Символізм, підкріплений століттями

3—4 листопада Президент Петро Порошенко перебував у Туреччині з державним візитом. Особливо вагомою подією в перебігу візиту стало підписання главою держави та Вселенським Патріархом Варфоломієм угоди про співпрацю та взаємодію між Україною та Константинопольським патріархатом на шляху до омріяного Томосу.

Цей символічний акт наповнений глибоким історичним змістом. У такий спосіб як політичне керівництво України, так і вища ієрархія Константинопольського патріархату — «першого за честю» в православному світі — знову посилають міжнародній спільності чіткий і потужний сигнал: Україна як православна спільнота, після 332 років панування на нашій землі чужої, іноземної, експансіоністської Московської церкви — повертається до «церкви-матері», яка є прямою спадкоємицею Візантійського православ’я, яка, власне, й дала безпосередній імпульс хрещенню України-Руси 988 року, й звідки, як багато разів стверджували вітчизняні літописці, богослови, філософи, історики і прийшов на землю Русі процес християнізації, «возсіяло світло Христової Віри». Саме звідти, з Царгорода — не з Москви, якої тоді ще й близько не було! Отож ми хрестили давню Московію (Залісся, Володимиро-Суздальщину), а ніяк не навпаки.

Саме тому трьохсотлітнє домінування в Україні, на теренах колишньої Давньої Русі, одержавленого, рабського щодо царів московського православ’я (наша газета багато разів про це писала й повертатиметься, поза сумнівом, до цієї теми й у майбутньому) є річчю несправедливою, протиприродною і є реакційним анахронізмом, не подолавши який не можна утвердити цілковиту духовну незалежність України. Достатньо згадати, що формальна згода тогочасного Константинопольського патріарха на підпорядкування Українського православ’я Москві (1686 р.) була здобута останньою під жорстким тиском, з грубим порушенням засадничих канонів православних між церковних взаємин. І те, що Вселенський патріарх абсолютно чітко заявив про це і визнав недійсним той давній акт ХVII століття (з моменту його здійснення, по суті) — є історичної ваги відновленням вищої справедливості щодо України.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«Присутність» (і то доволі пряма, безпосередня) газети «День» у цьому процесі безсумнівна. І річ не лише в тім, що згаданий уже фотопортрет Патріарха Варфоломія був показаний на фотовиставці «Дня», а 2 листопада наш головний редактор Лариса Івшина вручила його пані Марині Порошенко для наступної передачі Президенту, який розпочав державний візит до Туреччини, з метою вручити цей фотопортрет особисто Патріарху Варфоломію, що й було зроблено. Ще примітнішим є те, що газета «День» уже впродовж багатьох років обґрунтовано й переконливо виступає за конче необхідність саме такого акту — визнання автокефалії Української Православної Церкви й оголошення Томосу від імені Вселенського Патріарха. Зрозуміло, що це є лише початок складного й тривалого процесу, але процес цей — воістину історичний.

Ось що писала ще три роки тому головний редактор «Дня» Лариса Івшина в передмові до книги «Повернення в Царгород»: «Багато людей (і в Україні таких досі не так уже й мало) і зараз сприймають Росію як законну спадкоємицю Візантії, а отже, її православ’я, її імперськості. На мою думку, реальні вчинки людей, їхні конкретні справи — це й є доказ, хто чий спадкоємець. Це стосується й України, й Росії. Що таке російська політична та державна практика в минулому й сьогодні? Це — сплав гірших зразків «візантійщини» і впливу Золотої Орди, яка видавала «ярлик» на князювання московським правителям».

І ще одна вагома думка з цієї ж передмови: «Слід розуміти, що агресивна політика Москви і зараз, і в далекому минулому вкорінена й глибоко прихованому й неусвідомленому комплексі васальної залежності — залежності від нашої істинної, Київської Русі, від неперекрученої імперськими підтасуваннями історії». І, додамо до цих слів, «блискавки», які патріарх Кирило спрямовує на адресу Вселенського Патріарха, — парадоксальним чином доводять правоту цих слів.