Українці – мільйонери!

Вчені Національної академії наук України порахували: реальна вартість природного капіталу як національного багатства нашої держави ще десять років тому сягнула позначки в 320—380 трильйонів доларів США. І 83—88% із них — це природно-ресурсні багатства.

Конституція України, яку сьогодні так завзято пропонують переписати, декларує: «Земля та її природні ресурси (скорочено) як природний капітал і основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, — є об’єктами права власності Українського народу».

Тобто виходить, що в середньому кожен українець сьогодні є власником ресурсу на вісім мільйонів доларів(!)? Чому ж тоді українці — більшість — і живуть як бідняки, і почувають себе бідняками?

Про перекоси земельної реформи, мільйонерський стандарт для українського громадянина і «національну комору» як спосіб подолання нерівності «День» розмовляв з доктором економічних наук, головним науковим співробітником Інституту агроекології та природокористування НААН України, автором наукової монографії «Звершення земельної реформи в Україні: нова парадигма» Олександером КОВАЛІВИМ.

— В Україні проблема не з ринком землі чи мораторієм на неї, а з першорядною необхідністю подолати гібридну брехню стосовно сутності та адресного застосування самого слова «земля» і зрозуміти, що бажана аграрна реформа є лише особливою складовою повноцінної земельної реформи.

Для становлення українців заможними і повноправними громадянами унітарної, суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави Україна, територія якої в межах чинного кордону є (має бути) цілісною і недоторканною, — ми повинні, насамперед, безапеляційно сприймати й адресно застосовувати слово «земля» — у двох його основних сутностях конституційного права власності (ст. 13, 14, 41 Конституції України), а саме: на землю та її природні ресурси (надра, ґрунти, ліси, повітряний простір, водні та інші ресурси) як на природні об’єкти права власності Українського народу — основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави і є головним природним (земельним) капіталом нації; та на землю (земельну ділянку — межу) як на об’єкт цивільних прав (нерухомість), що перебуває у власності громадян, юридичних осіб чи держави (приватна, комунальна і державна) і є земельним капіталом її власника.

— А як тоді бути з «ринком землі»?

— Конституційну аксіому як норму прямої дії, особливо на час звершення земельної реформи стосовно всіх категорій земель, повинен знати кожен громадянин України, і її мають трактувати офіційно та публічно всі (крім тих, хто займається антидержавною діяльністю) — наступним чином.

У першому значенні «земля» як природні об’єкти права власності Українського народу (у межах кордону, включаючи прибережну смугу континентального шельфу виключної (морської) економічної зони — 3D (X-Y-Z — до центру Землі і в Космос — своєрідна національна комора) не може бути предметом купівлі-продажу і не підлягає відчуженню будь-ким, на користь будь-кого і в будь-який спосіб. В іншому разі це означало б, що в процесі повноцінної купівлі-продажу (відчуження) природних об’єктів допускається не лише позбавлення прав власності українського народу на еквівалентну площу території держави і відповідну частку загальнонаціонального капіталу, а й перекреслення декларованих норм «унітарна, цілісна й недоторканна».

У другому значенні «земля» як земельна ділянка (межа) є об’єктом цивільних прав (нерухомістю) і, навпаки, може бути предметом купівлі-продажу й підлягає відчуженню. Адже для здійснення користування землею та її природними ресурсами (природними об’єктами права власності українського народу) існує сакральне слово: «межа», — до якої можна здійснювати користування будь-якою, в тому числі чужою власністю, а за межею — ні! Замкнутий контур межі уособлює ділянку, яка й перебуває у власності (приватній, комунальній чи державній) і є об’єктом цивільних прав, що дає право володіти, користуватися і розпоряджатися (продавати чи купувати) лише земельною ділянкою як власною нерухомістю або здавати її в оренду для здійснення в її межах відповідного природокористування.

За таких умов і на такій основі гарантується громадянам, юридичним особам та державі набуття і реалізація права власності на відповідно сформовані земельні ділянки (землю) та господарювання на них, що виступають відповідними об’єктами не лиш цивільних прав, а й обов’язків та вимог (дотримання регламентів) щодо природокористування і гарантій соціальної спрямованості економіки. Саме такі суб’єкти права власності (приватна, комунальна і державна) на земельні ділянки (землю) є рівними між собою і перед законом і не можуть конкурувати з правом власності українського народу на природні об’єкти (землю).

