Факт з історії появи газети «День»

Зізнаюся: завжди пильно стежив за публікаціями газети «День», де в кожному номері є добротне чтиво. Глибоко поважаю її високодостойного головного редактора Ларису Івшину. Згодний з експертами, які стверджують, що вона з-поміж інших очільників періодичних видань вирізняється  нестандартністю мислення і вчинків, невтомним  подвижництвом в ім’я України. А дехто взагалі вважає її більше політиком, аніж журналістом, однак це не заважає  їй удосконалювати одну з найбільш інтелектуаломістких газет в Україні. Лариса Олексіївна зуміла спростувати поширений афоризм про те, що газета живе один день! З висоти підготовки  до 20-ї річниці газети «День» чітко видно здолані рубежі, засіяне колосисте поле і здобутки, як межові знаки: понад 4700 номерів щоденного всеукраїнського часопису, близько 50 книжок із серії Бібліотека газети «День», 17 проведених міжнародних фотоконкурсів і стільки ж влаштованих газетою фотовиставок найкращих світлин, масштабний веб-портал «Україна-Incognita», заснування «Днем» щорічної премії — в галузі публіцистики за громадянську позицію — імені Джеймса Мейса й багато іншого, не менш цікавого й корисного креативу з доробку знаної газети.

Жодним чином не можна  залишити осторонь також книжку Лариси Івшиної «Мої університети», предметом розгляду в якій є проблема ідентифікації українського як соціокультурного феномену. Одна з найбільших її заслуг у даному разі  полягає в тому, що вона виступає творцем культури діалогу — базової цінності демократичної системи. Автор демонструє нові практики спілкування газети з її аудиторією, новий журналістський дискурс та оригінальні ідеї його реалізації. А якого визнання серед студентства набув Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, ініційований головним редактором «Дня»! Або ж узяти глянцевий щомісячний додаток до газети — «Маршрут №1». За чотири роки з часу запровадження цього нового формату взаємодії з читачем цей привабливий проект, тепер його вже вважають журналом, побачив світ 44 рази, ставши своєрідним гідом для українців у пізнанні невідомої України, її цікавої і глибокої історії. А скільки журналістів-початківців завдячують «Дню» своїми першими публікаціями, скільком студентам університетів це авторитетне видання дало унікальний шанс пройти стажування в редакції, побачити зсередини, як працює велика щоденна газета і самому долучитися до цього процесу. Тут потрібно окреме монографічне дослідження. Літня школа журналістики, випускниками якої за чотирнадцять років її функціонування стали понад п’ятсот майбутніх публіцистів, оглядачів, репортерів, — це самобутній національний центр якісної журналістики, де учасники навчання спілкуються з першокласними лекторами, де є практика, де студенти відшліфовують свої знання, які отримали у своїх навчальних закладах.

Так твориться і працює «День». Зрозуміло, обсяг і характер публікації не дозволяє детально простежити та прокоментувати все, що упродовж двох десятків років зробила редакція, дати кожному елементу креативності в її роботі своє прочитання. Немає жодного сумніву, тут є про що писати, досліджувати, аналізувати, узагальнювати. Отже, коли підсумки втішні і радують, чому не сказати творцям газети добре слово і подякувати за плідну творчу працю.

Монографії, яка розкривала б коло ідейно-тематичних зацікавлень газети «День, ще не написано, а це означає, що взяти щось з неї для газетної статті неможливо, тож треба визбирувати факти з різних видань, а їх, я в цьому переконався, — вже не на одну монографію. Я не прагну подати всю повноту джерел до висвітлення навчальної діяльності «Дня» як життєвої необхідності, користуюся тільки з того, що є у власному архіві й моєму серці та пам’яті, закарбованого за багато років знайомства і співпраці. Мені хочеться сьогодні привернути увагу читача до історії появи газети «День». Є в моєму архіві вирізка з газети «Известия» від 12 листопада 2002 року з інтерв’ю Лариси Івшиної, де щодо цього є важливі для нас свідчення очільника української газети. Тоді під час бесіди про це так запитали  головного редактора «Дня»: «Ларисо Олексіївно, на який виклик у становленні сучасної української державності стала відповіддю поява вашої газети?» І вона довірливо про це розповіла:

