Бабин Яр... як плацдарм для «русского мира»

Досить дивною складається ситуація довкола створення в Києві Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». З одного боку, днями в українських ЗМІ вийшла низка інтерв’ю, зокрема гендиректора фундації «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» поляка Марека Сівеця і члена Наглядової ради цієї фундації російського олігарха Павла Фукса. Вони обидва ратували за якомога швидшу реалізацію цього проекту. Зокрема Сівець заявив, що до 2021 року меморіал вартістю 100 млн доларів буде збудовано, й на це вже почали збирати кошти, а перший ескіз цієї експозиції з’явиться вже восени.

З другого боку, досі немає реакції державних органів на такий поворот, що радше нагадує безвідповідальність влади щодо такого важливого для України моменту, як меморалізація історичної пам’яті. «День» звернувся із запитами до віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань  В’ячеслава Кириленка і керівника Головного департаменту з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента України Юрія Рубана з проханням прокоментувати ситуацію довкола створення «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Однак досі ми не отримали від них відповіді.

У матеріалі «Меморіал «Бабин Яр». Напівзакритий формат» за 2 серпня 2017 року голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ наголосив, що реалізація важливих для України і для української історії проектів як Меморіал Голокосту «Бабин Яр» мають відбуватись за участю Української держави.

«День» звернувся до історика і етнополітолога, провідного наукового співробітника Музею історії м. Києва, відповідального секретаря Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру Віталія Нахмановича з проханням розповісти, чому одна організація, до складу якої входить троє російських олігархів, фактично нав’язує Українській державі свій погляд на те, що увічнення загиблих у Бабиному Яру, де, окрім євреїв, загинули військовополонені, три ромські табори, українські націоналісти, радянські підпільники, моряки Дніпровської флотилії, хворі з психіатричної лікарні, має відбутись саме під призмою Голокосту?

«ДЕРЖАВА ПОВНІСТЮ ВІДСТОРОНИЛАСЯ ВІД ПРОБЛЕМАТИКИ БАБИНОГО ЯРУ»

— Я вважаю, що в даному випадку треба йти від розгляду глобальної ситуації. Насправді те, що відбувається в Бабиному Яру, можна порівняти з тим, що відбулося в Криму й на Донбасі. Треба чітко розуміти: справді, є Путін, є агресивна Росія, але вони зайшли туди, куди їх пустили, де було сприятливе середовище, або, інакше кажучи, «порожнеча України». Але вони не змогли зайти туди, де вже почалось «більше» України.

Відсутність протягом 25 років свідомої етнонаціональної політики створила таку ситуацію, що певна частина території України (будемо відвертими, набагато менша, ніж можна було очікувати) виявилась активно готовою до сприйняття ідеї інтеграції до нової російсько-радянської імперії.

Абсолютно така сама ситуація відбувається щодо Бабиного Яру. Якщо за радянських часів держава вела свідому політику насильницького впровадження своєї, очевидно спотвореної моделі пам’яті про трагедію Бабиного Яру і боролась з громадськістю, яка намагалась відстоювати власну візію пам’яті, то з кінця 1980-х років держава кардинально поміняла свій підхід. Тепер вона підтримує будь-які громадські ініціативи в цьому місці й сприяє їм, але, так би мовити, «в ідеальному сенсі». Тобто дають дозволи, потім приходять, вклоняються, кладуть квіти, виголошують промови та йдуть геть. Але будь-якої активної державної не те що політики, навіть позиції немає.

Держава повністю відсторонилася від проблематики Бабиного Яру. І весь час будь-які ідеї щодо вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, чи то на рівні церемоній, чи встановлення пам’ятників, чи проектів музеїв і меморіальних центрів йдуть виключно з боку громадськості.

Але громадськість не є об’єднаною. Причому це виявляється на двох рівнях. З одного боку, існують об’єктивні обставини, які пов’язані з тим, що в Бабиному Яру, крім євреїв, було розстріляно ще багато різних груп жертв. Хоча у світовому й загальноукраїнському сприйнятті Бабин Яр, безумовно, асоціюється з Голокостом, але в реальній історичній пам’яті це — місце розстрілу багатьох різних груп людей, а також інших, вже повоєнних, подій, насамперед, Куренівської катастрофи. І все це реально увічнюється, й у пам’ять цих подій вже поставлено понад 30 різних пам’ятників чи груп пам’ятних знаків. Очевидно, це робиться різними спільнотами, які ототожнюють себе як нащадки жертв.