В умовах ринкової економіки відводиться ключова роль формуванню нових механізмів взаємодії цих земельних прав та інтересів, що капіталізуються шляхом одержання прибутків (доходів), завдяки появі реального власника на конкретну земельну ділянку, в межах якої й виникає «право користування природними об’єктами права власності народу відповідно до закону», — як цього вимагає ст. 13 Конституції України, і на який (закон) влада поки що — не спромоглася...

Ця ключова вимога як норма, що для нас є своєрідною аксіомою — лише «користуватися» природними об’єктами права як чужим ресурсом і капіталом, що створює додану вартість (особливо в процесі землеробства, лісівництва, садівництва), а не «володіти» і не «розпоряджатися» ними, — розкриває повноцінне право власності українського народу на землю та її природні ресурси. Тому в усіх цивілізованих країнах світу сплачується земельна рента (єдиний земельний податок) за користування природними об’єктами.

Водночас власник земельної ділянки як об’єкта цивільних прав сплачує податок на нерухомість за місцем її розташування, а орендар такої нерухомості сплачує її власникові — ще й орендну плату.

— То та земельна реформа, до якої вже понад 20 років готують Україну, наразі потрібна?

— Під «земельною реформою» вони (ті хто готує) розуміють — «аграрну»...

Справді, в Україні понад десять років іде полеміка про необхідність завершення такої «земельної реформи» шляхом відкриття ринку (продажу) сільгоспугідь для надходження «нечуваних інвестицій» начебто в інтересах селян... Проте не ведеться жодних розмов про справжнього власника землі та її природних ресурсів (український народ), а також про безперешкодну і прозору можливість організувати молодими працездатними українцями власні селянські (фермерські) господарства, в тому числі — шляхом купівлі, — ними ж самими, цілісно-сформованих земельних ділянок як господарських одиниць.

Тому, хоча б із цієї причини, не доречно ставити питання про «завершення» того, що не логічно відбувалося в пострадянській Україні. Замість обґрунтованої та прогнозованої трансформації земельних відносин і гарантованого забезпечення збалансованого соціально-економічного, екологічного, культурного й духовного впорядкування і розвитку сільських територій та їхньої поселенської мережі — на користь людині й суспільству, псевдореформа в Україні, усупереч здоровому глузду, призвела лише до поділу понад 27 млн га родючих земель шляхом їх паювання — майже на сім мільйонів умовних шматочків-паїв без визначення їхніх меж в натурі, начебто для подальшого формування власних господарств самими селянами на «добровільній основі».

При цьому вона не супроводжувалася комплексом високоточних робіт з геодезії, картографії та кадастру як основних і невід’ємних інструментів створення й функціонування достовірних земельно-реєстраційної та геоінформаційної систем. Не систематизувалися відомості про природні й антропогенні чинники, які мали би становити основу для науково обґрунтованого державного землевпорядкування. Як наслідок, до селянських наділів потрапили майже 7 млн га крутосхилів, заболочених та природоохоронних земель, які б мали бути виведеними з інтенсивного обігу під заліснення й залуження та інше цільове призначення.

Таке непрогнозоване безглуздя, в тому числі через антиукраїнський спротив прорадянських керманичів на всіх рівнях, та через відсутність передумов для формування власних господарств, — хоча б з довгострокового кредитування як основного елементу фінансово-економічного супроводу декларованої реформи, перетворило переважну більшість селян-пайовиків на віртуальних орендодавців. Замість селянських чи фермерських господарств на зразок європейських — з’явилися непередбачувані й непрогнозовані великі за розміром бізнес-структури на орендній основі, зокрема агрохолдинги, які вільно здійснюють корпоративні торги, в тому числі земельними активами.

По всій державі самочинно відбулися серйозні структурні зміни в землекористуванні. Посилилось беззаконня й рейдерство, «розгулявся» тіньовий обіг земель та різноманітні схеми привласнення чужих прав, зокрема на розпайовані угіддя.

Як наслідок, через повальну експлуатацію унікальних українських чорноземів, у погоні за наживою, виснажуються й піддаються ерозії ґрунти, безповоротно знижується їхня природна родючість і руйнується водно-регуляторна здатність, забруднюється і деградує довкілля, зовсім зникають природні ландшафти разом із рідкісною рослинністю, водними джерелами, звірами, птахами, комахами та корисною мікробіотою.

