Народне ополчення

У ГОСТІ ДО АДМІНІСТРАЦІЇ

Після вівторкового походу до Адміністрації Президента щось усередині мене (і багатьох інших, хто брав у цьому участь) зрушилося: від цинізму — до романтизму. Можливо, вперше з’явилася впевненість у тому, що дороги назад немає, і що справді народ відчув себе як єднання особистостей, що може домогтися свого від влади. Ми перестали бути стадом!

У натовпі були абсолютно різні люди: від дядьків напівкримінального вигляду — до субтильних підлітків, від немолодих селянок — до кокетливих столичних дівчат. Була навіть дівчинка років семи з ранцем. Щойно прийшла зі школи — одразу на Майдан.

Коли Юлія Тимошенко закликала на Майдані мирно зайняти Адміністрацію Президента — багато хто не знав, де вона, ця АП розташована, але що йти туди треба — питання не було.

Раніше, побачивши чимале скупчення людей, у душі зароджувалися побоювання та страх. А тепер, попри вигуки, футбольні сирени та регулярне скандування революційних лозунгів, навіть образливого характеру (на зразок «Ющенко — так, Янукович — чудак!») — вони повторювалися без злоби. З’явилася й російськомовна версія гасла «Нас багато — і нас не подолати!» — «Когда мы едины — мы непобедимы!» За такого напруженого розкладу народ продовжував веселитися, неначе йшлося про розважальну прогулянку. За бравадою, звісно, ховався страх: а що як почнеться «кривава баня»? Але сміх його пересилював!

Ми рухалися Інститутською і вже повернули на Банкову. Помаранчева ріка розмірено струмувала, трохи набираючи прискорення посередині, мокрою від снігового бруду бруківкою. Нарешті рух припинився і люди застопорилися.

Я зі своєю дівчиною пробрався ближче до АП і побачив, що дорогу перегородили два самоскиди з піском, у кузовах яких розташувалися зовсім юні хлоп’ята. За вантажівками — смуга завширшки сім метрів, де демонстранти приклеїлися один до одного, мов злиплі вареники. Через щілини в цій масі я насилу роздивився чорні шоломи спецназівців.

Жінки несподівано почали виспівувати пісень і звертатися до ментів у дусі: «Ви ж наші діти!»

Судячи з чуток, десь далі був російський спецназ «Витязь». І що частина з них, дивлячись на наш мирний народ, пішла геть. Громадяни бадьоро ввімкнули свою агітаційну зброю у вигляді горлянок і дружньо почали скандувати: «Міліція з народом!»

Якийсь юнак за допомогою альпіністського спорядження заліз на ліхтарний стовп, закріпився там і взявся розмахувати оранжевим знаменом. Другий поліз по водостічній трубі будинку, але застрягши посередині та зметикувавши, що це безглуздо, під сміх демонстрантів спустився.

Навколо горіли жовті ліхтарі, вони, здавалося, підгравали Помаранчевій Симфонії Революції. У ритмі скандування закружляв оранжевий сніг.

Ближче до ночі почувся заклик: «Тиша!» Його передавали далі, поки не затихли найостанніші ряди. У прожекторному світлі з’явилася Юлія Тимошенко. Її, мов лялечку в шубі, чоловіки підняли на кузов і поставили перед демонстрантами. Мегафон проте відмовився посилювати її голос. Він саботував на користь влади. Тоді слова Юлії передавали через людей, рядками, як телеграми. Загальний смисл: почалися мирні переговори з Кучмою про передачу владу. Далі йти не можна. У президентського полку наказ — стріляти на ураження. Нам дороге кожне життя. Більшості можна йти додому до ранку. Збір завтра о десятій на Майдані.

Мужик у чорному кашкеті з лимонним написом «Пора», вигукнув: «Тоді Він вислизне! Розходитися не можна!»

Юлія подивилася в бік Віктора Зінченка, який охриплим від виступів і морозу голосом, почав витончено проклинати Кучму.

Я зайвий раз здивувався його гарячковості, оскільки саме він був найпослідовнішим цензором Президента. І, наприклад, дуже образився, коли я в статті згадав, що він зняв із виставки карикатур шаржі на Гаранта. Із Зінченка разом із парою з рота виривалося назовні його рабство, змішане з помстою. Проте коли він закінчив поетичну частину спічу, колишній есдек діловито оголосив подальший план. Залишаються активісти та бажаючі. І назвав місця та години чергування.

ПОМАРАНЧЕВІ

Наступного дня після оголошення офіційних результатів і національного страйку, тобто в п’ятницю, я вирушив подивитися на оранжевий штаб революції, який розташувався в Українському Домі. І на синіх, які прибули на київський вокзал, а також, судячи з чуток, стовбичили біля стадіону «Динамо».

