Долинами та узгір'ями

ФОРСУВАННЯ

4 червня відбулися урочисті проводи перед Верховною Радою. З офіційних представників проводжати прибули, крім юних барабанщиць, ще й спікер Володимир Литвин і депутат Людмила Супрун.

Брали участь в автопробігу «Гала-радіо», «Російський медіа-центр», «Radio Musika Fakty» (Краків, Польща), «Наше радіо», газета «2000», «Новий канал», ТБ-передача «Автоконтинент» («Ера»), газета «Експрес» (Львів) й інші.

Організатори — Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів і фонд «Журналістська ініціатива» (президент — Людмила Мех). Генеральні спонсори — «Нафтогаз України», «ПРОСТО-страхування», «Славутич» та «Миргородська», Департамент ДАІ МВС України.

Мета подорожі: привернути увагу широких верств населення до кращого, що є в нашій країні, а саме: визначних пам'яток, історичних й екзотичних місць, до всього, що входить у слово «перспективи»; і до гіршого — що в цих місцях називається словом «проблеми».

Ну і пропаганда подорожі як такої (перший популяризатор — Одіссей) та власних ЗМІ.

На авто «Дня» цього разу (а ми вдруге беремо участь у заході) — гордо розвівалися два наші фірмові стяги, породжуючи в уяві морські фантазії: ніби як під усіма вітрилами! А також приваблюючи (починаючи з площі перед Верховною Радою й аж до різних міст рідної країни, через які мчав наш екіпаж) роззяв, які і є нашими майбутніми читачами.

Загін юних барабанщиць здійснив хитромудре пересування площею перед Маріїнським палацом. У своїй проникливій промові Володимир Литвин засмучувався, що не може їхати разом із нами, що йому терміново треба до батьків у Житомир. Спікер наголосив, що «професія журналіста — одна з основних у демократичному суспільстві». Від себе додамо — особливо в такому, як українське.

Одна частина нашої автоколони рвонула на місцевий пивзавод «Славутич», друга вирушила в гості до мінеральної води «Миргородської» — на її батьківщину.

Проводжали нас хусточки, оплески та дві-три скупі дівочі сльози. Крізь усмішки, зрозуміло. (Цих жінок не зрозумієш: радіють вони нашому від'їзду чи засмучуються. У будь-якому разі — емоції були бурхливі).

І ось ми на «Славутичі» заворожено дивимось на сотні тисяч пивних пляшок. Величезна кількість хмільного напою радше придушувала спрагу, ніж викликала її. Вражало, настільки це виробництво автоматизоване, людей там майже немає. Роботи самі розливають, підсовують, складають у тару, відправляють на склади. Хіба що не п'ють.

Розмова з адміністрацією здебільшого крутилася навколо безалкогольного пива. Коли я поцікавився в однієї з робітниць, чи випускають вони інше, крім безалкогольного, вона відповіла: «Так, у нас майже все нормальне». З думками про безкрайні можливості і безалкогольної горілки всі залишили пивзавод.

Традиційно колона вирушила до Переяслава-Хмельницького, в якому, як і раніше, 26 музеїв із 186 тисячами експонатів.

Прямуємо до діорами «Битва за Дніпро» студії Грекова. Подібні полотна в поєднанні з реальними предметами — в Севастополі, Дніпропетровську, Запоріжжі та багатьох містах колишнього Союзу.

Нам розповіли, хто на картині в кого кидав гранату, хто гинув, хто в яку мить переправлявся. Для того, щоб досягти ефекту пожежі хат, намальовані на полотні стіни посипали подрібненими ялинковими прикрасами та додали фосфоресційної фарби. Тому хатини так «натурально» палають.

5 травня в 1975 році на відкритті цієї експозиції, приуроченої до 30-річчя Перемоги, була присутня сестра одного з героїв. Вона впізнала брата в пораненому солдатові на полі бою: настільки документально за фотографіями й архівами авторам вдалося відтворити форсування.

Батальна картина такого масштабу — один із найнезвичайніших видів мистецтва, адже в ній зведені в один кадр десятки трагічних подій. Конспект битви в одній миті!

Що стосується дещо комічного ефекту, то ним цілком наділена інсталяція (що не має стосунку до безпосередньо діорами) з фігурками солдатів, матросів і жінок, які святкують Перемогу. Фігурки як із лялькового мультфільму. Особливо вражає матрос і медсестра. Вони настільки войовничі, що, здається, вдвох би впоралися з усією фашистською армадою.

