«Світличник» на Чоколівці

На початку 2016 року вулиця Петровського в Солом’янському районі Києва була перейменована у вулицю Світличного. Григорій Петровський — один з ідеологів та організаторів більшовистського «червоного терору» та Голодомору. Іван Світличний — поет, дисидент, один з лідерів та ідеологів українського національно-демократичного руху 60—70-х років.

Декомунізація окремо взятої вулиці, яка розташована неподалік телеканалу «Еспресо», кінотеатру «Супутник» та залізничної станції Караваєві Дачі, відбулася без особливого галасу. Петровського ніхто захищати не став, але і гучних урочистостей з приводу появи на мапі столичного району Чоколівка прізвища Світличного теж не було. Подія пройшла настільки непомітно для місцевих мешканців, що переважна більшість з них дізналися про перейменування після появи нових табличок. Але побачивши нову назву далеко не всі чоколівці та «гості району» змогли впевнено відповісти на питання: хто цей Світличний і чому саме чоколівську вулицю назвали його ім’ям?

Частково цю прогалину в знаннях наразі спробували заповнити активісти.

В цьому році на день народження Івана Світличного, 20 вересня, Центр урбаністичних студій та творча Платформа Острів організували перформанс неподалік перейменованої вулиці. Справа в тому, що дисидент жив на сусідній, Уманській, в домі номер 35.

Світличний одержав цю квартиру у 1960 році. Однокімнатна «хрущовка» відразу стала своєрідним «хабом» для проукраїнські налаштованих філософів, митців, письменників та поетів, яких потім назвуть шістдесятниками.

Видатний мислитель, поет, дисидент-політв’язень Євген Сверстюк, якого з нами немає вже майже 6 років, свого часу згадував Світличного так: «Він був добрим духом шістдесятих років. Знайомлячи нас між собою, грав величезну роль у створенні середовища. Мав квартиру і це, беззаперечно, був його козир. Ми молоді, майже всі були бездомні, а він завжди був готовий запросити нас до себе».

«В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини», — цитує спогади дружини Світличного, Леоніди, Український інститут національної пам’яті.

«У нього була одна з найкращих приватних бібліотек у Києві, він був не просто книголюб, а книгоман. Його бібліотека могла змагатися, наприклад, з Кочуровою, ще з кількома. Це була добірна бібліотека. Він знався з букіністами, кожного вівторка і кожної п’ятниці йшов у книгарню «Сяйво», йому там з-під прилавка і не з-під прилавка діставали, що його цікавило», — так розповідає про ті часи сестра Івана, Надія, яка тоді жила з подружжям Світличних. Її розповідь «Громадське радіо» навело в нещодавньому матеріалі про поета-дисидента.

Світличному вдалося зібрати велику та унікальну бібліотеку — «заборонені» книги там теж були. А ще він записав на магнітофон вірші молодих поетів, які читали самі автори. Записи стали унікальними артефактами, документальним літописом нового українського відродження.

Надія Світлична згадує: «Братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той час. До нього приходили молоді, старші, гуртувалися коло нього. Були такі «суботи Світличного». Він придбав собі магнітофон «Весна». На той час це не було аж так дуже поширено, тоді не ходили по вулиці з магнітофонами через плече. Але він мав ту «Весну» і багатьох записував — тих, кого він хотів».

Серед молодих поетів, голосих яких записав Світличний, був і Василь Симоненко. Почували себе як удома на Уманській, 35, і Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо Василь Стус... Стус присвятив Світличному вірш «Не можу я без посмішки Івана». Світличний — Стусу. Вірш починався із епіграфа: «У нас нема зерна неправди за собою» Т. Шевченко».

Через майже шість десятиліть кілька десятків людей зібралися біля будинку на Уманський, 35, щоб згадати або навпаки — дізнатися, чим жили тоді, ті, кого нині вважають символами суто мирного, творчого опору радянізації, деукраїнізації України.

Мистецьку акцію просто неба на день народження дисидента організатори назвали «Світличник». Подія мала занурити відвідувачів в атмосферу знаменитої квартири Світличного та «Чоколівки — «епіцентра» українського шістдесятництва» загалом. Було прослуховування записів віршів українських поетів 1960—1970-х років у виконанні авторів, був обмін книжками, стенд із матеріалами про історію району із «мапою Чоколівки шістдесятників», килими, частування міцним чаєм та вінегретом, що фігурують у спогадах друзів Світличного. Після арешту в 65-му Іван вже не міг влаштуватись на роботу, і лише його дружина отримувала зарплатню. Але сім’я все ж не відмовлялася від гостинності. Cтрави до столу були, як нині б сказали, бюджетними, і вінегрет в цьому сенсі дуже виручав — згадує у своїх спогадах учасниця українського правозахисного руху Світлана Кириченко.

Ідея організувати теплий ламповий «Світличник» в стилі 60-х років минулого століття належить Світлані Довгань, яка досліджувала історію місцевого шістдесятництва в рамках практики «(не)комфортна (не)околиця: Чоколівка», що була організована Центром урбаністичних студій за підтримки Представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні. «Я займалася історією шістдесятництва на Чоколівці і виявила, що на Уманський, 35 мешкав Іван Світличний. Поруч розташована вулиця, названа його ім’ям, однак проблема в тому, що місцеві переважно не знають, хто такий Іван Світличний, і чому ця вулиця взагалі тут. Тому ми нагадуємо лагідно району про його історію і розповідаємо тут і зараз про Івана Світличного», — розказала Світлана «Дню».

В планах активістів — встановлення меморіальної дошки на домі №35 по вулиці Уманській. Можливо, будуть і нові культурно-просвітницькі заходи, бо організатори «Світличника» впевнилися — чоколівці цікавляться історією свого району. І якщо розповідати про історичні постаті неординарно та щиро, можна «зачепити» і геть неочікувану аудиторію.

«Послухайте, тут такий чувак жив!...», — підліток на велосипеді проїжджав мимо, зупинився випити чаю, але, послухавши розповіді и почитавши інформаційні стенди, подзвонив і запросив на «Світличник» друзів. Коли тинейджери-велосипедисти приїхали, він негайно переповів їм історію життя Івана Світличного. Хлопець явно пишався, що колись саме в його районі жила така знаменита людина.