При цьому між собою ці спільноти практично не взаємодіють. Кожну з них цікавить її власна пам’ять і абсолютно не цікавить пам’ять інших груп. У кращому разі вони просто ігнорують одне одного. У гіршому — починається конкуренція й публічні суперечки на тему, чи мають такі чи такі групи взагалі бути тут увічнені, чи має комусь бути більша пам’ять, а комусь — менша.

Це — об’єктивна ситуація, яку не можна прив’язати до злої волі якихось конкретних людей. Це відбиток загального стану українського суспільства, адже воно у нас досі вкрай роз’єднане. І реально українська політична нація тільки зараз формується.

Друга, і це вже суб’єктивна проблема полягає в тому, що навіть усередині цих спільнот існує багато різних організацій, які між собою теж конкурують. Очевидно, що Бабин Яр — знакове місце, і той, хто контролюватиме тут меморіальну частину, отримає додаткові політичні дивіденди. І така ситуація існує впродовж усього часу незалежності.

«НІГІЛІСТИЧНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПОХОВАНЬ — РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА, Й НІЧОГО БІЛЬШОГО»

— І які нам треба з усього цього робити висновки?

— В результаті ми бачимо на місцевості безліч пам’ятників, які абсолютно між собою не пов’язані й абсолютно не співвідносяться між собою, навіть у художньому сенсі. А на загал — зовсім занедбана територія, яка частково є парком відпочинку, а частково — просто лісопарком, і водночас місцем, де стоять десятки пам’ятників, незрозумілі більшості перехожих. Музею досі немає, бо це, з одного боку, велика інвестиція, а з другого — кожного разу є намагання побудувати музей прямо на місці розстрілу чи на місці кладовища, тобто ближче до епіцентру трагедії. Така логіка зрозуміла, однак вона є абсолютно дикою. Люди взагалі не враховують, що має бути якась повага до поховань. Це, знов-таки, абсолютно радянська традиція, бо ж радянська влада знищила Бабин Яр і навколишні кладовища. Це нігілістичне ставлення до поховань — радянська спадщина, й нічого більшого.

Але ми бачимо, хоч скільки б нових пам’ятників ставили, все одно буде очевидно, що це не меморіальна територія. І всі це бачать, однак гадають: проблема в тому, що треба поставити інші, кращі пам’ятники чи звести великий меморіальний центр. Насправді ж треба, насамперед, впорядкувати територію, адже від зведення великого меморіалу нічого не зміниться, бо це все одно буде меморіал на смітнику.

— Пан Фукс стверджує, що проект Меморіального центру підтримали всі єврейські організації. Що ви скажете про це?

— Це очевидна маніпуляція. Пан Фукс ототожнює з усіма єврейськими організаціями Всеукраїнський єврейський конгрес, очолюваний Вадимом Рабиновичем. Утім, по-перше, справа в тому, що не Рабинович підтримує проект Фукса, а Павло Фукс наразі став одним із очільників проекту, який ще десять років тому започаткував Рабинович. Зрозуміло, останній його підтримує. По-друге, якщо Рабинович — за проект, то, скажімо, співголова Асоціації єврейських організацій і громад України Йосип Зісельс — проти. Але взагалі-то існує з десяток всеукраїнських та чотири-п’ять десятків лише київських єврейських організацій, які свою позицію з цього питання взагалі не озвучили. По-третє, в таких питаннях не можна зважати лише на позицію керівників громадських організацій. Це проблема загальносуспільного значення, і очевидно, що погляди відомих журналістів та митців, правозахисників та вчених мають не меншу вагу, ніж думки людей, основна чеснота яких полягає у вмінні спритно розподіляти іноземні гранти.

— Мабуть, чимало залежить і від міської влади. Але як тоді це сприймати, що, за словами Фукса і Сівеця, ініціатором проекту Меморіалу Голокосту «Бабин Яр» був мер Києва Віталій Кличко?

