«Хто ты гэткі?»

Білоруська газета, 1917 р.: з розпачем відзначала: коли частину білоруських земель окупували німці, вони запропонували місцевим перевести місцеві школи на польську чи білоруську мову. І вони вибирали польську. Тепер, у добу національного відродження, коли вільно визначати мову навчання такі самі білоруси вибирають російську мову — на територіях, що контролюють російські війська. Тобто обирали більш перспективну, на їхню думку, мову пануючого народу (або такого, який міг ним стати). Це трагедія народу, що надто довго (з часів Великого Князівства Литовського) не мав власної держави, а національне відродження якого у ХІХ — на початку ХХ ст. виявилося навіть більш пригніченим, ніж українським. Між іншим в Україні в багатьох губерніях теж були проблеми зі спротивом вчителів щодо запровадження української мови, але їх вдалося подолати.

В розвитку українського та білоруського національно-визвольних рухів багато спільного — обох покликала доба романтизму, що супроводжувалася посиленою увагою інтелігенції до свого коріння, старожитностей краю. І вони їх знаходили — під шкарлупою імперії. Часом мимоволі тому сприяла імперія, як це сталося з Київською археографічною комісією, що мала довести: південно-західний край не польський, а російський. З першою частиною комісія успішно впоралася, а от з другою вийшла халепа, бо виявилося, що це український край.

Подібне робилося й на теренах сучасної Білорусі. 180 років тому назад російський цар Ніколай І заборонив використання терміну «Білорусь», замінивши його «північно-західний край» або ж «північно-західні губернії» (Віленська, Гродненська, Мінська, Ковенська, Могилевська, Вітебська). Підтекст той самий — довести, що це російський край, а не польський (про білоруський не йшлося взагалі).

Вплив польського елементу, зрештою — національно-визвольного руху, зіграв неабияку роль в становленні як української ідентичності, так і білоруської. Це був політичний вибір, заснований на розумінні власної приналежності до того чи іншого народу. При цьому польські форми та методи боротьби ставали модельними як для українців, так і білорусів, що робило ці суспільні явища дуже близькими. Однак ступінь для українців та білорусів виявилася різною. Яскраве відображення того — участь у січневому повстанні 1863           р. Відомий факт — селяни на Волині не підтримали повстанців, попри гасло «За нашу і вашу свободу!». Тож опір російським військам чинила українська, але полонізована шляхта.

Інша справа — білоруські землі. Одним із лідерів повстання, його керівником на землях Литви та Білорусі став білоруський поет та публіцист Кастусь Калиновський. Якщо згадати про білоруса Тадеуша Костюшка — випадок не унікальний. Назвемо ще двох відомих білорусів (за походженням), яких в масовій свідомості сприймають як поляків — Міхал Клеофас Огінський та Генріх Сенкевич. Для України так само не новина взаємні переходи родин або їхніх окремих представників до тієї чи іншої національності. Скажімо, брати Шептицькі, Станіслав та Андрей, зберігаючи особисті приязні стосунки, воліли спілкуватися між собою французькою — аби не польською чи українською. Тобто вони прагнули до більшої самоідентифікації. Нещодавнє перепоховання у Вільнюсі Кастуся Калиновського та його соратників засвідчило єдність поляків, білорусів, у його сприйнятті як власного національного героя. І тут грані зникають.

Втім не завжди і не для всіх. Класик білоруської літератури, Янка Купала, свої перші твори писав польською. Але досить швидко перейшов на білоруську. 1908 р. з`явився його тепер добре нам всім відомий вірш «Хто ты гэткі?» зі знаменитим рефреном «не быць скотам». У випадку іншого відомого білоруського поета цього ж періоду, Максима Богдановича, відчутний неабиякого український вплив. 1906 р. почала виходити перша газета, що започаткувала масове білоруське друковане слово та справила вирішальний вплив на розвиток сучасної білоруської культури, — «Наша нива». Тобто йдеться про початок ХХ ст. Тож не дивно, що на час руйнації Російської імперії білоруси виявилися підготовлені до подій навіть менше, ніж українці      — за всіх вад національно-визвольного руху останніх.

