Славетні князі з ХV століття

Ситуація змінилася, коли на папський престол зійшов Калікст III (1455—1458) — прибічник ідей, закладених у постановах Флорентійської унії. У колі своїх найближчих дорадників, між якими був і митрополит Ісидор, Папа проводить консультації з приводу проголошення окремої Київської митрополії. Відновлення митрополії у Києві активно підтримали Олельковичі, зокрема князь Семен — активний прибічник незалежності української церкви. Зрештою, після кількох років конфліктів 1458 р. папською буллою київським митрополитом був призначений Григорій — учень Ісидора, його колишній протодиякон. Висвячений екс-патріархом Григорієм Маммі й затверджений римським папою Пієм II, київський митрополит фактично і номінально був уніатським ієрархом. Таким чином, 1458 р. стався остаточний поділ Московської та Української православних церков. Остання проіснувала фактично як автокефальна до 1686 р. Юрисдикції Київської митрополії підлягали Київський архієпископат, а також єпископати Брянський, Смоленський, Полоцький, Турівський, Луцький, Володимирський, Перемишльський, Холмський та Галицький.

Утворення незалежної Київської митрополії дало початок новому етапу в культурно-релігійному і суспільно-політичному розвитку східнослов’янських народів. Спроба московських князів використати авторитет митрополитів київських і всієї Русі, які перебували в Москві, для поширення своєї влади над Православною церквою Великого князівства Литовського зазнала невдачі. В умовах свого окремого існування російська церква набуває фактичної автокефалії й дедалі глибше інтегрується в державний організм. При цьому вона відіграє важливу роль у формуванні московської великодержавної доктрини, що ґрунтувалася на засадах візантійського цезаропапізму і деспотизму золотоординських правителів. Із проголошенням горезвісної тези: «Москва — третій Рим» — московська церква відмежовується і від західного світу, і від «унійного» Константинополя, набуваючи специфічних рис замкнутості, закостенілості у богословії та релігійної підозрілості. Отже, російська церква перетворюється на чинник, що сприяє самоізоляції Російської держави.

На зовсім інших підвалинах формується в цей час церковне життя в Україні. Православний Київ, який від часів розколу церкви жодного кроку не зробив у бік розриву з Римом, продовжував підтримувати зв’язки з обома центрами християнства. На противагу автаркістичній Москві, православний Київ демонструє свою відкритість, здатність сприймати, здавалося б, протилежні духовно-культурні явища, що проникали в Україну з греко-православного світу і католицької Західної Європи. Надзвичайно показовим є ухвалення 1443 р. на настійну вимогу митрополита Ісидора так званого Диплома Володислава (польського короля Володислава Ягайловича), що утверджував рівність прав католицької та уніатської православної церков на українських землях польської корони (в Галичині й Західному Поділлі). Згідно з королівським привілеєм, світській владі заборонялося втручатись у церковні справи і судочинство, підтверджувалася недоторканність маєтностей і володінь церкви. Цей документ, який згодом підтверджувався наступними королями і великими князями литовськими, сприяв усвідомленню українським духовенством європейських принципів церковного устрою, що не допускали злиття внутрішньої церковної ієрархії з державною владою.

З відновленням національної митрополії Київ знову стає притягальним центром для всіх українських земель. Діяльність Олельковичів значною мірою сприяла культурно-національному піднесенню. Семен Олелькович відбудував Києво-Печерську лавру, сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. За Олельковичів у Києві з’явився новий центр державного управління — на Флорівській горі, де за європейською середньовічною традицією було збудовано замок — місце перебування київських князів. Київ тоді саме дістав магдебурзьке право і продовжував розвивати торговельні зв’язки із західними країнами. Певна активізація культурно-національного життя мала виразне західне спрямування. Після Флорентійського собору київські митрополити фактично вийшли з-під юрисдикції константинопольського патріарха і дотримувалися засад унії. Частими стали звертання українського духовенства та знаті до Римського Папи з огляду на недоброзичливе ставлення до України з боку польського латинства. Так, 14 березня 1476 р. київський митрополит Мисаїл звертається до Папи з пам’ятним листом-посланням, в якому підтверджує вірність унії і відкидає польські наклепи на українську церкву. Лист був підписаний також князями Михайлом Олельковичем, Дмитром Більським, В’яземським та ін.

Представники тогочасної української аристократії вбачали майбутнє української духовності, її церковного життя в поєднанні західних і східних культурних традицій. Автори послання не бачать розбіжностей між греками й римлянами у трактуванні Христа, визнають верховенство папи, підлеглість йому Київської митрополії, схвалюють рішення Флорентійського собору. Ця видатна пам’ятка української суспільно-політичної думки виразно декларує належність України до західноєвропейської культурної спільноти. Відповіддю було підтвердження Папою Сикстом IV рівноправності східного і латинського обрядів.

При княжому дворі виявляються ренесансні тенденції культурного життя, позначені секуляризаційним духом, пошуком нових джерел духовності, виходом за рамки традиційної візантійської вченості. Свідченням зростання національної свідомості, властивої західноєвропейському світу в цей період, було намагання послабити візантійські впливи і повернутися до власної історичної традиції. З цим були пов’язані дві нові редакції «Києво-Печерського патерика», здійснені в 1460—1462 рр. Звернення до величного історичного минулого Києва, ідеалізація героїв-предків стояли у прямому зв’язку з державницькими аспіраціями Олельковичів, їхнім намаганням повернути давній столиці її колишню роль політичного центру.