Сама будівля, в якій розташована експозиція, пов'язана з іменем Мазепи. Цей храм він подарував місту. Але через нюанси будівельної технології: чи мало яєць клали (бо жадібні) у глину, чи багато (бо щедрі), але місцевим реставраторам постійно доводиться замазувати дедалі більші тріщини. Своїми титанічними зусиллями їм вдається зберегти подарунок гетьмана в більш-менш пристойному вигляді.

СИЛА ДУХУ

Після Переяслава-Хмельницького ми вирушили до Черкаської області в Красногірський монастир, де нас мав зустріти архієпископ Черкаський і Канівський владика Сафроній.

До нас із невеликим почтом урочисто вийшов високий ставний чоловік у рясі. Поле — потужне, в очах — сила. Величезні долоні він склав на патериці. Такими пальцями можна ламати монети.

Перше, що він нам повідомив з лукавою усмішкою, що «журналісти — страшні люди. Ви повинні говорити правду. Не хваліть. У суспільстві журналісти — часто мірило справедливості. Не треба захвалювати. Ось я може зараз скажу не дуже популярні речі: іноді треба й палицею по сідницях дати. Карати, як дітей. До кожного — свій підхід. Кому — словом, кого — на коліна перед іконою поставити, а кого й дрючком... Отакі архаїчні методи виховання я пропагую, — кокетливо усміхнувся владика. — «Учора в цій передачі «Заборонена зона», — несподівано продовжив він, — донька в матері взяла 50 тисяч. І донька ця каже: мати весь час складала. Запитання: для кого? Для неї ж і складала. А взагалі — телевізійні передачі краще не дивитися. Дуже багато бруду».

Говорив він упевнено, володіючи безперечним хистом привертати увагу, та легко перескакував на різні теми:

— Треба, звісно, брати себе в руки, щоб не бути гоями — для євреїв, бидлом — для поляків, хохлами — для росіян. Ми — це ми. Українці! — проголосив він не без пафосу. — Різні церкви — це все політика. Але й з Європи брати приклад не можна. Сила — в православ'ї, — сказав отець Сафроній, перебираючи величезними пальцями на патериці, — Ми, українці, останні 400 років живемо в рабстві. А скоріше навіть із часів татаро- монгольського іга. До того ж нас політики постійно намагаються роз'єднати. Але в нас є своя сила — і духовна, і фізична... Отакі в нас богатирі, — владика вказав на чималу фігуру журналіста Бабаніна (сайт «Документи і дискусії»). Той ніяково заморгав за скельцями окулярів, які виблискували на двометровій висоті. А Сафроній додав: — Був би ще міцніший, якби каміння тягав. Народ засміявся.

— За рахунок цієї внутрішньої сили й треба об'єднуватися. Й іншим показувати приклад, — закінчив владика промову.

— Нам би спершу собі дати раду, — зазначив я.

— Дамо, — твердо сказав архієпископ, сфокусувавши на мені погляд.

— Гаразд, якщо Європа — не взірець, із кого ж брати приклад? — поцікавився я.

— Ми повинні вчитися в себе. Тут присутній дух відродження. Я побудував за своє життя 150 храмів. У нас буде зведений храм, який за площею перевершуватиме храм Христа-Спасителя в Москві, за затвердженим планом. Де і Богу молитимемось, і... — він, хитро посміхнувшись, показав пальцями «грошовий» жест.

Владика пам'ятає про Небо, але не забуває й про Землю.

Я піймав на собі його жорсткий, пильний погляд. Він додав:

— Бажаю тобі стільки розуму, скільки волосся в бороді.

— У моїй? — уточнив я, примруживши очі.

— Так.

— Дякую.

У цієї людини настільки сильне поле, що пивний хміль вивітрився одразу, до легкого головного болю, до прозорості.

Відрадно, що в Україні є такі сильні особистості!

ПОЛЬОТИ УВІ СНІ ТА НАЯВУ

Після Красногірського монастиря рухаємось на Золотоніський лікеро-горілчаний завод «Златогор». Така в нас строката програма: то алкоголь, то монастир, то знову — алкоголь.

На «Златогорі», звісно, не все таке автоматизоване як на «Славутичі», і запах у цеху витає відповідний. І напій — міцніший. Я запитав у робітниці, як вони ставляться до свого продукту? Не жадають? «Тут, — відповідають, — ми ставимось до нього радше як до бензину, а вдома, у свята — інша річ». Отак доброчесно!

Як своє ноу-хау «Златогор» пропагував бальзам на травах. Справді, річ непогана. Схожа на «Ризький». Додавати треба одну ложку до кави. Хоча деякі завзяті кореспонденти пропонували робити навпаки. Насамкінець запам'ятався тост від виробників: за жінок — за ту, яка дала життя, ту, яка не дає жити, і ту, заради якої жити хочеться.

