Національна «елітаризація» та «європейський стандарт»
Про нараду ректорів технічних вищих навчальних закладів України я дізнався на нараді завідувачів кафедр факультету. Декан повідомив, що до нас прямують кілька ректорів, учасників всеукраїнської наради, і гостей привітні господарі мають завтра культурно опікувати. Яким чином була оформлена опіка, я припустити не смію, але зі статті академіка Володимира Семиноженка («День» від 1.04.2004) знаю про плачевний результат: «На жаль, — пише радник Президента, — відповідь на головне запитання — про формат участі України в цьому (Болонському) процесі та завдання реформування сфери освіти в зв’язку з переходом до інноваційної моделі розвитку, — все ще залишається неясною». Тому, озброївшись ясною головою для винесення тверезої оцінки, В. Семиноженко пропонує знову повернутися до теми. То що ж, повернемося.
На мій погляд, сповідуваний шановним академіком лікарський принцип «не зашкодь» суперечить його ж вельми точній оцінці стану нашої вищої освіти. Якщо менеджерів, юристів і економістів наплодили стільки, що для 76 відсотків із них роботи немає і найближчим часом не передбачається, що заважає на найближчі роки ліквідувати держзамовлення на цих фахівців — рішуче, хірургічним способом. Як і на інші спеціальності. Адже за оцінкою В. Семиноженка, українська економіка («двигун») тільки формується, а кількість фахівців («пального») для неї вже вимірюється мало не цистернами. Радіти треба, а не тужити, фіксуючи відсутність зростання випускників інженерних спеціальностей, і жалкувати, що знаходяться ще молоді люди, готові п’ять років добиватися вищої інженерної освіти тільки для того, щоб потім забути про неї і займатися тим, чим «дикий ринок» накаже.
Зараз наша система вищої освіти нагадує мені Радянську Армію. Армія дипломованих фахівців, які торгують, «крутяться», а то й просто сидять без роботи, викликає в пам’яті образи радянських солдатиків — взимку на прибиранні снігу, восени на полях, цілодобово на будівництвах тощо. Армія як школа життя… Яке життя, така й школа.
Нині життя очевидно змінилося, а вища школа вчить «як і раніше». Я вважаю, що Міносвіти слід брати приклад з Міноборони. Тобто сформувати компактну, добре озброєну (коштами, матеріалами і технікою наукового дослідження) та добре оплачувану з бюджету держави армію дослідників, здатну з допомогою класного навчання продукувати собі подібних — у потрібній державі кількості. Причому в кількості, якій «витік мозків» жодним чином не загрожує, бо «контрактники» обтяжені «присягою» (обов’язком відпрацювати затрачені на них бюджетні кошти). Решту — розформувати та відправити на вільні ринкові хліби приватної освіти, не втручаючись до навчального процесу та не акредитуючи заклади. Хто і як хоче вчити(ся) — хай той так і вчить(ся). Платить той, хто замовляє музику. Виконують музику тільки ті, кому платять. А купленою за власний кошт освітою кожен має право розпоряджатися як йому заманеться. Скажімо, шукати роботу за кордоном.
А Болонський процес тут при тому, що європейська уніфікація швидко і, що головне, неупереджено відділить «овнів» української вищої школи від її «козлищ», а зерна нашої вищої освіти від полови; виявить, простіше кажучи, вищі навчальні заклади та спеціальності, що відповідають і не відповідають «європейському стандарту».
Наполягаючи на особливій траєкторії руху України до освітньої Європи, академік Семиноженко багатозначно зазначає, що «елітарні вищі навчальні заклади Європи відмовилися від участі в Болонській конвенції». «Елітарний» — тільки такого ще статусу не мають наші вищі навчальні заклади, які всі поголовно вже університети, академії і, успішно змагаючись за почесне звання «національний», швидко наближаються до 100-відсоткової національної «елітаризації».