Втім саме Україна та її Центральна Рада цього разу стали моделлю для білорусів. У березні 1917 р. білоруси проводять перший з`їзд національних організацій Білоруського краю (форма дуже поширена тоді в Україні) та обирають Білоруський національний комітет. Вимога — автономія краю та вибори до Білоруської крайової ради (чим не Сейму?). У липня того ж року він перетворюється на Центральну раду білоруських організацій. Її делегати виявилися чи не найбільш послідовними прихильниками ідей Михайла Грушевського на З`їзді поневолених народів у Києві, що проходив у вересні зазначеного року. Після повалення більшовиками Тимчасового уряду ЦРБО реорганізується в Велику Білоруську Раду. Остання у січні 1918 р. провела Перший загальнобілоруський конгрес, де було проголошено право білорусів на самовизначення до незалежності включно. Конгрес чекала доля Установчих зборів (розігнали більшовики Західного фронту), але свою історичну роль він зіграв. Рада з`їзду в підпіллі обрала свій виконавчий комітет. 21 лютого 1918 р. року він видав Установчу грамоту, в якій оголосила себе владою в Білорусі. Було призначено Народний секретаріат (уряд) на чолі з Язепом (Йосипом) Варонкою (Воронко). Така активність була безпосередньо пов’язана з переговорами у Бресті між Німеччиною, УНР, Радянською Росією. Білорусів до перемовин не допустили, але факт їх проведення стимулював до дій. Тож 9 березня видається Друга установча грамота, якою декларується створення Білоруської Народної Республіки (авжеж соціалістичної), а в ніч за 24 — 25 березня        — Третя, де вона проголошується незалежною.

Тобто білоруський рух з затримкою на кілька місяців ледь не тотожно повтори дії українського руху. Але була принципова відмінність — українцям тоді вдалося ствердити свою міжнародну суб`єктність, а білоруси весь час перебували у підвішеному стані. Німці не визнавали БНР як партнера та й саму територію Білорусі розглядали не більше, ніж гарантією виконання Москвою Брестських домовленостей. Інша, мабуть, значно важливіша відмінність: проголошення ІІІ Універсалом УНР спиралася на широкий народний рух, а БНР виглядала більше як реакція на обставини. Правильного державного організму білорусам створити так і не вдалося. Щоправда, частина таки його відчула — Гомель із округою на кілька місяців входив до складу Української Держави Павла Скоропадського. І то були не найгірші часи. Після революції в Німеччині БНР не змогла організувати збройного опору Червоній армії. Більшість білоруських лідерів згодом повернулися до БСРР. Зрештою, їх чекала долі «ворогів народу». Так само як білоруську інтелігенцію — тут абсолютна аналогія з українським «розстріляним відродженням».

Попри спорідненість, часом     — однотипність, численні запозичення, стартові умови для розвитку білоруської національної ідеї значно гірші, ніж для української. Порожнечі не буває — щось має бути натомість. І нею стала Радянська Білорусь. Її вплив виявився настільки потужним, що в 1994 р. білоруси зробили свій свідомий вибір на її користь. Отримали соціальну державу з авторитарним режимом та переважно одержавленою економікою. І досить довго більшість виборців вона задовольняла — аж до короновірусної кризи. Приблизно так, як сучасна Білорусь, мав би виглядати СРСР в разі успіху перестройки за версією Єгора Лігачова — навожу точку зору Віктора Мироненка. Інша варіант — це Україна, складніший та начебто менш певний. На цьому етапі наші шляхи розійшлося, що досить помітно вплинуло на формування світосприйняття.

Таке спостереження: кілька років тому під час прогулянки Черніговом змішаної білорусько-української кампанії наші гості раптом почали сміятися. Що таке? Кажуть — весь день відбувається те саме: білоруси на переходах йдуть завжди прямо, українці — «ріжуть кути». Не про правильність перетинання вулиці йдеться — про готовність виходити за рамки дозволеного, ризикувати, брати ініціативу на себе. Може й не завжди так, як треба. До речі, білоруси (в тому числі опозиційно налаштовані), доволі часто не без гордості стверджували: у вас корупція, а у нас такого немає. Або ж таке — подивіться які у нас дороги (і тут згадується нацистська Німеччина з її будівництвом автобанів). Ще: у вас Майдан, а у нас мир. Прикордонні взаємини, торгівля, неформальні обміни    — штука цікава, дозволяє відчути деякі контрасти, що за інших випадків помітні мало.

Ніщо не триває вічно. Білоруська пострадянська соціально-авторитарна державність (щось це нагадую) під впливом багатьох обставин захиталася. Та чи захиталася вона в сторону більшої національної ідентичності та демократичності, чи це лише бажання поміняти персону що набридла? Чи достатньо тих елементів, що збережені, а головне — людей, які бачать альтернативу нинішній Білорусі та розуміють як прийти до нової країни — великий знак питання. З огляду на близькість сюжетів минулого, гарне взаєморозуміння та спільну загрозу зі сторони Росії українці можуть тому сприяти — власним досвідом тривалого громадянського спротиву, спроб побудувати демократичну систему управління, не лише досягнень, але і невдач. Зрозуміло, що нинішній підйом дає білорусам шанс на переосмислення себе та повернення до джерел власної ідентичності.