Проскакуємо на заході сонця водосховище й опиняємось у Черкасах. Біля готелю нас зустрічав духовий оркестр. Велику культурну програму влаштував для нас місцевий ляльковий театр: ганяти наввипередки одне з одним у поролонових паровозах і свинях.

У ресторані було урочисте посвячення двох із наших у козаки. Треба було випити чарку горілки, з чим вони благополучно впоралися. Одним із них знову був Бабанін.

Їдемо наступного дня в об'єднання «Черкасинафтогаз». Рівень обладнання — ультра. Я розпитав обслуговуючий персонал про шпіономанію: чи не намагається хтось влаштовувати газові феєрверки? Вони відповіли, що контролюють цю можливість службами безпеки. Але, звісно, якщо хтось дуже захоче, щоб труба вибухнула — вона вибухне. Є й служба швидкого реагування з ліквідації аварій. Але головне в запобіганні таких речей — це політика.

Опис фуршету з полуницею та симфонічним оркестром, що посилює процес травлення класикою, — пропускаю. Займе кілька сторінок.

Із нами розпрощався основний гід по Черкащині — Калініченко, директор обласного радіо. Він повідомив, що журналістська професія — «від неба». Роз'їжджалися з непомірним почуттям зарозумілості!

У небі хмара у вигляді риби-молота — отже, до моря.

Наближаємося до Нової Каховки.

Пізній вечір. Прес-конференція в дитячому таборі «Лісова казка». Основний герой — депутат Анатолій Левін.

Комарі теж злетілися на «пресуху» і з усіх сил заважали сприймати проблеми регіону. Непатріотичні комахи. Паразити, одним словом. Але все ж ми усвідомили, що головна проблема регіону: зрошування та пов'язані з цим труднощі сільського господарства. Критикувалися деякі підходи нової влади. Особливо фіксовані ціни на м'ясо й інші продукти, які внесли сум'яття в ринок... Це про сумне. Тепер про радісне: депутат Левін як колишній бойовий льотчик пообіцяв покатати на власному літаку. Але ми спізнилися з приїздом. Відповідно, справу відклали на завтра. Проте я не думав, що «завтра» — це о пів на сьому ранку. О сьомій я прокинувся від різкого гулу над головою. Там уже борознив небеса Левін із парочкою журналістських щасливців. Низько йшов, не без форсу. Розбудити мене Левін розбудив, але — пізно. Шкода, не політали. Хоча пізніше я узяв своє на вертольоті.

БІЙКА ЗА ЗЕМЛІ АЙ-ПЕТРІ ТА ЯЛТИ

На горизонті виникли гори. Вплітаємося в серпантин дороги. Скелі, мов зуби драконів, прориваються крізь зелені ясна лісів.

Проїжджаємо повз табличку «Великий каньйон» і підіймаємося на Ай-Петрі. Південне величезне листя, наче індійські опахала. Дедалі різкіше повертаємо, намотуючи кола, які стають чимраз меншими в діаметрі. Караван скидається на собаку, який носиться за своїм хвостом. Ліс стає щоразу темнішим, перетворюючись на зелений тунель. Раптово вискакуємо до хмар. І десь поруч із ними нас зустрічають журналісти кримського прес-центру та директор Ялтинського гірничо-лісового заповідника.

Розмовляємо про заповідник, із яким останнім часом творилися негаразди, зважаючи на бажання місцевого начальства (на догоду столичному) погратися з його кордонами в бік зменшення. Результатом цих ігор став указ Ющенка, що окреслює маніпуляції із заповідними територіями.

Унизу захоплююча панорама: зелений килим переходить у гори, які бережно, мов гігантські долоні, прикривають Ялту.

П'ємо вино і кумис — кобиляче молоко. Щось на зразок газованого кефіру. Специфічний продукт.

Прямуємо до Ялти.

У ресторані — прес-конференція, де був присутній виконувач обов'язків мера Ялти Олександр Чабанов. Довго та докладно обговорювали проблеми із земельними ділянками в місті, де до недавнього часу панував корупційний підхід. Новий виконувач обов'язків обіцяв навести порядок. Сказав, що він не проти відправлених сюди ревізорів від Порошенка. Треба ввести обов'язкові аукціонні торги... І далі про те ж саме. Второпати ці господарські подробиці з ходу — нереально, тому ми ввічливо слухали перепалку місцевої преси з місцевою адміністрацією. Коли дим розсіявся, всі хором відзначили День журналіста.

Спускаємося пішки до Ялтинської набережної. Найбільше там приголомшили величезні яхти. Справжні шедеври: різьблені, з поручнями. У столиці таких красунь немає. Виявляється, з'явився новий вид бізнесу: доларів за 600-800 можна зняти таку на півдня і розважатися в розкоші. Або вирушити до мальовничих бухт Криму. Аж до Туреччини та Греції — якщо вистачить грошей сплатити за лічильником.