У метро я розговорився з 50-річним чоловіком, у петельці якого красувався оранжевий бантик. Він їхав на Майдан, де вже мітингувала його донька.

Це був велетень! Але його обличчя, на відміну від більшості здорованів, не було позбавлене тонкості: сиві акуратні вуса, прямий ніс, завзятий погляд. У радянських фільмах артистів із такими даними любили брати на ролі комісарів.

Він сказав, що відчуває незвичайний підйом, що щасливий, що дожив до цього часу, та сподівається на перемогу здорового глузду. «Раніше подібні почуття я відчував лише з нагоди подій в особистому житті».

Він додав, що ніколи не бачив такої величезної кількості усміхнених облич, такої доброзичливості. «Я був гіршої думки про наших людей», — резюмував він... А щодо Януковича... Можливо, він був і непоганим міністром, але я не зможу пояснити внукам, чому наш президент має судимості. З іншого боку, Ющенко та його команда не зверталися до низовинних інстинктів, не закидали грішми й не обіцяли світле майбутнє. Вони звернулися до людського в нас... Дорослих, як і дітей, треба чимось займати. І ми отримали можливість зіграти в осмислену гру. Але це не просто шоу, як спробували представити деякі особи, це воістину СПРАВЖНЄ волевиявлення народу. Та ще й у неагресивній формі. А сила грошей або сила взагалі ніколи не була вирішальною...

«Я вірю, що оранжеві переможуть!» — закінчив він досить зв’язну промову.

Перед дверима Українського Дому — величезна тиснява, запускають лише по одному чи по двох. Жодних документів не перевіряли.

Незчисленні гори валянкiв, калош й іншого «зимового обмундирування» для героїв революції. Навпроти калошних покладів — роздача чаю та кави. Вдалині теплим світлом мерехтить їдальня.

Усередині між діжками з пальмами, що залишилися від попередньої виставки, розташувалися на нічліг приїжджі. Настрій у них також піднесений.

Я звернув увагу на групку чоловіків у рясах. Виявилося, що це ченці зі Львова. Вони належать до греко-католицької церкви. Зараз на них, крім церковного одягу, краватками були пов’язані оранжеві хустки.

Молодий приємний юнак після безуспішних спроб переправити мене до «їхнього старшого», розповів, чому він тут.

Звати його брат Інокентій, по- мирськи — Олександр Меш. Він сказав, що вони не агітують за жодного з кандидатів, але вони за чесні вибори. Спочатку їхнє вище начальство не хотіло відпускати, але потім наважилося. Він пропустив уже три дні занять у семінарії. Спочатку було страшно, але після привітного прийому киянами їхні страхи зникли. І хоча церква не втручається в політику, вони визнали можливим висловити свою підтримку та не перебувати осторонь від народу.

СИНІ

Тепер поспілкуюсь із донецькими.

Недвозначно виблискував синьою смугою франтон стадіону «Динамо». Там ходили люди в біло-синіх хустках із написом «Вибір 2004», а також були підозрілі особистості в захисних плямистих куртках напіввійськового зразка. На рукавах пов’язки: «Охорона громадського порядку». Хоча, може, порядок охороняти треба від них.

Стояла група чоловіків та грілася біля багаття. Це були явно не бандити, а робітники. Внизу, по Грушевського рухалися оранжеві колони. Я розговорився з одним із шахтарів.

Приємний на вигляд юнак, із пухкими щоками, в шкіряному кашкеті. Він виявився прохідником. Каже: «Якщо чесно, то ми голосували за Януковича, бо відтоді, як він став прем’єром, нам почали платити зарплату». Я запитую: «А чому, коли він був губернатором, вам її не видавали?» На це він нічого не відповів. Справді, чому?

Величезний вусатий мужик, який нагадує габаритами того дядька з метро, вже не хотів кричати: «За Януковича!», та щось усе ж таки погорлати тягнуло. Спочатку він крикнув у демонстрацію оранжевих: «Кияни, я вас люблю!» А потім додав — «Шахтар — чемпіон!»

Я вирішив рухатися до вокзалу. По телевізору показали Януковича, який звернувся на Привокзальній площі до прибулих із Донецької та Луганської областей: «Я проти людських жертв, але треба «очистити» установи, де засідають органи влади».

Слово «очистити» різануло по вухах.

Виходжу на Привокзальній, удалині синювата сцена, перед якою маячать люди із синіми знаменами. Їх лише декілька десятків.

Наближаюся до кордону оранжевих і синіх.

Обличчя, слід сказати, зовсім не ті, що були на стадіоні «Динамо». М’яко кажучи, вони «трохи деформовані».

Я зняв оранжеву стрічку, оскільки хотілося відвертої розмови, а не викрикування лозунгів. Двічі мене вже попереджали молоді люди з оранжевих: «Не заходьте туди, можлива провокація».

