Ловись інвесторе - великий і дуже великий
Тема "особливих пільг" дістала цілком закономірне продовження: на засіданні Консультативної ради з питань іноземних інвестицій при Президентові прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко пообіцяв великим іноземним капвкладникам різноманітні податкові пільги й податкові канікули на підставі "спеціальних договорів". Міністр економіки Віктор Суслов за кілька днів конкретизував, що йдеться про підтримку проектів на суму понад $1 млрд. (за всі роки незалежності в народне господарство України було вкладено за різними даними 1,3 - 1,6 млрд. доларів), аби створити "точки зростання", з яких нові технології виробництва й керування повинні поширитися в усіх напрямах.
Такий шлях видається більш "ринковим", аніж попередні підходи, позаяк вибір "пріоритетних напрямів" надають капвкладникові, а не урядовцеві. Втім, наша держава зрадила б себе, якби при цьому поставила всіх капвкладників у рівні умови, як цього потребує справжній ринок. Вона, як і раніше, намагається контролювати геть усе. А зробити це, ясна річ, найпростіше, коли маєш справу з малочисельними проектами. Проте, така політика приречена на провал, як і будь-які інші спроби підмінити, а не доповнити ринок державним регулюванням.
Доведеться відразу ж засмутити тих, хто, можливо, вважає, нібито стратегічні капвкладники злетяться на пільги, як метелики на світло: протекціоністська вакханалія їм лише заважає, адже ніхто в цивілізованому світі не будує заводи на пустому місці за принципом "я знаю, місто буде". Кожна фірма спершу "пробує воду ногою": починає з продажу, сервісу, передпродажної підготовки... Й, лише згодом, якщо результати не вгамували ентузіазм, у справу йдуть справжні гроші - за умови, що саме в цій країні вони дадуть найбільшу вигоду. Без усього цього капвкладники, в найкращому випадкові, погодяться задешево придбати пакети акцій прибуткових підприємств.
Крім того, запропоновані урядом правила гри автоматично призведуть до монополізації наших ринків. Попри те, що закон формально обіцяє рівні права кожному, хто вклав гроші (як у випадкові з автомобілебудуванням), на ділі це є вельми проблематичним, позаяк для великих капвкладень фактично діє дозвільний, а не реєстраційний порядок. Надійно вкорінені конкуренти цілком можуть переконати тих, хто вирішує, що зайвий гравець на їхньому полі ні до чого. Схоже, що саме так сталося з горезвісним тендером щодо радіочастот, після якого грюкнула дверима "Моторола". Безсумнівно, кожна досить потужна транснаціональна корпорація спроможна без "помічників" забезпечити Україну своїми товарами чи послугами. Але назвати ринком таку монополію вже не можна.
Ще важливіше те, що політика "точок зростання" запрацює не раніше, ніж біля керма підприємств опиняться люди, спроможні керувати підприємствами по-капіталістичному. На жаль, таких поки що невтішна меншість. Тим часом, на справжньому ринкові "незамінних" немає: підприємництво - це передусім кузня кадрів, спроможних забрати в неефективних власників кермо влади, вкласти свої гроші, ідеї й організаторський хист.
За підрахунками уряду, Україна потребує близько $40 млрд. капвкладень. Тим часом на руках населення є, за словами радника Президента з економічних питань Захарія Варналія, приблизно мільярдів з п'ятнадцять, а вивезено й заховано за кордоном ще близько двадцяти. Ці кошти можуть прийти в нашу відкриту економіку хоч завтра, але разом з їхніми власниками. А ті аж занадто добре знають справжній стан справ. Утім, наївно було б чекати, що іноземні капвкладники настільки недалекоглядні, щоб нести до нас капітали й технології, не контролюючи при цьому керівників підприємств.
Чимало з нинішніх великих компаній на Заході починалися в гаражах і підвалах, з малих фірм і венчурних капіталів. І це саме той шлях, на якому можна реалізувати головні переваги України - високий рівень освіти й наявність високих технологій. Саме тут слід шукати справжні "точки зростання". Та й досвід інших країн переконливо показує, що великі компанії можуть бути ефективними, лише в тому разі, якщо не просто "спиратимуться" на малий та середній бізнес, а й органічно з нього виростатимуть.
Утім, з точки зору нашої держави, дрібні підприємства мають одну велику хибу: як справедливо зауважив вождь світового пролетаріату, вони щодня й щогодини породжують капіталізм. Доповнюючи його слова, можна сказати, що велетенські монополії кожним своїм порухом об'єктивно породжують соціалізм в його найгірших проявах. Звідси головна "перевага" великих капвкладників може легко перетворитися на свою протилежність: укласти $1 млрд. у нестабільних умовах може дозволити собі лише велетень, кошти якого принаймні порівнянні з нашою Держскарбницею. Постає закономірне питання: хто й ким збирається керувати?
