Юрій НІКІТІНСЬКИЙ: «Письменникові потрібен стимул у вигляді видавничих пропозицій»

Сьогодні в гостях у нашої газети відомий дитячий письменник Юрій НIКIТIНСЬКИЙ. Ми раді привітати його з п’ятою книжкою — «Обережно! Пiнгвiни!» (попередні — «Летела корова над облаками...», «Детектив понарошку», «Книгоед» (у співавторстві з В. Аренєвим), «Последний урок»), вихід якої готується у видавництві «Зелений пес» братів Капранових. Це перша книжка Нікітінського українською мовою. Один із головних її героїв — пінгвін Міхільсон. Звідси й перше запитання.

«У КУРКОВА НА ПІНГВІНІВ НЕМАЄ ЛІЦЕНЗІЇ»

— Основний фахівець iз пінгвінів в Україні — Андрій Курков. Що ж це ти забрав у нього головного детективного героя?! У нас буде тепер два письменники-орнітологи?

— Я, чесно кажучи, читав тільки дитячі речі Куркова, а не детективи. Однак мій пінгвін народжений ще 1992 року.

— Ти обвинувачуєш Куркова в крадіжці? Курков розповідав, що в нього пінгвін жив удома, де він вивчив його звички. А ти чого взявся за це пернате?

— Просто хотів підібрати найбільш екзотичну істоту, схожу на людину.

— На генетичні експерименти на зразок витвору Едуарда Успенського тебе не тягнуло?

— Так, на Чебурашку не вистачило. Пінгвін став його гідною заміною. А в Куркова на пінгвінів, думаю, немає ліцензії.

— Чому в нього прізвище Міхільсон? Та ще й через «і» в другому складі, хоча єврейський оригінал, здається, через «е»?

— Це Ільф і Петров винні. Бендер давав Вороб’янинову посвідчення на ім’я Конрада Карловича Міхельсона. А з «і» — випадкова помилка. Але за роки вона прижилася і тепер це — авторська знахідка.

— Ти видаєш книгу зі своєю улюбленою художницею Чернишовою?

— Ні, цього разу видавництво весь технологічний процес узяло у свої руки. І мене радує, що я відсторонений від цих обов’язків. Надіслали вже готові картинки й у цілому вони мені сподобалися. Вразили — пінгвін там виглядає як інопланетне чудовисько! Такий страшний дзьоб і пазурі! Ще той монстр! Мені хотілося подивитися реакцію художника на текст, без мого безпосереднього впливу.

— От він і знайшов твоє підсвідоме его, усередині ти — монстр?

— Очевидно, так (сміється). Але інший головний герой оповідання — хлопчик — цілком нормальний.

— Природа дуальна, от у книжці вона й розділилася на божественну й тваринну: краще дісталося дитині, інше — пінгвіну...

— Зате небога Міхільсона — Джиги-Джиги — найдобріша істота. Вона, наприклад, залатує озонові діри.

— А що, реальна небезпека?

— Подивися на екологію.

— Я більше дивлюся на передвиборну політику. От де дійсно — кошмар.

ВИТІВКИ ЧОРНОЇ РУКИ

— Можливо, але в політику я намагаюся не лізти. Хоча в четвертій частині в мене буде навіть промова президента. А щодо кошмару — передбачається видання моїх жахливчикiв. Я взяв традиційні дитячі страшилки, начебто розповіді про Чорну Руку та придумав історії у вигляді коротеньких оповіданнячок. Вони майже всі закінчуються весело.

— Пам’ятаю, пам’ятаю: «Узяла Чорна Рука хлопчика й відвела його на той світ...»

— Так, але вони ж потім повернулися. У фіналі ж Чорна Рука влаштувалася працювати стоп-краном.

— А вона не подасться потім у Праві Руки якому-небудь міністрові?

— До цього не дійшло. Але поживемо — побачимо. Не весь час же їй у стоп-кранах поневірятися... Мені звукожерисер Євген Ступка (він записував Земфіру, «Нічних снайперів») запропонував доповнити ці історії, для того, щоб випустити з ними компакт-диск дитячих жахливчикiв.

— А от оповіданнячко про полігон біля будинку? Коли хлопчики пішли скаржитися на вирви, генерал дав їм гармату і пояснив: якщо влучити снарядом поруч iз вирвою, то від вибуху вона засипається. Щоправда, з’являється нова вирва, але це вже інша проблема. Чи не нагадує ця чехарда сучасні методи боротьби з тероризмом?

— Я не брав до уваги сучасність, цю річ написано ще у 90-му роцi. Ти з мене провісника робиш? Думаю, що будь-який вартий уваги твір — модель дійсності. І кожен знаходить там свої підтексти.

«МІЙ ТВОРЧИЙ ВЕЧІР ВIДБУВАВСЯ В ЛІКАРНІ ПАВЛОВА»

— Традиційне запитання дитячому письменникові: ти чого не ростеш? Як це ти примудрився?

— Я починав як дорослий письменник. Намагався складати іронічні вірші й оповідання. Але ніхто їх не приймав. Для гумористичних журналів вони здавалися не занадто смішними, а для серйозних — не занадто серйозними. У період цих хитань iз моря книг сплив Хармс і Олег Григор’єв — мій улюблений поет. Iз його програмним: «Сидоров Сазон воробьев кормил, бросил им батон — десять штук убил». Спочатку цей вірш я знав як народний, а потiм у нього виявився автор. Для мене це було відкриттям. Моя ніша — іронічна дитяча література, що має бути цікавою і дітям і дорослим.

— Я знаю, ти часто виступав на рок-концертах перед молодіжною аудиторією. А чи виступав ти в школах? І якщо так — яка різниця в сприйманні дітей і дорослих? Iз чого сміються одні й другі?

