Віктор Цой — вічний підліток і боєць
П’ятнадцять років тому, 15 серпня, виїжджаючи до курортно-пролетарського міста Феодосія, я по радіо почув повідомлення, вимовлене класичним дикторським басом, із потрібною часткою офіціозу: «Загинув в аварії відомий співак і композитор Віктор Цой».
Хоча в цьому повідомленні не було нічого веселого, хай це дивно, але воно виглядало у своїй ідеологічній пихатості злегка кумедним. В епоху «Маяка» я жодного разу не чув, щоб хоч одна пісня «Кино» прозвучала по радіо. Ера «FM»-станцій була попереду. Ми сиділи на УКХ. У нас, радянських, і хвилі були свої, трохи «зсунуті» — по шкалі приймача.
Висоцький, а згодом рок-кумири — «Машина времени», «Аквариум» «ДДТ», «Алиса» і «Кино», — все це були «магнітофонні» королі. Офіційні ЗМІ їх ігнорували. Радянське радіо жартувати не любило, і було зрозуміло: стався жахливий і трагічний факт.
Через рік приблизно такими ж голосами повідомляли про путч ДКНС і також було зрозуміло — щось жахливе. Це, ймовірно, останнє повідомлення «в такому тоні». Через невеликий проміжок часу диктори освоїли розмовний жанр, ігноруючи функцію транслятора ідеологічно просіяної інформації. Ефіри заполонили безтурботно балакаючі ді-джеї.
Уперше я почув цоївські пісні — «Когда-то ты был битником» і «Мои друзья» — в 1985-му. На чужій касеті, після пісень «Аквариума». Запис був поганий. Ми думали, що це теж «Аквариум», але ранній. Тексти були простіші, а мелодії набагато цікавіші за музику Гребенщикова...
Уже пізніше стала відома легендарна історія, що Борис Борисович почув Цоя в електричці. БГ — був уже БГ. Слова Гребеня: «Першу річ я не запам’ятав, а друга була вже «Мои друзья идут по жизни маршем и остановки только у пивных ларьков...» У мене з’явилося відчуття, що я дістав із дна моря запечатану амфору та розкрив її». Певна схожість стилів «Аквариума» і «Кино» й помітна в першому «кіношному» альбомі — «45». Що зрозуміло — музиканти «Аквариума» допомагали Цою в записуванні...
Десь у році 1986, мій приятель притяг найчистіший запис альбому «Это не любовь» — «Кино». Мав він там якогось знайомого в Пітері.
З одного боку, теми перепліталися з темами звичайної поп-музики: прийшла — пішла, любов — нелюбов... Але сама інтонація була дуже цікава, альбом можна було слухати без перерви. Що ми й робили. Щось там було завзяте, щире, легковажне і навіть нахабне: «Уходи, но оставь мне свой номер, я, может быть, позвоню, но вообще я не знаю, зачем мне нужны эти цифры... Уходи, оставь телефон и иди!». Ліризм автора змішувався з незлим цинізмом. Але і в тому, і в іншому випадку герой пісень був органічний і викликав симпатію.
Фірма «Мелодія» випустила платівку «Ночь» (1986). Там продовжувалися підліткові теми: гуляння ночами з касетником («Видели ночь, гуляли всю ночь до утра»), бадьоро-бійцівські («Доброе утро, последний герой»), тонко-метафоричні («Деревья, как звери, царапают темные стекла»), і, звісно, танцювальні («Просто мы хотим танцевать»).
Ефектний вихід Віктора Цоя у фіналі фільму «Асса» перед стадіоном із піснею «Перемен», де у відповідь «електричному» драйву його голосу запалилися десятки тисяч свічок, довів до свідомості країни Рад, що з’явилася нова супергрупа. Це було прозрінням і для його шанувальників. Сталося це в 1987-му.
У 1988-му, будучи студентом, я перебував на практиці на МКТС — на доблесному Московському комбінаті твердих сплавів. Там, у Москві, ми вперше на власні очі побачили, що таке Новий Арбат. Те, чим надалі стане в Києві Андріївський спуск: художники, музиканти, мигтіння, вулична клоунада. Усе це було цілком незвичайно на той час.
Я часто пропадав на Арбаті — вулична богемна тусовка зачарувала мене. Був там один досить популярний хлопчина, маленький, кучерявий. Хрипким, сильним голосом він видавав різні пародії, викликаючи в аудиторії вдячний сміх. Наприклад, на мелодію шлягера Джо Десена він горланив: «Тише, Танечка, не плачь, не утонет в речке мяч... Мяч, дура, вообще не тонет!» Або «Наша служба и опасна, и трудна, и на первый взгляд как будто... не нужна...»
Одного разу виконавець комічних куплетів раптом заспівав річ, у приспіві якої містично-зачаровано звучали рядки — «Между Землей и Небом — война. И где бы ты не был, что б ты ни делала — между Землей и Небом — война».
