Богдан Хмельницький і Реформація: досвід аналізу
Протестантами прийнято називати учасників релігійно-громадського руху, які виступали за церковну реформу католицької церкви в XVI ст. Цей рух, названий Реформацією, очолив німецький проповідник Мартін Лютер (1483—1546). Він виклав своє віровчення в 95 тезах. Кожний християнин, на його думку, має право звертатися до Творця особисто, в індивідуальному порядку, і спілкування з Богом, викликане глибокою душевною потребою, не потребує гігантських соборів, пишного вбрання священнослужителів, ікон, дорогоцінного начиння й посередництва римського престолу. У Радянському Союзі фактично заборонялося вивчати історію Реформації. Справа в тому, що питання про Реформацію природним чином виводить на тему, розкриту німецьким соціологом Максом Вебером у книжці «Протестантська етика й дух капіталізму» (1905). Досліджуючи історію протестантського віровчення, Макс Вебер прийшов до висновку, що між системою релігійних переконань протестантів і успіхами капіталістичного розвитку країн Північної Європи існує прямий зв'язок. Один із догматів протестантської церкви свідчить: людина може врятувати свою душу й добитися життя вічного лише в тому випадку, якщо буде чесно й сумлінно виконувати свій щоденний обов'язок перед сім'єю, суспільством і державою. Покликання кожної людини наперед визначене для неї Богом, і тому хоч би ким людина була за професією, вона зобов'язана успіхами в своїй справі довести, що вона є обранцем Божим. Тільки чесною, наполегливою працею для примноження приватної власності, а також благочинною поведінкою можна домогтися порятунку душі, досягнути вічного блаженства після смерті.
Це був новий, більш людяний, більш оптимістичний погляд на стосунки людини й Бога, що вселяв надію. Маючи уявлення про причини Тридцятилітньої війни (1618—1648) ми приходимо до розуміння протестантської етики як духовної спадщини Реформації, що лежить в основі економічних успіхів Західних країн, того дивовижного добробуту, який відрізняє Західну цивілізацію від іншого світу. Щастя Заходу полягає в тому, що він виробив цінності й засвоїв уроки Реформації, а наша біда в тому, що ми сприйняли в ХХ ст. марксизм, спадщину більшовицької революції, і, погодившись на скасування приватної власності, привчившись по-колгоспному ставитися до праці, зруйнували народне господарство. Коли народ позбавлений власності, у ньому утверджується традиція крадіжництва, і він втрачає моральне право боротися проти розпродажу природних ресурсів країни.
Варто пригадати про те, що психологічні передумови успішної національно-визвольної боротьби українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти католицької Польщі, були створені саме Тридцятирічною війною і пов'язані з успіхами протестантів. Нагадаю: майбутній гетьман України був однолітком короля Густава Адольфа, сучасником полководців Тридцятилітньої війни. Як особистість він розвивався в духовній атмосфері тієї епохи. Успіхи протестантів на полях битв надихали Хмельницького і все запорозьке козацтво на боротьбу з національним і релігійним гнітом. Тридцятирічна війна ще не встигла завершитися підписанням Вестфальського миру (24 жовтня 1648 р.), а запорозьке військо завдає поразки полякам під Жовтими Водами (27 травня 1648 р.). Утвердження православної віри в Україні, припинення уніатської експансії католицизму й повернення православній церкві її державотворчої ролі пов'язувалося у свідомості українців із надією на звільнення від кріпосної залежності, убогості й духовного гніту. Боротьба України викликала у шведів співчуття й захоплення. Через 60 років із цієї симпатії народився союз Мазепи й Карла ХII. Історія України таким чином є органічною частиною європейської історії. Те, що сьогодні називають політикою повернення України в Європу, слід би назвати політикою повернення України до себе додому, в європейську історію. Релігійні війни минають, а конфесії залишаються й можуть мирно сусідувати в рамках світської держави, що ми і спостерігаємо в сучасній Німеччині.
Появу в газеті «День» статті про Фрідріха II Великого також варто віднести до розряду показових публікацій, глибоко вмотивованих політичними реаліями нашого часу. Прусський король, названий Великим ще за життя — це постать, гідна найпильнішої уваги. Він створив основи держави, яка взяла на себе завдання об'єднання Німеччини в ХIХ ст. і блискуче виконала його під керівництвом Бісмарка. Творчо засвоїти уроки прусського короля та його досвід, принаймні в теоретичному плані, щоб іти далі на власних ногах — завдання кожного, кому небайдуже питання про належний рівень національної еліти.