— Особливої практики в мене не було. Єдиний мій сольний вечір з дітьми вiдбувся у лікарні Павлова. Це вийшло випадково. Один мій знайомий улаштовував там рок-концерти (запрошував «Братів Гадюкіних», Мамонова). Я вів їх як конферансьє. А тут приходжу — він раптом оголошує мій авторський вечір. Я почитав дитячі вірші, потім були записки з залу. Діти сміялися, але запам’ятати нюанси їхньої реакції я не міг, оскільки був приголомшений раптовістю того, що відбувається. Усе ж таки — психлікарня! Думав, може душити почнуть? Виявилося, там божевільних менше, ніж у звичайному тролейбусі. В усякому разі, на перший погляд.

— Я з жахом прочитав твою коротку біографію на сайті, в ній було все: переломи кісток, гепатити. От тільки з психічним здоров’ям — начебто без відхилень.

— Тьху, тьху, тьху. Хоча зв’язки ніколи не перешкодять.

— Якщо взяти Остера чи Григор’єва — це парадоксальний чорний гумор, як і в тебе. Але там немає якоїсь моралізаторської нотки, що була б не зайвою в дитячій літературі.

— Мабуть, у дитинстві я об’ївся радянських творів iз великим моралізаторським ухилом і в мене виробився на це імунітет.

— Але якщо взяти пізніх радянських класиків — Успенського та Носова — у них чітке уявлення, що таке добре і що таке погано. Незнайка — ірраціональне начало, Знайка — раціональне.

— Я не вважаю, що в моїх речах — лише темна сторона медалі. Навіть якщо говорити про книгу «Останній урок». Там вiдверта лірична інтонація!

— Це правда, ти один із небагатьох дитячих письменників, який торкається теми кохання. Ти продовжуватимеш цикл подібних творів?

— Навіть хотів написати на цю тему «Стихи для девочки» про Лєнку Лампочкіну (одну із героїнь «Останнього уроку»), але не склалося. Запал пройшов. Для письменника потрібний стимул у вигляді видавничих пропозицій. От зараз, наприклад, брати Капранови запропонували написати роман для підлітків, об’єднавши різні розповіді однією сюжетною лінією. Там саме вистачає моралістичної інтонації, але не навпрямки. Тема — секс, наркотики. Однак мораль є наслідком не надто добрих фіналів. А наукоподібні чи виховні речі нехай пишуть учені-психологи на зразок Володимира Леві.

Правильно, а Юрій Нікітінський нехай пише свої — ЖАХЛИВО ВЕСЕЛІ. Публікуємо великий уривок iз його нової книги і маленький — зі старої.

Як ми погуляли

Ми з Міхільсоном повернулися з книгарні «Книжки для дітей Африки й Антарктиди» (купували Міхільсонові книгу «Як виростити помідори за умов жаркого літа і холодної зими»). Ми стояли в дверях і дивилися, як тато з мамою танцювали рок-н-рол і били посуд. Мама радісно сказала:

— Ансамбль тата записуватиме компакт-диск і їде виступати з концертами містами Київської області!

Мені стало радісно за тата: він уже давно мріяв про запис альбому. З радості я взяв і розбив стародавню китайську вазу, яку мені подарували на день мого народження. У помешканні відразу стало тихо, і навіть птахи за вікном припинили каркати. Я зрозумів, що вазу бити було не варто, і відразу заплакав, щоб на мене не дуже гнiвалися. Тато тихо сказав:

— На щастя.

Тоді мама підійшла до серванта і дістала дорогий сервіз, подарований мамі й татові на весілля. Мама посміхнулася і кинула сервіз на підлогу. Тато взяв молоток і розбив телевізор. Міхільсон пішов на кухню та став бити посуд, що залишився. Я підійшов до серванта й розбив скляні полиці. Ми веселилися на всю силу! Коли ми розбили всі вікна в домі, на шум прибігли сусіди й почали ламати шафи. А інші сусіди стали виносити наш шкіряний диван. Тоді тато закричав:

— Ламати — так! Виносити — ні!

І ножем вирізав на дивані зірочку. Приїхала міліція й підпалила наш будинок. Коли будинок добряче розгорівся, то приїхали вогнеборцi й загасили пожежу. Тоді всі накинулися на пожежну машину й розібрали її на дрібні частини. Від нашого будинку залишилися лише обвуглені уламки. Тато засумував, але ненадовго. З лементом «ура!» він кинувся до сусіднього будинку... До обіду від нашого кварталу залишилися лише спогади. Після обіду всі зібралися біля нашого будинку (біля того місця, де наш будинок БУВ) і вирішили відбудувати все заново. Зателефонували на будівництво й замовили будівельників. Увечері в нашому кварталі стояли нові будинки, і були вони у багато разів кращі, аніж колишні. Сусіди приходили до нас, приносили різні ласощі та дякували за чудовий відпочинок і нові будинки. Ми з Міхільсоном усю ніч їли подарунки!

Лицар

Стасика я не боюся. Стасика я — однією лівою. Синці з його очей не сходять.

Вовку Босоножкіна теж не боюся. Взагалі в нашому класі нікого не боюся, усіх поб’ю.

Iз Нінкою Кухарук лишень битися не буду. У неї чорний пояс із карате. Чого мені з нею битися? Не по-лицарськи це!

Хтось у неї закохався

Слухавку піднесла Юлька.

— Алло, — сказала вона. Для солідності я трошки помовчав, а потім натиснув на важіль. За п’ять хвилин я зателефонував знову.

— Алло, — ображено вимовила Юлька, — говоріть!

Я шумно зітхнув і натиснув на важіль — нехай, дурна, думає, що в неї хтось закохався! А я завтра знову зателефоную.