У близькому оточенні київського князя були вчені, які здійснили низку перекладів з єврейської мови творів філософського та науково-природничого змісту — трактати з метафізики і логіки, книжки з медицини, астрономії, астрології. Між ними виділяється своєрідна медична енциклопедія «Арістотелеві Врата», або «Тайная Тайних» — вона була створена на арабському Сході, а після хрестових походів через латинську та єврейську версії стала надбанням західноєвропейської та слов’янської літератури.

Важливе значення для формування наукових уявлень про будову Землі мали переклади так званого «Шестокрила» і «Космографії». В основу останньої лягла праця англійського астронома XIII ст. Йоана де Сакробоско (Джона Галіфакса) «Трактат про сферу», який у XIV—XVI ст. був перекладений із латини англійською, італійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. «Шестокрил» був перекладений зі староєврейської особистим астрологом князя Михайла Олельковича — Захарієм Скарою. Зазначені твори популяризували арістотелівсько-птолемеївське вчення про кулястість Землі на противагу пануючим досі примітивним візантійським уявленням про плоскісність світобудови. Здійснений завдяки меценатству Олельковичів переклад наукової літератури, яка не вкладалася в існуючу церковну традицію, був своєрідною декларацією самоцінності наукового пізнання, свідченням ренесансних тенденцій у культурному розвитку України.

1470 р. Захарія Скара прибув до Новгорода у складі почту брата Семена Олельковича — князя Михайла і сприяв утвердженню протореформаційного руху, прибічники якого дістали назву «зжидоватілих». Власне іудаїзму в цій «єресі» не було. «Єретики» з Києва були просто представниками певних українських та білоруських освічених верств, які вже не задовольнялися старою візантійською книжністю і шукали західних, більш відповідних епосі джерел духовності. На думку дослідників, цей рух виявляє спільні риси з чеським гуситизмом, з яким багато хто з українських та білоруських панів уже мали досить активні контакти.

Поряд із єрессю «зжидоватілих» в Україні у цей період поширюються дуалістичні концепції створення світу спільно Богом і Сатанаїлом, авторство яких приписують так званим катарам, або вальденсам. Вони виходили з того, що негативні сторони світового ладу походять від Сатани, а саме — державний устрій, соціальні відносини, офіційна церква з її обрядами і службами. Такі течії в Україні, поряд із протореформаційними рухами у західноєвропейському світі, були свідченням спільності для Сходу і Заходу кризових явищ, провіщенням нової епохи, що приходила на зміну середньовіччю. Недаремно І. Франко зауважував, що в кінці XV ст. «повіяло на Україні новим європейським духом».

Одночасно з Київським князівством було відновлено Волинське удільне князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом великого князя. До Волинського володіння Свидригайла були прилучені Гомель і Туров. Таким чином, переважна більшість українських земель опинилася в руках репрезентантів української феодальної аристократії. Все це викликало занепокоєння польських правлячих кіл, які не залишали намірів включити українські землі до складу корони. У вересні 1451 р. польські сенатори під приводом хвороби Свидригайла висунули перед Казимиром вимогу інкорпорації Волині, загрожуючи в іншому разі оволодіти цим краєм силою зброї. Однак литовські пани вважали Волинь васальним володінням великого князя литовського і вжили рішучих заходів, аби запобігти невигідному для них перебігу подій. Ще за життя Свидригайла на Волинь прибули князі Юрій Пінський та Радивіл Остикович, давній сподвижник Свидригайла воєвода Юрша, які ввели військові гарнізони у волинські замки і паралізували всі спроби поляків оволодіти краєм. 10 лютого 1452 р. помер Свидригайло — старий лідер автономістів, і «волинська справа» спричинила чергове загострення на польсько-литовському з’їзді в Парчові (1453). Польська сторона запропонувала взяти в посередники Папу Римського або когось із європейських монархів, знову загрожуючи відібрати Волинь силою зброї. Проте тривала війна Польщі з Прусським орденом (1454—1466) послабила її претензії на Волинь, яка залишалась у складі Великого князівства Литовського, однак удільне князівство було ліквідовано.

Литовське панство, звичайно, не могло погодитись зі зростанням політичної могутності «української партії», яка спиралася на майже самостійне державне утворення, що перебувало лише під номінальною владою великого князя. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його брат Михайло Олелькович на звістку про це залишив своє намісництво у Новгороді й поспішив до Києва з тим, щоб обійняти київський стіл. Проте його чекало гірке розчарування. Польський хроніст Длугош зазначає, що «литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (київське. — Авт.) знову було повернено на звичайну провінцію Великого князівства, як і інші руські князівства, і домоглися від короля, щоб він туди призначив намісником Мартина Гаштольда». Незважаючи на опір киян, що вилився навіть у збройний виступ, Гаштольд здобув Київ і силою зброї примусив визнати свою владу. Як у Києві, так і на Волині на вищі урядові посади призначалися по черзі представники української знаті й литовські пани. Рідня Семена Олельковича одержала як компенсацію дрібне князівство Слуцьке у Пінському Поліссі.