У вирі ідей і пристрастей

До найвідоміших російськомовних письменників у світі належить Федір Достоєвський. Його твори перекладені багатьма європейськими мовами, їх можна знайти на прилавках європейських книгарень, вони включені до навчальних програм. Водночас у Росії Достоєвський стоїть далеко не на першому місці серед письменницької автури. Це можна зрозуміти. Адже цей автор часто говорив неприємні для росіян речі, показуючи темні сторони «російської душі». Звідки це в нього?

Арсен Річинський, який досконало знав творчість Достоєвського, вважав, що причиною цього було українське коріння письменника. Він порівнював його з Миколою Гоголем. До речі, сам Достоєвський надзвичайно високо цінував Гоголя — певно, відчував «рідну душу». Річинський писав: «Якщо Гоголь хитався ще між двома душами й не міг віддати переваги ані одній із них (мається на увазі хитання між душею українською та російською. — П. К.), то після цього приходить мислитель, який вже повністю віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян. Був це — Ф. Достоєвський. Його ідеї в зародку стрічаємо вже у Гоголя. Це, з одного боку, віра в спасенну ролю краси у світа; з іншого — намір викрити життя без світла, занурити душу в темні безодні зла й тим примусити її здригнутися й забажати знову світла... Цей метод найбільш уживаний Достоєвським». Певно, можна погодитися з Річинським, що глибокі пласти ментальності Достоєвського — українські. І це знаходило специфічні вияви в його творчості.

Так, письменник народився в Москві, жив переважно в Росії, формувався під впливом російської культури. Однак його корені по лінії батька — з України.

Коли заходить мова про походження Достоєвського, то можна зустріти думку, що, мовляв, його далекі предки походили з Білорусі. Данило, який започаткував рід Достоєвських, належав до татарського роду Ртіщевих. Він прибув із Московії на Пінщину. І тут у 1506 році отримав у володіння село Достоєво. Від назви цього села й походить назва роду Достоєвських, який «коренізувався» на Волинському Поліссі.

Зараз Достоєво перебуває у складі Іванівського району Брестської області Республіки Білорусь. Проте це не білоруська, а українська етнічна територія. Це село знаходиться неподалік кордону України й Білорусі. Однак насправді предки Достоєвського мешкали не стільки в Достоєві, скільки на Волині, точніше — на Ковельщині. У 70-х роках XVI століття тут жив якийсь Феодор Достоєвський, що служив у князя Андрія Курбського. Під 1664 роком у селі Секунь (неподалік Ковеля) згадується ще про одного Достоєвського.

Є певні відомості про ієромонаха Києво-Печерської лаври Акиндія Достоєвського, який жив у XVII ст. «Коли мої предки, — писала дочка письменника Любов Федорівна Достоєвська, — покинули темні ліси і багнисті болота Литви, вони, певно, були освітлені світлом, квітами та елліністичною поезією України; їхня душа була зігріта південним сонцем і вилилась у вірші». Любов Достоєвська, спираючись на родинні легенди, розповідала, що один із її предків у XVII ст. написав «буколічну поему», яка, правда, не зберіглася.

Натомість до нас дійшов вірш із почаївського «Богогласника» (1790). Цей збірник, виданий в одному з найдавніших українських монастирів (у той час він був уніатським), є унікальною пам’яткою української культури. «Богогласник» став своєрідним підсумком понад двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в Україні. У ньому 249 пісень, серед яких українських 213, польських — 33, латинських — 3. Українські пісні були написані як староукраїнською мовою, так і мовою, наближеною до розмовної. У «Богогласнику» вказуються автори лише деяких пісень. Серед них — і Достоєвський. Імовірно, автором цього вірша був один із предків Федора Достоєвського, наприклад, його дід Андрій. Мова вірша хоча й мала в своїй основі церковнослов’янщину, але була наближена до української розмовної. Ось один із фрагментів цього вірша:

«Коль нестерпимий жаль тому приде, Кто от чертога праздно отиде. Колико лучше лишихся града, Постигох біди пекелна ада».

Приблизно такою мовою писав у той час свої твори й Григорій Сковорода.

У вірші йдеться про те, що треба зрікатися земних благ, а думати про божественне й шукати спасіння. Такі мотиви зустрічаються в багатьох творах українських письменників XVI-XVIII століть — Івана Вишенського, Віталія Дубенського, Ісаї Копинського та інших.

Можливо, предок Федора Достоєвського був автором й інших духовних віршів «Богогласника». Адже чимало творів такого типу не підписано. Але хоч як би там було, можемо констатувати, що в родині Достоєвських були сильні українські релігійні традиції, а предки письменника не цуралися літературної праці. Чи не звідси його інтерес до літератури, а також звернення до релігійної проблематики, яка особливо давала про себе знати в пізній період творчості Достоєвського.

У 1775 році Достоєвські вимушені були покинути Волинь. Вони продали свій маєток Кличковичі (зараз це невелике село Турійського району Волинської області). Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався до Янушполя, де став греко-католицьким (уніатським) священиком. Два його сини теж були священиками. Один із них — Андрій, дід письменника, служив у селі Війтівці на Поділлі в 1782 — 1820 роках. Йому довелося перейти з унії на православ’я. Його син Лев також служив у Війтівцях священиком. Інший син — Михайло, батько письменника, готувався до священицької кар’єри, навчався в Подільській семінарії в Шаргороді. Звідти його як одного з найкращих учнів відправили вчитися в Медико-хірургічну академію в Москву, де він осів. У Москві й народився Федір Достоєвський.