Нищівного впливу на прилеглі території завдають величезні комплекси з промислового вирощування свиней та птиці. Зникають не лише помешкання, а й цілі поселення, особливо віддалені від мегаполісів.

Все це відбувається через відсутність справжньої земельної реформи, в тому числі в аграрній сфері.

— Тоді що, на вашу думку, слід вважати «справжньою земельною реформою»?

— Виходячи із сьогоднішніх реалій, керуючись конституційними вимогами, а також нашим припущенням і твердженням про те, що «аграрний сектор економіки, як й інші, не можуть розвиватися автономно — без комплексної політики держави», ми пропонуємо нову парадигму звершення земельної реформи в усьому просторі «Національної земельної комори» України.

Вона побудована на комплексних принципах балансування і розмежування інтересів всіх громадян, а не лише селян.

Зокрема, включає вже згадувану вимогу щодо адресного застосування слова «земля» як норми та відокремлення конституційного права власності Українського народу на природні об’єкти як земельний капітал нації — від права власності на земельні ділянки як об’єкти нерухомого майна, що автоматично уособлює відповідні капітали як різні інтереси.

За таких передумов як вимог і в такому ракурсі ми сформулювали також чотири рентоузгоджувальних мотиваційних чинники економічної зацікавленості основних учасників природокористування.

Водночас пропонується реформувати чинні державні інститути, утворивши нову позавідомчу національну земельну установу України (своєрідна Національна земельна комора України, або Національний банк землі та її природних ресурсів України) —  за аналогією до Національного банку України.

Така національна земельна установа має виконувати роль утримувача землі та її природних ресурсів — основного національного багатства, здійснювати державну реєстрацію земельних ділянок і нерухомого майна та природних об’єктів, пов’язаних із ними, і прав власності на них, а також від імені держави забезпечувати і гарантувати права власності, вести прозорі та відкриті кадастрові й реєстраційні системи тощо. Ця установа як інститут, на відміну від інших, матиме свій бюджет і складовий рентний банк і виконуватиме багатоцільові функції та завдання, не притаманні Національному банку України, державному бюджету України та комерційним банкам, зокрема, супроводжуватиме фінансову підтримку звершення земельної реформи.

Діятиме національний регуляторний принцип, за яким сплачують повною мірою всі, хто користується природними об’єктами прав власності українського народу (у межах і за межами населених пунктів, у тому числі міст), і одержують необхідну підтримку (допомогу) лише ті, хто є активним учасником здійснення земельної реформи. Наприклад, основним чинником на етапі організації та становлення господарств фермерського типу (власник — господар) у сільській місцевості є створення безперешкодних і прозорих умов одержання ними вигідної фінансової допомоги на умовах співучасті бюджету пропонованої установи.

— Сільськогосподарські угіддя зараз переважно в оренді. Тож яким чином організувати фермерські господарства?

— Невіддільними функціональними складовими національної регуляторної політики та основним інструментом звершення земельної реформи мають стати просторове прогнозування і моделювання розвитку територій як новий цілісний землевпорядний процес. Важливо наголосити, що пропоноване регулювання та управління земельних відносин, особливо до моменту завершення реформи (її складових частин), стосовно використання землі та її природних ресурсів як природних об’єктів права власності народу в усіх сферах життєдіяльності повинно бути виключною прерогативою держави.

Зокрема, в такому процесі має функціонувати механізм проходження перших трансакцій стосовно всіх розпайованих земель сільськогосподарського призначення незалежно від того, хто ними фактично володіє, користується чи розпоряджається, суть якого полягає в першочерговому праві викупу (повернення) розпайованих земель до земель запасу. Це забезпечить реальне нівелювання небажаних наслідків паювання та парцеляції продуктивних масивів угідь і повний захист права власників земельних паїв (ділянок), надасть можливості для безпроблемного формування цілісних масивів та пропонованих фермерських господарств сімейного типу, гарантуватиме продовольчу безпеку й екологічну рівновагу.

Повноцінна реалізація «Нової парадигми звершення земельної реформи в Україні» як обов’язкова і першорядна загальнонаціональна дія на користь нації також відкриє можливість побудувати нову систему збалансованих еколого-економічних відносин в Україні включно з природним земельним капіталом, що уособлює об’єкти права власності українського народу і стане реальною передумовою соціально-економічного зростання, зокрема в сільській місцевості.