Ці ставні судна в гавані гармоніювали з кафе, зробленими в корабельному стилі, — ті ж дерево, бочки, щогли.

7 червня, у вівторок, зустріч із начальником Ялтинського порту відбувалася на катері, на якому люб'язно покатали журналістів уздовж берега.

Директора порту — симпатичного юнака — звали Юрій Формус. Він розповідав, що однією з проблем, яка обурює його і кримчан, є те, що така собі фірма «Бізон» продовжує здирати з відвідувачів Ластівчиного гнізда за перегляд по дві гривні, колись отримавши на це дозвіл міської влади. Ця історія виключно в дусі О. Бендера — стягували за «провал, щоб той не дуже провалювався».

ЗУСТРІЧІ З МІСЦЕВОЮ ФАУНОЮ

Цього ж дня зриваємося та їдемо до Судака. Розташовуємось у санаторії, що належить Центру спецпідготовки льотного складу Повітряних сил Збройних Сил України.

Судак починав жити розміреним курортним життям. І тут стався вельми пам'ятний епізод.

Осідлавши потепліле море, журналісти трохи відпочили від безперервної їзди. Несподівано біля самого берега виринув дельфін. Уже згадуваний Олег Бабанін сміливо кинувся назустріч представнику підводного світу. Треба сказати, що дельфін виявився не готовий до контакту. Тим паче, що Олег перевершував його і за комплекцією, і за вагою.

Розумний чорноморський ссавець повернув свій плавник назад, коли, розсипаючи навкруги тисячі бризок, могутнє тіло головного редактора «ДД» почало наближатися до нього з крейсерською швидкістю. Але це був не останній подвиг Бабаніна на сьогодні.

Домовилися, що журналістська братія зустрінеться на нічній набережній. Спершу вийшли четверо: екіпаж «Дня» (в складі мене і політжурналіста Сонюка), а також представниця «Нашого Радіо» Олена Потоцька та Юлія Недопитанська — кореспондентка відомчої газети ДАІ. Стоїмо, нікого не чіпаємо. Чого не скажеш про трьох підозрілих елементів, що з'явилися з темряви. Елементи були добрячих габаритів. Сценарій розігрувався як у поганому бойовику. Виникло перше «класичне» запитання: «Закурити не буде?»

Інтонація з прихованою нотою «наїзду», усе, як годиться. Екіпаж «Дня» не курить. Лише п'є. Та й то нечасто. Сигарети знайшлися в Юлі.

«А можна, я ще візьму? — попросив незнайомець. — Для друзів». «Беріть», — тоненько пропищала представниця ДАІ. Він почав витягувати наступну цигарку.

Фібрами відчуваю: напруження зростає. Хлопці явно шукають приводу причепитися. Ситуація ідеальна: дві парочки, ліхтарі не горять унаслідок тотальної економії на початку сезону, від центру далеко. Потрібен лише малесенький привід. Але в цю секунду з темряви, звідкись зверху, мов падаючий аероплан, на нас обрушилося тіло Бабаніна в білій величезній майці. Не розібравши зі спини, що це за особистості, він узявся їх тискати, радісно волаючи: «Привіт учасникам автопробігу!» Представники місцевої фауни (я думаю, що це були саме місцеві — була в них якась прихована мстивість по відношенню до відпочивальників) випали зі своєї сітки координат. Вона порвалася, як павутина. По-перше, їх вивело з ладу саме слово «автопробіг», яке було незрозуміле. По-друге, присутність Бабаніна (поява якого була схожа на появу Громозеки в «Таємниці третьої планети»), який був щиро добродушний, однак зрушив баланс на наш бік). І по-третє, судячи з усього, якихось «учасників» може набігти сила-силенна. І поцікавившись тільки, як звати дівчину, яка обдарувала сигаретами, троє представників місцевої фауни розчинилися в пітьмі.

— Що ж, — кажу, — Бабаніне, ти сьогодні розполохав не лише морських представників тваринного світу, а й сухопутних. Причому і в тому, й іншому випадку ти жадав одного — побрататися.

Олег тільки неуважно усміхався, не розуміючи до кінця своєї ролі в історії. Принаймні в цій.

Про видатний авіаційно-випробувальний центр, про те, як відбувалося авторалі журналістів, про політ на вертольоті над газопроводом і чорноморським побережжям, і про те, як дитяче населення Феодосії сприяло популяризації газети «День», ви дізнаєтесь із публікації в наступному п'ятничному номері.