— Це теж неправда. Так, Віталій Кличко минулого року публічно підтримав цей проект, його брат увійшов до складу Наглядової ради Центру. Але це все відбувалося на тлі міжнародного відзначення 75-х роковин трагедії, коли наші високопосадовці, за згаданою звичкою, готові були підтримати будь-які ініціативи, тим паче такі гучні.

«ІНІЦІАТОРИ НАМАГАЮТЬСЯ ПРОШТОВХНУТИ ІДЕЮ «РАДЯНСЬКОЇ ЄДНОСТІ»

— Чи зазнав цей проект останнім часом змін?

— Уже в момент виникнення цей проект був, м’яко кажучи, дуже контроверсійним. По-перше, музейно-меморіальний центр мав бути присвячений винятково єврейській трагедії Бабиного Яру, що знайшло відбиток і в проекті архітектурного рішення. По-друге, зводити його від початку планували на колишньому Єврейському цвинтарі, де групі ініціаторів, які створили такий собі Фонд пам’яті «Бабин Яр», вдалося орендувати земельну ділянку. До речі, саме останній чинник спричинився до того, що проти реалізації цього проекту виступали відомі українські та іноземні рабини, у тому числі головний рабин України Азріель Хайкін. Що, зокрема, й завадило його реалізації.

Але минулого року з ініціативи пана Фукса проект набув міжнародного значення і відтак з Меморіалу Бабиного Яру мав перетворитися на Меморіал та Музей Голокосту в колишньому Радянському Союзі. З наукового погляду, це нісенітниця. На теренах колишнього Радянського Союзу переслідування і знищення євреїв відбувалося в абсолютно різні способи. А ось із суто політико-ідеологічного погляду, тут все зрозуміло. В такий спосіб ініціатори намагаються через історичну пам’ять єврейської громади проштовхнути ідею «радянської єдності», насправді того ж самого «русского мира».

І я певен, що це не просто їхня особиста ініціатива. Зрозуміло, що пан Фукс так само, як і його партнери по проекту Михайло Фрідман, Герман Хан та Віктор Пінчук,      — люди глибоко пострадянської свідомості, тим більше, що перші троє все своє доросле життя провели в Москві, де вчилися, створювали бізнес і ставали мільярдерами. Але річ ще й у тому, що Фрідман у сьогоднішній Росії — постать знакова. І я не вірю, що він міг під час російсько-української війни розпочати в Києві міжнародний політико-ідеологічний проект без прямої санкції Кремля. Ідею «Голокост у СРСР», на мою думку, було затверджено на Старій площі. При цьому для Москви цей проект виграшний майже з усіх боків.

— Чому ви так вважаєте?

— Якщо вони зводять цей Меморіал і він працює, то це навіть краще за «Россотрудничество». Адже проект розраховано не лише на громадян України, а насамперед на численних туристів з усього світу, яким будуть розповідати, як українські колабораціоністи знищували євреїв. Якщо його зводять, і навколо Меморіалу починаються очікувані скандали або якщо взагалі їм не дають його звести, то це також чудово — антисемітська Україна не дає створити Меморіал Голокосту. Хай би як вийшло, Путіну все буде добре.

— І як можна запобігти цьому?

— Перед Україною стоїть нагальний виклик. І тут є єдиний вихід із цієї ситуації. Українська держава в особі Президента України має взяти на себе реальну відповідальність за комплексне розв’язання проблеми Бабиного Яру. Тобто зробити нарешті те, що не робилося всі попередні роки.

«МУЗЕЇ ГОЛОКОСТУ І БАБИНОГО ЯРУ МОЖНА БУЛО Б ОБ’ЄДНАТИ В ОДИН ОБ’ЄКТ»

— І що саме, на вашу думку, в цій ситуації робити Українській державі?

— Це має бути триєдина концепція. По-перше, потрібно створити меморіальний парк і привести до ладу цю територію. По-друге, має бути створений музей Бабиного Яру. По-третє, має бути створений музей Голокосту.

Це мають бути два окремих музеї. На жаль, сьогодні на рівні ідеології ми не доросли до того, щоб це був один об’єкт. Голокост абсолютно не імплементовано в національну історію України. Це складний процес осмислення не просто світового явища, а вироблення українського погляду на нього. І складність цього завдання обумовлена тим, що тут був Голодомор. Насправді немає інших країн, де майже одночасно відбувалася така кількість масштабних геноцидів, проведених двома найжахливішими тоталітарними режимами минулого століття. Це надає виняткових можливостей для інтелектуального осмислення, але для цього нам ще належить пройти довгий шлях.

