Оаза чи Скотний двір?
Другий день Києва (перший описаний у номері нашої газети за 31 травня) для мене розділився на дві частини. Перша — досить естетична, куди входило відвідування Андріївського узвозу. А друга — гуляння (з дозволу сказати) Оболонською набережною.
ПРИЄМНІ МИСТЕЦТВА
Традиційно прямуємо на перетин вулиці Володимирської та Андріївського. Там колони художників-тубільців і приїжджих.
Цього року в живописну творчість внесені останні досягнення політики. Багато «помаранчевих» фантазій. Найяскравіша: Путін грає на скрипці Януковичу. У камері. Недалеко від цієї картинки висить інша, з якої й зідраний сюжет: циганський кавалер, так само натхненно, як Володимир Володимирович, виводить на скрипці черговiй Кармен. Поруч з Януковичем і циганами — копії ікон Рубльова. Суміш актуального й вічного.
Щодо предметних речей, виявилися цікавими фігурки, що «повзуть» через край горщиків. Представники фауни вибиралися назовні. Доречно в цій ролі виступали равлики, а більш екзотично: зайці та їжаки.
— Що, — питаю продавщицю, — ваші звіри в люди хочуть вийти? — процитував я рядок поета Кабанова.
— А як же, — сказала вона. — Тільки так!
Рухаємося далі Андріївським. Повертаємо недалеко від замку Річарда на алею — «зону окупації художників».
Тут багато фантазій на тему «як розбагатіти». Не випадково на самому початку експозицій висить лялька Буратіно, персонажа, який, як відомо, намагався примножити капітал, отриманий від тата Карла. Цей Буратіно був у смугастому арештантському ковпаку. Вочевидь, у нашій країні подібні спрямування — небезпечні. І все ж дехто ризикує. А поруч iз лялькою була фантазія в суто українському дусі (не без використання й грецької міфології): жебрак розтягнув біля огорожі свого капелюха якнайширше, летюча богиня в хітоні сипле з неба сотні золотих монет. Бери — не хочу. Втілена українська мрія: аби без зусиль, без підступів карабасів-барабасів iз дуремарами отримати якнайбільше золотих просто з неба. Поезія «шари»! Я спитав, чи не називається ця картина «Прибутковий бізнес»? Ні, кажуть, — «Ріг достатку». Правильно, нащо нам бізнес, нам треба одразу — достатком по рогах.
Цікава фантазія на тему масонського символу, зображеного на однодоларовій купюрі, де єгипетська піраміда «видивляється». А тут — шматок сиру пірамідальної форми, з дірочки якого хтось дивиться. Миша, напевно. Мишача версія езотерики.
У таку спеку особливо приємно було постирчати біля картини, де на тлі айсберга грається косатка. Прохолодно!
Щоб зрозуміти, скільки коштує те чи інше полотно, достатньо оцінити багатство рамки. Якщо рамка різьблена, важка — не менше ніж 350 доларів. Незалежно від змісту. Тому можна купити й шедевральні роботи, якщо автор абсолютно не знається на «обрамленні».
Дивує те, до якої міри працює принцип «за образом і подобою»: наскільки художники схожі на свої витвори, байдуже що вони зображують.
У принципі й самі представники цього цеху схожі один на одного: субтильна статура, підвищена волосатість, загальна анемія та розфокусовано-сфокусований погляд. Він ніби блукає, але водночас схоплює потрібні деталі... Але повернімося до їхніх творів.
Ось, наприклад, майстер, який дещо вибивається із загального ряду: здоровий нахабний чолов’яга в чорній футболці, вусато-хвостатий, що більше нагадує рокера, ніж служителя муз. І портрет його пензля, де зображений пес у льотному шоломі — копія автора. Поруч із собакою-льотчиком — маленький песик. А з художником — приятель, який вельми нагадує «маленького». Зрозуміло, кожний художник марнославний, тому в реальності автор трохи більший за товариша, а на картині: разів у десять більший. Він показав себе в історичному масштабі!
Щодо схожості, до смішного доходило, коли густі брови Аполлона на картині були змальовані із зачіски автора. Від себе в творчості піти можна. Але не далеко!
Вистачало, звісно, замальовок популярних місць Києва. Площа Богдана Хмельницького буквально тиражувалася. У яких тільки колірних гамах вона не була представлена. Дивимося на неї, наче через кольорові вітражі. То вона червоно-зелена з жовтим небом, а Хмельницький — синій. То Хмельницький — червоний, а дзвіниця фіолетова. То мир, то сварка, то вчора посварився зі своєю дівчиною, а сьогодні — разом морозиво їли, тому й небо над Софією таке променисте, у цукристих хмарах.
Об’єктивна реальність — через суб’єктивну призму. Адже об’єктивність це що? Факт, розділений на людську масу, а суб’єктивність — факт, помножений на одиночне сприйняття, відмінне від загальноприйнятого...