У руках у хлопців із розплющеними носами були ваговиті дубини, завширшки сантиметрів п’ять. Запитую: «Навіщо вам це треба? Бити когось?» Відповідають: «Це древки під плакати». Древків багато, але лише в двох хлопців із цими палицями натягнуто синьо-білий прапор «Вибір-2004».

Здоровий оранжевий дядько мовчки вчепився в одну з дубин і почав її забирати в хлопця, повторюючи: «Віддай!». На допомогу синьому прийшли ще двоє. Насилу вони відібрали «дерево». Оранжевий із жалем засопів.

Заглиблююся в гущавину синіх.

У натовпі вештаються кілька осіб із мотком синьої стрічки.

Я підходжу до маленького, сіро одягнутого мужичка. Його обличчя, здається, присипане вугільним пилом. Питаю, чому він голосує за Януковича. Той неохоче відповідає:

— Я хочу своїм дітям безкоштовну освіту! Я — інтернаціоналіст! Я Афган пройшов. Я хочу, щоб мої діти жили в мирі. Й інші діти.

— Ви вважаєте, Ющенко — за сепаратизм?

Слово «сепаратизм» викликало в нього легке збентеження, але він зібрався і переконано відповів:

— Ющенко нам нічого не дасть.

Я подякував йому. Розмовляти важко, навколо — суцільний свист і гамір. Ведуча зі сцени кричить п’яно- надривним голосом: «Більше вас ніхто не принижуватиме! Не хвилюйтеся, скоро вас розвезуть до гуртожитків, усе буде добре!.. Ці люди пройшли війну, пережили голод! Вони говорять від усієї душі та серця!»

На сцені виникає фігурка древнього дідуся, він сиплим голосом проплямкав у мікрофон: «Я у війну був на Західній Україні! Я попросив у них хліба, а вони не дали!»

Публіка обурено заулюлюкала.

Несподівано ведуча хрипко засміялася: «Так! Не треба нагнітати пристрастей». І дідуся, якого не нагодували 60 років тому, відправили.

Будь-яка репліка зі сцени викликала пожвавлення в натовпі, який посмоктував пиво. Більшість — явно не пролетарі. Зі сцени знову заграла музика, і народ п’яно затанцював.

Я наблизив диктофон до хлопця в шерстяній шапочці та шкіряній курточці. Носик у нього був такий, наче по ньому проїхали катком. Коли він розкрив рота, виявилося, що половина зубів там відсутня.

— Чому ви тут?

— Жити нормально хочемо. У нормальній країні.

— Офіційно ж переміг Янукович.

— Це ви розкажіть людям з помаранчевими пов’язками.

— Ви не вважаєте, що ці відсотки голосів фальсифіковані?

— Видніше не нам, — сказав він, по-блатному розтягуючи слова. — Ми — не рахували. Для цього є закон.

— Чому особисто ви за Януковича?

— У нього є всі завдатки президента та людини.

— Хто ви за професією?

Пауза.

— Слюсар.

Тоді я — тракторист.

Ведуча:

— Тут багато — за Януковича. Вони бояться, що це може бути для них проблемою. Але ці люди зробили ПРАВИЛЬНИЙ вибір. Якщо все буде законно — ми не проти... Я тут зустріла дівчинку. З помаранчевим бантиком... Вродлива дд-івчинка... Років вісімнадцяти...

Ведуча раптово:

— ...Українські жінки найвродливіші в світі!

Захоплений рев!

— А чоловіки ще кращі!

У-р-ра-а-а!!!

— Так ось, запитую: «Дівчинко, — продовжила ведуча, — а чому ти за Ющенка? Що ти про нього знаєш?» Та, відповідає, сама не вiдаю, що я начіпляла. Давали бантики, давали за це грошей. Ось я і взяла....

Натовп обурено заголосив.

— Чому ви з палицями? — спитав я насамкінець у чергового «древконосця».

— «До сс-си-данья!!!»

— Ви поводитиметеся агресивно?

Кричить:

— Ви ставите безглузді запитання!

— Моя професія — ставити не безглузді, а незручні запитання.

— Якби ми були налаштовані на конфлікт — він би вже давно був.

— А як же заява вашого лідера, що «треба очистити будівлі влади». Це заклик до агресії?

— Скажімо так — йому видніше. Отже, так було треба! До побачення!

Гаразд, якщо зі мною так настирливо прощалися, чому б не розійтися? Бо вони мені також набридли. «Розкіш людського спілкування» цих гостей столиці дещо втомлювала.

Дорогою до станції метро біля урни я побачив цілу купу синіх стрічок, упереміш із пивними пляшками. Символічно.

У найближчих номерах «Дня» читайте репортажі під рубрикою «Щоденник революції» з Верховної Ради та Верховного Суду.