Присутні глядачі хором підхопили приспів. Такого успіху кучерявий ще не мав! Він швиденько відчув певну перевагу і навіть рушив у похід Арбатом. «Где-то есть люди, для которых теорема верна, но кто-то станет стеной, а кто-то — плечом, под которым дрогнет стена...»
Куплети були наповнені символами, які відображають боротьбу старого з новим, що за часів Перебудови було більш ніж актуально. Але приспів виводив цю «актуальність» на всесвітній рівень боротьби Пітьми і Світла.
Приспів був настільки сильний і заводний, що ті, хто його співав (у тому числі і я), утворили колони, які марширують проспектом. Щойно хлопчик виконував куплет, натовп чекав потрібного моменту й знову самодіяльно виводив: «Между Землей и Небом!!!» Це звучало гімном. Нам це подобалось, і ми виконали річ неодноразово. Нас захопила ця збільшена від масовості потужність твору. Щось у цьому було від священнодійства.
Коли ми розійшлися, вирішили з’ясувати, хто все ж таки автор шедевра? Невідомо. Я вирішив, що — внаслідок складної метафоричності — це свердловська група «Наутилус-Помпилиус», яка вже гриміла на весь Союз. Вони «наздогнали» Гребенщикова за поетичною образністю, але були сильніші в мелодіях.
Від Цоя такого не чекав ніхто! Однак альбом «Группа крови» буквально приголомшив молодіжну публіку! Після дворових підліткових текстів абсолютно несподівано голос Цоя зазвучав філософськи й навіть міфічно.
Пам’ятаю, я слухав у поганому записі цей альбом у приятеля вдома і нас приголомшили рядки в «Легенде»: «Нет слова жизнь, есть любовь и есть смерть. Но кто будет петь, если все будут спать? А смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать». Це була справжня поезія!
Традиційно радянські рок-групи вважалися слабенькими щодо упаковки: синтезатори, аранжування, звучання — все це поступалося західним зразкам і було майже на любительському рівні.
Якось я йшов у рідному інституті і почув по радіо музику: сильний гітарний вступ, уміло підхоплений електронними пасажами синтезатора. «Адже можуть західні команди! Не що наші коні!» — з досадою подумав я, вважаючи що це черговий «забугорний» хіт. Та яким же був мій подив, коли після забойного вступу почувся голос Цоя: «Мы хотим видеть дальше, чем окна дома напротив, мы хотим жить — мы живучи, как кошки» оце так! І рефреном — «Дальше действовать будем мы!»
«Мы» — це молодь! Поки «вы» — «стареж» — «не угробили весь этот мир». Консервативні «застійні» батьки мали поступитися місцем чадам. Адже ті — крім матері і батька — ще й були Дітьми Перебудови.
Альбом «Группа крови» і за змістом, і за формою став найбільш значущим явищем рок-музики 1988 року.
Телепрограма «Взгляд» тихенько (щоб не отримати прочухана) запросила нових рок-зірок до себе на ефір.
Фільм із Цоєм у головній ролі, «Голка», був досить посереднім. Але присутність у ньому Віктора (те саме було з фільмами «Зломщик», де грав Костянтин Кінчев і «Почни спочатку», де грав Андрій Макаревич) приводила до кінотеатрів натовпи.
Тут Цой продовжував ліпити образ бійця, який володіє до того ж модними східними єдиноборствами. Соц артівський фільм, щопародіює розвал соціалістичної дійсності, підточуваної криміналом і наркотиками, став блокбастером. Там зберігає спокій і реально бореться з гадами герой-одинак. Він витягує дівчину з клоаки наркотичної залежності, він намагається її вирвати й із гнилого оточення («втілений порок» — панк- зірка Петро Мамонов). Але зазнає фіаско. Щоб помститися, блатний на вигляд тип підло штрикнув його ножем, попросивши закурити. Однак герой підвівся з колін, повільно підкурив сигарету і насилу пішов далі. Кадр — фіксується. (Як у бойовику «Кулак гніву» — з Брюсом Лі, якого любив і кого в якійсь мірі наслідував Цой). Картинка стає культовою: закривавлений сніг і вдалині — нескорена фігура в чорному, мов бинтом, укутана завірюхою. І все це під гіпнотичні рядки: «Группа крови на рукаве, мой порядковый номер на рукаве, пожелай мне удачи в бою...»
Герой Цоя став масштабною, міфічною фігурою. Він бореться і по Горизонталі — з конкретними бандитами та наркоторговцями, але й пам’ятає про Вертикаль, де відбувається Вічна Битва. Він свою боротьбу з побутового рівня проеціює на тло Вічності, знаючи, що за конкретними людьми стоять космічні полярні Сили.
Підліток виріс у бійця! Майданчик, де триває битва, — це Місто. Але це вже не Пітер, як у його ранніх альбомах. Це — ВСІ МІСТА.
