«Можливо, я комусь допоможу…»

Вона пересувалася квартирою, як в уповільненій плівці, трохи вище, ніж потрібно, піднiмаючи доверху підборіддя, і говорила: «Знаєте, мені щастить. Мені почало дуже щастити останнім часом… Відтоді як подарували комп’ютер, я можу ні від кого не залежати. Відносно, звичайно. А ще наш декан запропонував мені перейти із заочного відділення на стаціонар. Я навіть боялася про це заїкатися! А він сам сказав — хочете навчатися в аспірантурі на стаціонарі? — Звісно хочу!»

Чесно кажучи, Оксана не хотіла зі мною зустрічатися. А я не знала, як не вийти за окреслені Оксаною Потимко рамки, — не жаліти, не колупатися вилами в ранах і більше говорити про роботу. Втім, про роботу говорити не складно. Біля комп’ютера вона проводить по 16 годин на день. Решту часу — в бібліотеці, в університеті, спить дві-три години. Інакше боїться не встигнути закінчити дисертацію, оскільки знає: на що здоровий витратить годину, їй, незрячій, потрібні всі три.

Тему дисертації вона вибрала на стику двох наук — медицини й історії — «Розвиток медицини у Львові в ХIV— XVII ст.ст.» Зробила це не випадково — в юності закінчила медучилище, і коли сталася трагедія, мала намір вступати з другої спроби до медінституту. Прийшла з роботи, ввімкнула на кухні чайник, і раптом усе навколо потемніло… Щоправда, їй у Києві зробили потім дві операції, але безрезультатно. Прощаючись, лікарі заспокоювали: «Оксаночко, наука розвивається швидко, і, можливо, незабаром ми зможемо впоратися і з твоїм вельми складним випадком — відшаруванням сітківки». Як швидко для людського життя розвивається наука, вона пересвідчилася, готуючи дисертацію, тому особливих ілюзій не має, і зі своїх можливостей намагається видати на-гора справді неймовірні результати.

Ставити перед собою планку за планкою майже з маніакальною наполегливістю — заняття не для слабаків. Але дуже далеко вона спочатку не загадувала: дотягнуся до однієї, подумаю про іншу вершину. Спочатку слід підготуватися до вступних іспитів до університету. Коли вступила, замахнулася на диплом із відзнакою. Щоправда, коли на першій сесії прийшла на перший іспит, то в неї одразу попросили заліковку.

Їй не потрібні були ні жалість, ні співчуття. Вона хотіла довести, що має право вважатися нормальною студенткою, яка без поблажок заробляє відмінні оцінки. Про аспірантуру тоді й не думала. Мрія про дисертацію з’явилася лише тоді, коли її курсові роботи викладачі визнали цікавими та новаторськими. У цьому напрямі вона справді йде непроторованою для Львова дорогою. І я не здивуюся, якщо незабаром побачить світ книжка з назвою «Історія Львівської медицини». Авторка — О. Потимко. Хоча був ще один випадок, який підштовхнув її до дослідницької діяльності. Один із педагогів, розповідаючи про Нестора Махна, сказав, що десь між 1907 та 1917-м «батьку» видалили одну легеню. Але цього бути не могло! Адже Оксана працювала в торакальній хірургії і знала, що подібні операції почали робити в 1940-их. Щоб себе перевірити, взяла кілька книжок. Коли пересвідчилася, що не помилилася, зраділа невимовно. Відтоді в неї вселилися сили та дивовижна віра в себе...

Коли вона ввімкнула комп’ютер і показала, як працює, вслуховуючись у механічний голос, що читає текст, то я зрозуміла, що нічого не зможу розповісти про стійкість цієї жінки. Всі слова будуть пусті та неточні. А Оксана усміхалася, переконуючи, що до цього різкого та малозрозумілого голосу можна звикнути, що до всього можна звикнути, якщо захотіти, якщо є мета.

Як же їй вдається готувати, а потім і друкувати одну за одною статті до наукових журналів — диву даюся? Уже вийшли сім статей. Проте Оксана зробила б набагато більше (хоч для захисту дисертації за нормами потрібно всього чотири опубліковані статті), але все впирається в гроші. Адже щоб тебе надрукували у ВАКівському журналі, потрібно заплатити, хай невелику суму, але все- таки… З пенсії в 90 гривень не дуже вже й кинешся платити за статті. Вона і так у всьому собі відмовляє. — «Та й що мені треба? Книжку купити. На модем зібрати. Адже якби я мала можливість користуватися Інтернетом, я була б просто щаслива!»

Комп’ютер їй подарувала фірма, ліками якої Оксана користується багато років. Але в новенькому комп’ютері не було модему, деталі, потрібної для Інтернету, користування яким відкриває перед людиною науки величезні можливості. Як уже згадувала, Потимко перевели на стаціонар, і тепер вона зможе розраховувати на аспірантську стипендію. Але якщо ви думаєте, що їй в грошовому плані легше дихатиметься, то ні, бо для дисертації їй обов’язково слід попрацювати в архівах Польщі. А це означає, що треба їхати, і їхати не одній, а з мамою — десь обом жити, харчуватися, їздити автобусом…

«Я вирішила всю до копієчки стипендію відкладати, і тоді зможу зібрати на поїздку до Польщі, нехай через рік, але все-таки поїду».

Довго і старанно розтлумачувала Оксані, що вона повинна звернутися до якого-небудь фонду, туристичної фірми, яка б їй допомогла хоч би до Польщі дібратися безкоштовно. Попроситися жити при якомусь костелі — адже також економія… А потім мені стало дуже соромно, що штовхаю людину на принизливе випрошування, і замовкла.

Можливо, Оксана не знає, як скористатися пільгами з інвалідності? Можна зробити оплату квартири дешевшою на 7 гривень. І за телефон платити всього 12 гривень на місяць… Оксанина мама доброзичливо усміхається: ми, звичайно, все це зробили. Але ні за газ, ні за воду, ні за світло ніхто жодних пільг не дає. Простояла вісім років у черзі за путівкою до санаторію, зараз тільки отримала (хоча, згідно із законом, начебто належить їздити на відпочинок щороку)…

Потимко до всього ставиться з дивовижною тверезістю, а тому найбільше розраховує на себе. І ще на друзів — зрячих і на незрячих так само. Якщо вона зателефонує Андрію Стегницькому, то він швиденько прибіжить і допоможе. Він — майстер із комп’ютерної техніки, і всі незрячі, які мають комп’ютер, — його друзі та клієнти, навіть ті, хто живе в маленьких містечках Львівщини. Він володіє фантастичною сміливістю, як каже Оксана, бо ходить із паличкою Львовом і його околицями. Машини в нас паркують просто на тротуарах, люки каналізаційні залишають відкритими (минулого року один незрячий через це загинув), дороги нерівні, тому людям, які слабко бачать, жити тут вельми складно. «Ви не помічали, що дедалі рідше і рідше можна побачити людину з паличкою на вулицях? Тому я молюся за мамине здоров’я щодня і ще за здоров’я дядька, який, відтоді як пішов на пенсію, приділяє мені багато часу».

Поки Оксана готувала чай, я оглянула кімнату та придивилася до нитяних накидок — усі сплетені гачком і задумані нею. Візерунки дивні, складні, космічні, як усе її життя…

«Можливо, моє життя і робота кому-небудь принесуть користь». Оксана мала на увазі, передусім, свої статті, а я думала про саме її життя, яке навіть єдиною миттю своєю може підтримати і підбадьорити зневірених.