Хоча батько Федора Достоєвського опинився в Москві, але він формувався в лоні традиційної культури українського духовенства. І цю культуру, принаймні почасти, він передав своєму синові. Чи не звідти глибинна релігійність Федора Достоєвського, яка мало співзвучна з релігійністю російською, але яка вписується в контекст релігійних традицій України XVI — XVIII століть?

Зрештою, у творах письменника помітні «українські сліди». Наприклад, у першому творі Федора Достоєвського — «Бідні люди», є чимало українського. Зокрема сердечне ставлення до бідних, ображених суспільством людей (щось подібне бачимо в Миколи Гоголя, зокрема в його «Шинелі»). Зрештою, в романі чимало українізмів. Так, герой роману часто звертається до героїні твору «ясочка моя». Навіть трапляється таке слово — «ґвалт», яке не використовується в російському мовленні. Проте воно, прийшовши з німецької мови через польську, широко вживалося на Волині. «Українські сліди» можна відшукати і в інших творах письменника. Наприклад, вони простежуються в такому творі, як «Підліток». У мові твору теж зустрічаються українізми. Є там пов’язаність і прив’язаність до природи, своєрідний природний життєстверджуючий оптимізм, що притаманний українській ментальності.

Звісно, немає сенсу «забирати» Достоєвського у російської літератури. Але варто враховувати, що українське коріння письменника суттєво вплинуло на його світогляд і творчість.

Достоєвський, зокрема, вважав, що Гоголь помер у безсиллі створити й точно визначити собі ідеал, над яким він міг би не сміятися. Звідси можна зрозуміти творчість самого Достоєвського. Він хотів вірити у російську душу і вказати для Росії месіанський ідеал «духовного оновлення». Але російське суспільство виявилося надто далеке від прийняття того ідеалу.

Найбільш відомим твором Достоєвського є роман «Брати Карамазови». У ньому один із героїв — нігіліст Іван Карамазов, малює образ майбутньої людської спільноти, організованого за системою католицької науки чи в дусі соціалістичних теорій. Людство ділиться на жменьку провідників (на чолі з Великим Інквізитором) і решту людей, які живуть дрібними інтересами, котрі навіть раді, що їх ведуть, як отару. У такій спільноті вони матимуть і хліб, і дозвіл трохи грішити — за умови, звісно, збереження лояльності до провідників. Заради цього вони ладні зректися свободи, яка для них є лише тягарем.

Видається, ніби Достоєвський ототожнює суспільний ідеал католицизму й соціалізму. Але суспільний ідеал, який репрезентує Іван Карамазов, така собі «община». Це ідеал не тільки соціалістичний, а й, фактично, національно-російський. Достоєвський його відкидає. І це бачимо не лише в «Братах Карамазових», а і в інших творах, зокрема в романі «Біси». Письменник передбачав «принади» російського колективістського раю, азіатську рівність у рабстві. Був це протест української душі проти російської стадності, бунт одиниці проти абстрактного «людства».

До речі, деякі мислителі звернули увагу на те, що більшовизм був не тільки й не стільки продовженням традицій марксизму й соціалізму, скільки продовженням російських традицій. Одним із перших, хто заговорив про це, був Микола Бердяєв. Ці ідеї він озвучив у роботі «Витоки й сенс російського комунізму» (вперше опублікована англійською мовою в 1937 р). Бердяєва вважають російським філософом. Але народився він в Україні. І теж увібрав чимало українського. А його рідний брат, Сергій Бердяєв, став українським культурним діячом, писав твори українською мовою.

Дійшовши до заперечення російського колективізму, Достоєвський не загубився у світі, заселеному російськими «бісами» й «бісенятами». У нього відзивалася приспана від дитинства українська душа. Вона, власне, й рятувала його.

Згадуваний вище Річинський писав, що в Достоєвського зійшлися дві світоглядні тенденції, які можна умовно назвати російською та українською: «Зіткнулися два світогляди: для одного — спасіння тільки «общиною», «скопом», і то рівно для всіх, хоч і ціною свободи одиниць. Для другого — спасіння душ у моральній силі одиниці...» «Отже, — писав цей автор, — загальна нівеляція ради абстрактного людства, азіатська стадність, нищення особи серед безликої маси, втрата цінності індивіда в колективістському муравлиську — це були ті прикмети російського світогляду, які Достоєвський вводив у своїх творах не для того, щоб висміювати їх, як Гоголь, а щоби наочно представити неминучу загибель Росії, якщо вона йтиме далі слідами Верховенських, Шигальових, Шатових, Кирилових — усіх цих нігілістів, які й самі жахаються тої прірви, над якою опинилися».

Творчість Достоєвського — це наче вир ідей і пристрастей. І в цьому вирі часто проглядалася ментальна російсько-українська роздвоєність письменника. Він весь у пошуках. Але трагедія його в тому, що знайдені ним у муках ідеали «на благо Росії» зараз же в нього валяться, не витримують удару «мерзенної дійсності». Він прагне спасенної краси, тужить за нею. Натомість знаходить лише підлоту. Він глибоко любить Росію, свою «нову вітчизну». Шукає й начебто знаходить для неї високий месіанський ідеал, бореться із зовнішніми перешкодами на шляху до досягнення цього ідеалу. Й переконується, що все це даремно, що його мрія ніколи не здійсниться. І не через зовнішню протидію, а через перешкоди внутрішні, закладені у психіці російського народу. Бо насправді ідеали Достоєвського виявилися... занадто українськими.