився зразу ламати українські порядки: навпаки, він видав до українського народу універсал, де обіцяв йому всякі милості й свободи, наказував перевести вибір нового гетьмана, старався всіма способами задобрити козацьку старшину...» Тому Меншикову залишилося задовольнитися насильно стягнутими з наступника Мазепи Івана Скоропадського почепськими маєтностями з гетьманського ключа, хоча і щодо них та постійного їх збільшення згодом (1720 — 1723) було порушено слідство.

Утім, це не завадило «світлішому князю» розпоряджатися в Україні як її господарю. Приїхавши наприкінці 1719 р. спочатку в Шептаки, потім до Ніжина і Гадяча, він поводився дуже зверхньо. Так, навіть не особисто, а через господаря Гадяцького замку Михайла Бурковського Меншиков віддавав розпорядження гетьману звільнити «для квартирування его княжой светлости двор его милости пана судии войскового генерального». Крім того, «Его ж княжой светлости указом прекладал мененный г. маиор, жебы все улицы в Гадячом належите были вымощени, на що приуготовленные для оправленя опалого города дубове пале употреблены суть...» Отже, за розпорядженням Меншикова на ремонт мостової біля його будинку пішли дубові колоди, що мали б посилити міську огорожу.

Як почепський володар Меншиков навіть видавав власноручні універсали, один з яких був опублікований 1899 р. в «Русском архиве». З огляду на цікаву форму такого акту та те, що його практично не знають в Україні, наводимо текст повністю:

«Мы, Александръ Меншиковъ, Римскаго и Россійскаго государствъ князь и герцокъ Ижерскій, Его Царского Величества генералъ фелтьмаршалъ и многихъ орденовъ кавалеръ и генералъ губернаторъ и военной колегіи президент, и отъ флота Всероссійскаго шаутбенахтъ и пр., и пр.

Объявляем сим всемъ нашим подданым Почеповскимъ жителемъ: что понеже указали мы церкви святаго Алесандра иерею Григорью Шелендровскому пахотною землею и дубровою съ сенными покосами, где скопана некоторая часть на возраст березняка, и с болотом и обретающимся на той земле грунтом, владеть по прежним его крепостямъ, а другимъ никому въ тоё землю и во всякіе угодія и въ грунтъ отнюдь не вступаться и обид и разоренія ему не чинить подъ опасеніемъ за преступленіе жестокаго истязанія, чего ради сей лист ему дали при подписаніи нашей руки и нашея жъ княжескія печати, еже учинено в Почепе Июня 25 дня 1720 году. Александръ Меншиковъ.

Написано поперек листа. Подпись своеручная князя Меншикова. Влево от нея гербовая печать князя изъ красного сургуча. На обороте листа другой рукой помечено: «Универсал его высококняжой светлости».

Документ походив із Почепського архіву Меншикова, успадкованого вже у ХІХ ст. графами Клейнміхелями. Не вдаючись до детального аналізу форми та змісту згаданого акта, вочевидь не поодинокого, підкреслимо лише, що він наочно засвідчив прагнення А. Меншикова до вищої влади — адже як простий державець Почепський він мав дуже сумнівні права на видавання такого універсалу. Є також інші свідчення втручання «світлішого князя» в українські справи шляхом видавання нелегітимних документів, які засвідчували його претензії на владу в Гетьманщині. Так, 1720 р. він включився у кампанію проти відомого хабарника Івана Чарниша, про що згадував В. Модзалевський: «...гайворонцы снарядили свого атамана в Москву, а затем обратились с жалобой к бывшему тогда в Малороссии и отлично знавшему о насилиях Чарныша Меншикову, который и выдал атаману и козаку Кіндрату Пархоменку «за рукою княжою приказ, абы им розорений и обид никто не чинил». На підставі такого «приказа» гетьман Іван Скоропадський змушений був видати Гайворонським мешканцям 1 жовтня 1720 р. «захисний» універсал. Пікантність ситуації полягала в тому, що Чарниш був зятем (чоловіком пасербиці) гетьмана, який здебільшого захищав родича. Очевидно, що сучасники розуміли силу публічного «приказу» «світлішого» фаворита царя найвищій посадовій особі Гетьманщини. А Меншиков користався першою ж нагодою, щоб показати, хто в Україні справжній господар.

Отже, А. Меншиков не домігся бажаної корони князя Чернігівського (або Українського). Але це не заважало йому однозначно претендувати на певний обсяг влади в Гетьманщині, видаючи від свого імені різні «універсали» та «прикази».