Це перетворення зміцнює останній зажиттєвий альбом Цоя — «Звезда по имени Солнце». «Городу две тысячи лет и две тысячи лет — война, война без особых причин. Война — дело молодых, лекарство против морщин». Вічний боєць «знает, что так было всегда», але «он способен дотянуться до звезд и упасть, опаленный Звездой по имени Солнце...» У альбомі набагато більше гіркоти, ніж у попередньому, але він прекрасний.
«Кино» стає премодним. Їх запрошують за кордон. У Франції Цой і написав найзворушливішу пісню цього альбому «Я сижу и смотрю в чужое небо из чужого окна и не вижу ни одной знакомой звезды... Но если есть в кармане пачка сигарет, значит все не так уж плохо на сегодняшний день...» (Її переспівали українські «ВВ» — в збірнику 2000-го — «Кінопроби»).
«Кино» — найпопулярніша рок-група Союзу серед своїх найсильніших конкурентів — «Нау», «ДДТ», «Алисы», «Аквариума» і нев’янучої «Машины времени».
Цой «доріс» до офіційної «Утренней почты» з Юрієм Ніколаєвим. Телепрограма була присвячена авторам-виконавцям (роль яких до рок-руху відігравали барди).
Цой, як завжди, в чорному, витягши ноги, соромливо усміхався і мовчав. Ніколаєв чіплявся: «А ви завжди такий мовчазний?» — «Скільки я себе пам’ятаю — я завжди був мовчазним, — відповідав музикант. — З дитинства» — «Ага, отже, у вас із дитинства такий образ» — зрадів Ніколаєв. — «Та не образ, я просто мовчазний, — образився Цой. — Розумієте?» Юра не розумів...
У 1989 я бачив «Кино» на збірному концерті в київському Палаці спорту. Він виконав п’ять пісень. Голова традиційно гордо відкинута назад. Між піснями майже немає перерви. Після кожної він говорив: «Дякую». А на останній додав: «До побачення». Усього — три слова. Але й цього було досить, щоб публіка шаленіла, завівшись від могутньої енергії його пісень.
Останній альбом, що вийшов уже після смерті Цоя, назвали за кольором обкладинки — «Черный». У цьому диску було розчарування в романтиці 1980-х. І загальна безвихідь: «Здесь в сено не втыкаются вилы, а рыба проходит сквозь сеть...»
Абсолютно дико в світлі загибелі співака там звучала пісня «Будь осторожен»: «Сегодня кому-то говорят: «До свиданья», завтра скажут: «Прощай навсегда»... Будь острожен, следи за собой.... Кто- то, выйдя из дома, попадет под машину... Следи за собой...»
Перед очима поставав мало не кліп на цю безпощадну пісню, продиктовану Долею.
Ранок. «Москвич» Цоя рухається Ризьким шосе, набираючи швидкість... «Будь осторожен, следи за собой...» Водій засинає за кермом. Авто на повному ходу стикається з автобусом... «Будь осторожен, следи за собой...»
Але по всій країні заграла інша пророча річ — «Кукушка»: «Песен еще ненаписанных сколько, скажи, кукушка, пропой. В городе мне жить или на выселках камнем лежать, или гореть звездой?» Незабаром почалися пронизливі прощальні концерти рокерів під незмінну «Кукушку», яка так мало накувала нашому рок-герою.
Я з таким самим настроєм, як на цих концертах, плив серпневою ніччю 1990 року на катері з Коктебеля до Феодосії. У навушниках звучав улюблений голос: «Дом стоит, свет горит, из окна видна даль, так откуда взялась печаль?» І палаючі вогні нічного міста розпливалися через сльози....
«Время есть, а денег нет», «Алюминиевые огурцы», «Солнечные дни» — мені потім стали ближчі й його зовсім ранні речі. Але всі його витвори не зникли. Уже стільки відтоді з’явилося і розчинилося хітів, а його пісні не набридають.
Думаю, їм притаманна якась дивна чистота. У Цоя абсолютно «здорові» тексти. Рок-виконавці майже завжди старалися епатувати публіку. То вони здаються борцями, то хамами, то нищівниками, які вихваляються розбещеністю, то вони — плакатні революціонери. Але суспільство змінювалося, і соціальність втрачала гостроту, кіч здавався нав’язливим, крикливість дратувала.
Звісно, сила і в чаклунстві його голосу. Але образ, який бачиш за піснями Цоя, — природний і чистий. Як у вияві сили, так і слабкості. Як у його юнацькому «Дереве»: «Я посадил дерево... Я все свое время провожу рядом с ним... Мне кажется, что это мой дом. Мне кажется, что это мой друг... Мне с ним радостно, мне с ним больно... Мне кажется, что это мой мир. Мне кажется, что это мой сын...»
Він не боявся здаватися смішним в очах однолітків. Оголити свою самотність і свою уразливість. І в цьому видна його сміливість як поета. І створений Цоєм Вічний Боєць і Підліток завжди знаходитиме співчуття. Адже вони живуть у кожному з нас.