У принципі, музеї Голокосту і Бабиного Яру можна було б об’єднати в один об’єкт. Знищення київських євреїв — це точка, в якій перетинається історія Бабиного Яру, що почалася під час війни і триває, фактично, до сьогодні, та історія Голокосту, яка охопила всю Європу. Але, наголошую, це дуже складний інтелектуальний виклик, і ми наразі до нього не готові. Тому реально сьогодні створити два музеї — Бабиного Яру і Голокосту, а також упорядкувати цю територію. Причому музеї за жодних умов не мають бути розташовані на місцях поховань, а створення меморіального парку має взагалі припинити будь-які подальші будівельні вправи на цьому просторі.

І Президент України — це єдина людина, яка за своєю посадою може, так би мовити, в примусовому порядку посадити всі зацікавлені групи за один стіл і сказати: а тепер ми будемо домовлятись. Тобто держава має бути провідною силою в цьому процесі. Що ж до фінансування, то має бути створена фундація на принципах державно-приватного партнерства.

Також у державі існує Український інститут національної пам’яті, який фактично відсторонений від більшості меморіальних проектів. Під час створення інституту за часів Ющенка йому були підпорядковані заповідник «Бабин Яр», меморіали жертв Голодомору та «Биківнянські могили». Але за часів Януковича інститут перетворився на винятково наукову установу, й усі ці об’єкти було передано до Міністерства культури, де вони зараз і залишаються. А правильно було б сконцентрувати їх в Інституті національної пам’яті, адже нам потрібна цілісна політика пам’яті стосовно радянських і нацистських репресій.

А провідною установою, яка б розробляла концепцію музеїв Голокосту і Бабиного Яру, має стати Інститут історії України НАНУ. Зрозуміло, що він мав би залучати фахівців з інших установ і навіть з інших країн.

«ПРОЕКТ МЕМОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ ГОЛОКОСТУ «БАБИН ЯР» СТВОРЮЄТЬСЯ ЯК ТИПОВО КОЛОНІАЛЬНИЙ»

— Сівець якраз сказав, що вони залучили міжнародну групу, яку очолює голландський вчений Карел Беркгоф.

— Гендиректор фундації «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» Сівець також каже, що вони весь час ведуть якісь обговорення. Але коли у відповідь на його звернення Інститут національної пам’яті запропонував провести низку публічних дискусій з участю їхніх спонсорів з фіксацією та оприлюдненням позицій учасників і з зобов’язаннями врахувати результати цих дискусій, той самий Сівець дав заднього і сказав, що у нього немає на це досить повноважень. Тобто всі ці зустрічі відбуваються про людське око, щоб потім подати довгий список учених, з якими начебто «порадилися». Усе це дуже схоже на численні історії скандальних забудов з позірними «громадськими слуханнями» з участю найманих бабусь та під охороною «тітушок».

А Беркгоф, справді, відомий фахівець з історії нацистського окупаційного режиму, безпосередньо займався Бабиним Яром. Але проблема в тому, що він, як і майже всі члени цієї робочої групи, не звідси і має абсолютно інший погляд. У Європі не бачили нічого страшнішого за Голокост, і для них природно виокремлювати його з усієї історії ХХ століття. Але, хоча Голокост за своїм значенням    — це, справді, явище світового масштабу, в кожній країні погляд на нього має бути інший, бо він так само є (або не є) частиною місцевої історії. Тому, звісно, Беркгофа, як і деяких інших фахівців, можна запросити до співпраці. Завжди корисно послухати людину з іншого боку, вона дасть інший погляд, і ти побачиш щось нове. Але основу мають становити українські вчені, які мають запропонувати саме українське бачення історії Голокосту та історії Бабиного Яру.

Наразі проект Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» створюється як типово колоніальний. Україна сприймається винятково як територія, населена неписьменними аборигенами, де цивілізовані росіяни, поляки, інші європейці мають створити музей для туристів з усього світу. Але ж насправді саме українці мають створити тут музей та меморіал, і не для туристів, а для своїх дітей — школярів і студентів, котрі приходитимуть сюди для того, щоб осмислити власне минуле й поміркувати над власним майбутнім.