Червона картка для Росії

Американські сенатори готують нові санкції проти путінського режиму у зв’язку з «втручанням Кремля в демократичні інститути за кордоном» і «агресією Кремля проти України». Ціль удару — російські банки, енергетика, спецслужби й суднобудування. Кремль відповів як завжди. Асиметрично й усебічно. По-перше, впав рубель. По-друге, прискореними темпами пішов закон про «суверенний інтернет». Творці цього закону, судячи з їхніх коментарів, погано розуміють, як влаштована всесвітня мережа, й віддають перевагу телевізору. По-третє, путінські силовики й «правоохоронці» просто збожеволіли й почали хапати, забороняти й саджати все живе, що ворушиться в діапазоні від активістів і правозахисників до блогерів і єговістів. І, нарешті, по-четверте, російський телевізор завдав по ворогах Кремля нищівного удару: у програмі «Хто проти?» на каналі «Росія-1» почали виганяти гостей, показуючи їм червоні картки. Тобто якщо раніше опонентів у студіях просто били і викидали, то тепер їм заздалегідь показують червону картку.

Під час ефіру програми «Хто проти?» від 13.02.2019 зі студії вигнали українську журналістку Яніну Соколовську. Це сталося після того, як Соловйов почав у черговий раз кричати про трагедію в одеському Будинку профспілок у травні 2014 року.

Головний продукт, який виробляє російський телевізор, — це ненависть. Найлютіша й концентрована ненависть спрямована на Україну. Оскільки у росіян немає жодної реальної причини ненавидіти Україну, телевізор використовує штучні стимулятори. Їх два: Бандера й одеський Будинок профспілок. Після вкидання будь-якої із цих тем телевізор перетворюється на вигрібну яму, до якої кинули пачку дріжджів, і перебування в студії будь-якої нормальної людини стає не просто безглуздим, а й небезпечним для здоров’я.

Для перетворення студії на вулкан, що вивергає ненависть і лайно, ведучі Соловйов і Міхєєв виконали велику роботу. Спочатку Міхєєв довго нарікав з приводу гуманізму Росії: «Дарма ми їх пожаліли! Мінські угоди — це був акт жалості. Тоді можна було добитися більших успіхів». Потім Соловйов багато разів з різними інтонаціями прокричав: «Україна — країна брехунів!» Йому так сподобалася ця фраза, що він ніяк не міг випустити її з рота й усе смакував її й ділився цією радістю з росіянами. Після чого, мабуть, відчувши, що рівень виверження ненависті й лайна ніяк не виходить на планові показники, включив одеський Будинок профспілок. І понеслося.

Крізь потік ненависті й лайна пролунав голос української журналістки Яніни Соколовської, яка сказала, що, за даними розслідування, до трагедії в Одесі причетні російські спецслужби. Після чого студію затопило. Кричали всі хором. Голосніше за інших старалася Ганна Шафран, яка раніше весь час тихо сиділа й піддакувала Соловйову під час його багатогодинних монологів на радіо «Вести FM», а тепер за багаторічну вірну службу Соловйов зробив її «експертом» і вона тепер може кричати в телевізорі.

Треба віддати належне Соловйову, він уміє ростити кадри. «Політолог» Сергій Міхєєв за багаторічне горлання в унісон ведучому в соловйовських «Вечерах» отримав свою власну авторську програму на головному державному каналі країни й тепер може кричати, захлинатися ненавистю й упиватися владою над гостями в студії щодня по кілька годин. Можливо, й Ганна Шафран, яку за багаторічне піддакування підвищили до «експертів», якщо старатиметься, теж отримає свою програму. І Шафран старалася, кричала на Яніну Соколовську в усю глотку. А коли українська журналістка спробувала у відповідь на звинувачення у фашизмі повідомити, що обидва її діди загинули на війні, крики Ганни Шафран за рівнем децибел перевершили реактивний двигун. Соловйов навіть похвалив свою ученицю: «Ганну Борисівну ніхто не зупинить!» А Міхєєв, посміхаючись, додав: «А ще є така річ, як звукорежисер».

Хоча Яніні Соколовській популярно пояснили безперспективність дискусії з господарями ефіру, вона продовжувала спокійно й з усмішкою пояснювати російським фашистам, що їхня агресивна війна в Україні ні до чого доброго для них не призведе. Мабуть, цей спокій вивів із себе Міхєєва, й він почав операцію з видалення української журналістки зі студії. Спочатку він заявив, що не хоче виганяти Соколовську, й запропонував їй самій вибрати, кого слід вигнати замість неї: українського «експерта» В’ячеслава Ковтуна чи російського політолога Андрія Окару. Оскільки Соколовська відмовилася брати участь у виборі жертви, Міхєєв перейшов до процедури її вигнання вже безпосередньо. «Встик говорити некоректно — це раз. Не можна вдаватися до образ своїх опонентів — це два».

Враховуючи все, що відбувалося в студії цього дня, й усі багаторічні традиції російського телевізора, в якому опонентів затоптують, закрикують, постійно ображають, а інколи й б’ють, моралі Міхєєва були сущим знущанням. Після того як Соколовську вигнали, значну частину решти програми її учасники присвятили паплюженню української журналістки, що пішла. Більше інших старався колишній «сенатор» Євгеній Тарло, який кричав, що «Яніна поводиться, як фашистка» й «таким не місце в російській студії». Коли політолог Андрій Окара спробував його урезонити, звернувши увагу, що негарно поливати брудом людину, яка пішла, користуючись тим, що вона не може відповісти, Тарло дуже образився й почав нестямно кричати: «Якщо ви фашист — геть звідси! Морду битиму!! Я поряд з вами не стоятиму!! Я візьму автомат і перестріляю вас!!!»

Варто сказати, що, викрикуючи ці страшні погрози, Євген Георгійович не зрушив з місця, не спробував зближуватися з політологом Окарою, не почав діставати схований під піджаком автомат. Отже, на крики колишнього «сенатора» можна було б не зважати, коли б не одна обставина. Ця обставина називається почуттям власної гідності. Я розумію, що це почуття не входить у базову комплектацію переважної більшості мешканців російського телевізора, зокрема й тих, хто виступає в ролі «лібералів за викликом», «українців для биття» або «американців для образ». Розумію, що для всіляких ковтунів, станкевичів і бомів виступати в ролі плювальниці або урни — це їхній спосіб заробітку. Але серед тих, хто погоджується брати участь у цих шоу ненависті, є ті, хто приходить туди не заради заробітку, а для того, щоб встигнути викрикнути слово правди крізь потоки брехні.

Досить тривалий час мені здавалося, що якщо у людей це виходить, то їхня присутність у російському телевізорі приносить більше користі, ніж шкоди. Але російський телевізор міняється з наближенням обслуговуваного ним режиму, телевізор нестримно дрейфує за ту межу, коли будь-яка присутність усередині вже несумісна з почуттям власної гідності й може заплямувати репутацію. Навіть не зважаючи на добрі наміри. Російський телевізор має отримати остаточну й тотальну червону картку. Стати недоторканним. Перетворитися на об’єкт розслідування злочинів, а потім і на одне з найважливіших джерел доказів злочинів путінського режиму для міжнародного трибуналу. Користуватися цим джерелом для інших цілей, навіть найблагородніших, мені здається, вже не можна.