— Відповідь є простою. На вже сформовану на той час необхідність українського суспільства усвідомити себе в нових реаліях. Згадаємо 1996 рік... Пік національно-демократичної революції пройшов, і потрібно було будувати нову державу — працювати з суспільством, намагатися знайти нову мову  й осмислити систему координат і критерії нового часу. Я тоді часто на планірках говорила журналістам, що роботи в нас непочатий край, тому що в країні відбулася хоча й соціальна, але сама справжня революція. Перефразувавши Л. Толстого: «Все змішалось у головах!» Навіть такі прості речі, як стосунки між сусідами на міжквартирному майданчику зазнали величезних змін. Хтось, як і раніше, очікував на допомогу від держави, а інші зайнялися, наприклад, човниковим бізнесом. Після 70 років  «монологу» в країні виникло велике поле для дискусій. Треба було здійснювати якусь роз’яснювальну, а по суті — місіонерську роботу. Роботу складну, іноді невдячну, тому що журналісти теж були продуктом часу, що вже минув, і в них була така ж «каша в головах», як і в решти людей. Аналітична, серйозна газета повинна привернути увагу активних прошарків суспільства з тим, щоб розбиратися у вируючих процесах (я наголошую) разом. І невипадково слоганом газети, коли вона тільки з’явилася, стало наївне самоутвердження. Воно звучало так: «українське — значить інтелектуальне».

За цими словами постають картини стану справ в Україні в середині 1990-х та філософія бачення завдань, що їх має вирішувати преса. Варто зазначити: редактор української газети їх подає чесно, делікатно і патріотично-принципово. Так само коректно Лариса Івшина відповіла й на таку репліку Олександра Максюка, журналіста газети «Известия», який засумнівався в досить сміливій констатації «українське — значить інтелектуальне»:

— Нехай буде так... Навіть тепер це виглядає сміливо, тому що невдачі останніх років змушують в цьому сумніватися. Українське — значить інтелектуальне насправді означає, що газета має бути досить, скажемо так, «компактною». У ній повинні бути представлені погляди експертів на нашу внутрішню й зовнішню політику, соціальні проблеми, міжконфесійні, гуманітарні, філософські й на чимало  інших, на те, чим не займалася українська журналістика за часів СРСР. Ще одним слоганом того часу (абсолютно рекламним) був: «Росія читає «Известия», «Америка читає «Нью-Йорк Таймс», «Україна читає «День»...

Не встиг інтерв’юер натішитися несподіваним компліментом на адресу «Известий», як відразу ж відгукнувся, підтвердивши, що він пильно стежить за думкою Івшиної: «Тобто виходить так, що активно мислячій частині нового суспільства потрібен був якийсь інструмент, завдяки якому вона могла б виражати своє ставлення до змін?» Що ж стосується Лариси Олексіївни, то вона свою розповідь про появу газети «День» закінчила лаконічно:

— Мабуть, так. У Артура Міллера є такий вислів: добра газета — це місце, де нація спілкується сама із собою. І якщо повернутися до конкретних форм, що дозволяють реалізувати це своє ставлення до змін, то ними в «Дні» стали читацька пошта, особисті авторські колонки людей, які мають право на свою точку зору й які відображають той підхід до політики й економіки, що визначається з «третьої  позиції». Не провладної, не проопозиційної, а з точки зору тієї, що відстоює об’єктивні інтереси розвитку суспільства...

Отже, її вибір — бути корисною народу. Цьому засадничому принципу за свою понад тридцятилітню творчу діяльність Лариса Олексіївна, як на мене, жодного разу не зрадила — ні як вправний керівник газети, ні як активний громадський діяч, ні як унікальний публіцист. Уже майже двадцять років веде вона газету «День» через фінансові мілини, долати які доводиться нелегкими, часом надлюдськими, зусиллями. Якими б катастрофічними часом не випадали для України обставини життя, газета твердо займає державницьку позицію. Уважний читач помітить: в роботі редакції на першому плані завжди стоять ідея, воля, якість, зусилля. За висловом головного редактора, в газеті «День» не тільки говорять про національну ідею — тут її практикують. Залишається тільки сподіватися, що журналісти й інших вітчизняних мас-медіа будуть не менш уважними до потреб державотворення, сьогоднішньої України. Журналіста не можна звільнити від його долі. Як не можна змусити долю бути милосердною до журналістів, позбавлених любові до батьківщини, які приречені на творення власних, далеких від справжньої дійсності, віртуальних батьківщин.