Повернення у фантастичне дитинство

Одного разу наш беззмінний художник запросив мене взяти участь у... нічній стрілянині.

— Це як? — запитую. — Наповал? Чи до першої подряпини?

— Ні, — відповідає, — ні те, ні інше. Треба бігати всю ніч по лабіринту та стріляти з бластерів.

Думаю, хлопець фантастики перечитався. Йому вже космічні війни ночами увижаються.

Виявилося, що це нова молодіжна забава — «Мегазона». Якщо пейнтбол — ніби спецназівська іграшка та якоюсь мірою «грубий» варіант наближення до бойових дій, а комп’ютерна гра — навпаки, дуже віддалена від реальності, то заповзятливі винахідники зміркували, як їх з’єднати, — і вийшли отакі «групові лазерні розбірки».

— А чого, — питаю приятеля, — вночі?

— Так дешевше, зазвичай — гривня за хвилину. А тут півсотні — і гасай усю ніч.

— І тобі сподобалося гасати? — здивувався я, знаючи його флегматичний характер.

— Прикольно. То за тебе вносити плату?

— Егеж...

Телефонує через місяць зі словами: пам’ятаєш, у нас сьогодні «стрілка» на пів одинадцятої вечора?

Я зітхнув: мене вже о п’ятій до сну хилило. Не виспався. Але гаразд. Не пропадати ж капіталу. І ще він попередив, щоб я не одягав світлої форми: вона в темряві світиться.

Зустрічаємося на площі, як банда перед штурмом банку. Спати захотілося ще більше. Зібралися дванадцять воїнів. Двоє — жіночої статі. Це вже напівпрофесіонали: по п’ять-шість разів гасали.

Напрочуд мила дівчина-інструктор найдокладніше проінструктувала мене як новака, що, власне, робити. Заходимо до великого підвального залу, де повно всяких перегородок і перешкод. Там усе пронизане ультрафіолетовою підсвіткою. До того ж, на мої окуляри вона так дивно подіяла, що здалося — навколо туман. Я щосили тричі протер їх — туману не поменшало. Скельця окулярів — вітчизняні. Добре, що з собою мав ще одні — з імпортними «хамелеонівськими» скельцями: ті ультрафіолет поглинали. Інакше для мене це шоу перетворилося б на мультфільм «Їжачок у тумані».

Видали жилет, який одягався через голову та на якому були датчики у вигляді погонів та «блямб» на грудях і на спині. Інструктор сказала: якщо хтось влучить у них лазерним променем, на п’ять секунд вийде з ладу пістолет. І ти тимчасово не можеш «завдати імперії контрудару».

Усередині три бази: червона, синя, жовта. Щонайбільше беруть участь три команди по шість осіб. Або кожен за себе. Правила — на всі смаки.

У нас вийшли дві команди — синя та жовта. Український варіант. Лампочки відповідного кольору мали позначати своїх і чужих, але ті мали невизначений колір і так часто блимали, що я весь час плутав, хто чий. Своїм би я «прикурити» дав не менше, якби в разі помилки датчик не спрацьовував.

База — круг на стелі, окреслений лампочками. Щоб її «підірвати», треба стріляти під однією — зеленою. Коли вона починає блимати, треба влучити по ній ще раз і ще раз. Тоді лунає виття сирени й умовний вибух. Хто не сховався — тому гаплик. Одразу «мінус» — велика кількість очок. Тому і вороги, і друзі, які щойно завзято воювали, при першому завиванні сирени кидаються урозсип.

Коли стартувала гра, важко спочатку вловити певний смисл у цьому стаді громадян, які біжать і стріляють пучками червоного світла. Більше це нагадувало не космічну стрілянину, а філію божевільні.

Головний керівник у нашій команді — широкогабаритний Віталік — ветеран лазерних воєн. Він досить вміло кудись спрямовував колектив. Хоча особисто я насилу розумів, у чому сенс його тактичних дій. Але якщо мені говорили кудись бігти — не розмірковував, а мчав антилопою. На війні як на війні.

Після перестрілок (по двадцять хвилин) видали результати, опрацьовані на комп’ютері. Хто кому скільки разів у спину поцілив, хто кого в груди підбив, скільки знищено баз та який загальний підсумок битви. Цікаво, що таким чином виникала особиста неприязнь або симпатія, коли з’ясовувалося, що хтось саме в тебе цілиться. Це можна було вирахувати за номером — хто найбільш вдало на тебе полював. Ідеш і дивишся з докором у його безсоромні очі, думаючи: «Зажди, голубчику! Поквитаємось!»

Я звернув увагу, що якийсь блондин чатує виключно на мене. Таким чином у цій добрій грі окреслювалася особиста ціль — підбивати конкретно. Особливо образливо, коли твій датчик спалахує, коли ти сидиш у засідці. Не все так просто: хтось обов’язково дістане тебе в тенетах лабіринту!

У манері вести бій проявлявся характер кожного. Хтось віддає перевагу одиночним пострілам зі сховків, хтось кидається в атаку, хтось ні на мить не зупиняється, намагаючись застати зненацька, накинувшись звідкись зверху.

Моєю першою улюбленою мішенню була дівчина. Джентльменство не спрацювало, оскільки вона (попри попередження) була у світлій куртці. Вона, напевно, виключно по-жіночому хотіла виділитися та принципово світилася в пітьмі, як хмара. Звісно, я почав атакувати її рефлексивно. Може, вона цього й прагнула?

Навколо спалахи, тупіт, завивання сирен. Але азарт виникає, коли дії відчутно позначаються на результаті. Я показував стабільний — одинадцяте місце. Було приємно, що хтось — дванадцятий.

Але ось у мене виникло бажання знищити базу: це ж максимум очок. Щоб одразу в дамки. Віталик, як вождь, по-батьківськи каже: «Давай, прикриємо».

Завдання противників — виводити з ладу снайпера, а мета друзів — мочити їх так, щоб звільняти мій час для прицільного вогню.

Розпал бою, вже три хвилини зосереджуюсь, але ніяк у бісову лампочку не вцілю! Від пострілів противника, у яких я на мушці, — датчики вже димляться. Завмерли ми, як військовий меморіал: двоє «мочать» мене, побратими — їх, а я — центральна фігура композиції, без відриву від стелі. Але таки цю кляту базу й не зрізав! На майбутнє борг залишився.

Ось, наприклад, наш хитрий художник, який втягнув мене в цю справу, увесь час по одній-дві бази завалює.

— Як тобі вдається?! — допитуюся в роздягальні. — Там же народу завжди багато.

— А коли я тихенько приходжу, нікого немає. І — клац.

Оце чуття в людини! Поки тусуються в одному місці, він мирно здійснює диверсію. Нутром знає, куди переміститься. Тактика тіні. Тоді як дівчина-хмара відіграє протилежну функцію — «виклик вогню на себе». А я — то одне, то друге. Настільки непередбачуваний, що навіть себе вже не запитую.

Через дві години біганини спати я вже не хотів. А через чотири — на папірці отримав загалом позитивний результат. Деякі, подейкують, можуть й у від’ємну область за очками скотитися.

Гра ця відроджує в пам’яті дворове дитинство — лише без рогаток. І спорт якоюсь мірою, якщо не занадто, розбавляти пивом.

Але головне — виробляє чуття: бути в потрібний час у потрібному місці. Досить корисна якість, якщо розібратися.