БРИДКІ МИСТЕЦТВА
Надвечір вирішили з’їздити на Оболонську набережну. У зв’язку із цим доречно розповісти невеличку історію цього місця.
Років десь сім-вісім тому, незважаючи на мальовничу затоку, цей куточок міста був глухим. Літом гарячий бетон упирався в брудний пісок, де огрядні тітки флегматично загоряли між купами сміття під мелодійне дзижчання мух.
Потім за набережну круто взялися. Побудували ряд нових будинків, кафе-ресторанів, навели лад на пляжах. Приблизно 2002 року вигляд набережної став майже європейським. А саме: приємна плитка, безліч кафе, що гостинно виставляють аж до пляжної залізної огорожі столи й стільці. Народ полюбив там літніми вечорами насолоджуватися пейзажами за кухлем пива або фужером вина. Картина загалом була гідною! Оболонська стала чемпіонкою серед набережних столиці.
Набережна дедалі розширялася, були зведені нові особняки (що архітектурно нагадують «наворочені» дитячі садки, але це — справа смаку).
Може за якоюсь постановою, а може потрібна якась ліцензія, яку невигідно купувати, але у результаті на набережній зараз ні стільця, ні стола, ні лавок. Столики тільки в районі закладів, обмежені п’ятьма- шістьма метрами «ресторанного простору». І вони завжди зайняті. Тому народ стадами вештається, прилаштовуючись регулярно зі своєю випивкою та закускою під ліхтарями.
Коли стемніє — популярним стає такий «вид спорту»: громадяни, «затарившись» пивом і горілкою, валять на пляжі, оточені рядами дерев. Ми також (по дурості) спустилися туди й, немов русалки Пушкіна, повисли на гілках. Дуже незручне положення. (Поет мало цікавився комфортністю русалок, яким зі своїми хвостами було туди дістатися ще важче, ніж нам. Закинув уявою — і виси як хочеш). Більшість же двоногих влаштувалися на рясніючому папірцями й пляшками піску.
Тут доведеться зобразити не дуже приємні сцени (читаючи, краще відвернутися).
По якомусь часі, кавалери, що під зав’язку напилися пива, відходять від подруг, метрів на п’ять — і... Річка — велика. Перший у нас викликав обурення: що за свинство? Міг би подалі відійти! Але потім уздовж берега виявилися ряди його «колег по спорту». Картина суб’єктивної реальності стала об’єктивною. Об’єктивне свинство!
Палаючи обуренням порубати гадів на шматки, я раптом відчув, що мені й самому ...припекло.
Ще раз даруйте за надмірну фізіологічність і натуралістичність сцен, але щось з усім цим треба робити? З моїм треба було йти або в гай за кілометр, або «проситися» у кафе. Але всі «проситися» не будуть. І десь це теж зрозуміло.
Автори забудови цього району назвали його Оазою. Так, принаймні, було написано на численних рекламних бігбордах, розвішених містом. Бухта, світлі багатоповерхові будинки, яхти. Денне зображення з висоти пташиного польоту. А ввечері Оаза перетворюється на Скотний двір (за назвою однойменного твору Джорджа Оруелла).
Виходить, що частина «пристойної» публіки мається всередині кафе, але має щасливий доступ до «інфраструктури», хоч їй не видно Дніпра. Тоді як «непристойна» окуповує пляжі й безсоромно, на очах один у одного, підвищує рівень затоки. Видовище гидотне. Кажуть, що та ж похмура картина спостерігається й на Русанівській набережній.
Я зовсім не схильний ідеалізувати наших громадян. І громадян Європи. Але в тій же Європі до знаменника людських норм — від скотських — приводили не просто так, а певними діями.
Ті ж німці, наприклад (що я спостерігав у різних європейських столицях), полюбляють випити пива на природі, покричати й тому подібне. Але вони прибирають за собою. За кожну залишену пляшку або «туалетну справу» — штраф майже 200 євро. Є й поліцейські, які за цим стежать. Але є й (ще раз вибачте) туалети та сміттєві баки.
Манера наших проектувальників і власників «оаз» — ігнорувати «місця громадського користування». Адже набережна — не на Місяці. Вона перед твоїм же рестораном! Вид не бентежить?
І до чого ці ідіотські обмеження на столи й стільці на набережній? Тоді як, наприклад, у Гаазі — цілі площі-кафе просто неба. Подібні «експерименти» у нас проходили в Дні Києва на Контрактовій. Там теж дратували сотні пластикових стаканчиків, виделок, обгорток на асфальті. Трохи «діставали» й обличчя. У сенсі — ще ті. Але якщо починати розумно щось робити, непогано й підтримувати рівень, а не демонструвати його лише на бігбордах. Там дивись і обличчя пом’якшають, стануть, як би це висловитися, інтелігентнішими.
Однак цього не буде, поки з усіх наших «оаз» не зникнуть «скотні двори». Адже треба допомагати еволюційному процесу перетворення тварини на людину (див. початок), а не гальмувати його.
