Мангуп — кам’яна статуя природи
Продовжуємо битву з цією непрохідною нульовою погодою, брудною ватою, в яку перетворилися ранок і день і яка сумовито пхається у вікна до настання ночі, що приходить одразу ж після 16.00. Як? Тим же перевіреним способом — нарисами про найцікавіші місця Криму. Грійтеся, громадяни!
Деяких читачів, які асоціюються в мене з сьогоднішньою погодою, щоправда, шокує, що я не пишу в дусі товстих наукових альманахів, що я вибираю одні версії історичних подій, ігноруючи інші, що пишу, зрештою, іронічно. У той час, як треба СЕРЙОЗНО! Ви це серйозно? Не дочекаєтеся! I згадуючи класиків Iльфа і Петрова, постараюся і далі «писати, по змозі, весело». Проте, як завжди...
Дві милі жінки на Нахімовській площі в Севастополі довго переконували, що на Мангупі на розвалинах стін безліч «езотеричних символів і знаків». Що там «Вас вразить їхня космічна глибина та довершеність». Що один учений із Севастополя надрукував навіть книжку на цю тему.
Умовили, їдемо дивитися «довершеність».
IСТОРИЧНА ДОВIДКА
Мангуп — середньовічне місто (20 км від Севастополя), розташоване на гірському плато. Там було дуже зручно будувати фортеці та скидати зі скель усіляких розкрадачів мангупської власності. Що регулярно відбувалося за всю його багатовікову історію.
Ранньосередньовічна назва — Дорі, Феодоро. У ХII — XV століттях однойменне з містом князівство процвітало. У 1475 році було завойовано турками через зраду елітної верхівки: вiдчинили браму.
Iз XVIII століття — місто покинули жителi.
Залишилися розвалини базиліки, фортеці, палацу. Є діючий православний монастир.
Одна з найцікавіших версій свідчить, що це місто-фортеця заснувало германське плем’я — готи. У цьому випадку, їх досить далеко закинуло від рідної Скандинавії...
ОЗЕРО MADE IN JАPAN
Автобус зупинився, вивантажив частину групи біля озера, а iнша відправилася в Великий Каньйон.
Озеро, як зелене дзеркало. У ньому — віддзеркалюється смарагдова гора. Усе це нагадує японські пейзажі, щось фудзіямоподібне.
Воно штучного походження. Вирили котлован і залили років десять тому. На дні нібито залишки древнього поселення. Неначе їх можна навіть роздивитися. Від цієї думки ставало дискомфортно. Однак зараз жодних руїн не було видно — холодна вода салатового кольору все приховувала. А верби, гори та ставок породжували гармонічний стан, натішитися яким не дав наш гід — Семен Iлліч.
Це очкастий, повільний чоловік двохметрового зросту. Він справляв враження людини розважливої, але без уяви і надто приземленої. Коли я запитав його, що він знає про мангупські езотеричні знаки, він після тривалої паузи переварювання похмуро помітив: «Езотеричні символи існують лише у віртуальності. I в головах деяких божевільних». «Ну, добре, — кажу, згадуючи фотографію, яку мені показували дами, — неспроста ж громадяни вирізали на будівлях ті чи інші штуки. Автори ж переслідували якусь мету?» Після ще довшої паузи, екскурсовод промовив класичну у своїй закінченості фразу: «Людині взагалі властиво прикрашати своє житло».
Ось вона — споконвічна обивательська позиція. Воїнам символи потрібні для успіху в бою, жерцям — для контакту з Небом і підтримки моралі в суспільстві. I тільки обиватель розмальовує своє житло просто так, «щоб було красиво».
Пізніше я з’ясував, що Семен Iлліч був океанологом. Така романтична професія, він багато брав участi в експедиціях. Я знову причепився, чи не бачив він випадком гігантських кальмарів? «А навіщо? — відповів він, сівши на пеньок почекати відстаючих. — Якщо є звичайні». Дійсно! Зі звичайними — спокійніше.
Iлліч був стовідсотковим втіленням здорового глузду! Нудним, але затишним, як камін удома.
ЦАРI, ГОТИ, ХIПI
Піднімаємося вище гірською стежиною, оточеною темним листяним лісом. Подекуди, з під землі проступають кам’яні стіни — залишки міста- фортеці. Трапляються й печери, пристосовані середньовічними жителями під складські приміщення.
Тими ж севастопольськими дамами з турбюро була розказана гарна історія, про те як іще молода Московська держава хотіла поріднитися з князівством Феодоро. I навіть прислало свого посла за дочкою місцевого правителя, щоб одружити на ній сина російського государя. Однак посол і принцеса, закохавшись одне в одного, вирішили обійтися власними силами, без політики. I спробували накивати п’ятами. Але їх схопили. Посла відправили назад до Московії, а дівчину — до тата. А потім Османська імперія захопила Мангуп і московських послів більше не присилали...
Не спростовуючи і не підтверджуючи цю історію, Семен Iлліч почав розказувати родовід Рюриковичів. До чого тут Мангуп — було не зовсім зрозуміло, але в спадковому питанні царів океанолог не «плавав», а розбирався досконало. I був патріотичним на свій лад. Так, генеалогічним древом Рюриковичів, він і добрався до ХХ століття... До Гітлера.
Виявляється фашистський диктатор рвався захопити Крим, оскільки вважав, що німці (тобто готи) тут уже мали свої поселення. Тому війна тут — не більш аніж справедливе повернення готських володінь матері-Німеччини. «Тому за Крим Адольф вів особливо запеклі бої. Але, як відомо, — закінчив Семен Iлліч — його підступний план було зірвано».
Дорогою вгору ми минули безліч розвалин півметрової (і менше) висоти. Здавалося, що Велика Вітчизняна відгриміла тут лише вчора. I буквально змела все.
Відмірюючи великі кроки по фундаменту, що ледве стирчить із ґрунту, гід (із вуст якого це було особливо дивно чути) монотонно повідомляв: «Перед вами базиліка. Тут було вівтарне приміщення. Уявляєте?»
Здавалося, що він ходив не розвалинами, а навпаки — майбутнім храмом. Наша група робила натхненні обличчя і намагалася щосили уявити храм, але виходило слабо.
Однак ця флегматична манера Iллiча викликала фурор серед групки хіпарів, яких доволі багато тиняється Мангупом.
Вони сіли на напiврозвалений кістяк якоїсь будівлі й тихо обідали. Раптово посеред них матеріалізувався Семен Iлліч у своїх похідних шортах. Не звертаючи уваги на трапезників, він повідав: «Це ранньохристиянський храм, ось тут була усипальня...»
Булочка в одного з хіпі випала з рота. Iлліч невблаганно продовжував: «Там...» Через секунду компанія хіпі заіржала. Наш сталкер навіть тона не понизив.
Компанія, нахиливши голови до колін, намагалася стримувати регіт. Але тут один помітив: «Я ж тобі казав — тут щось не так. А ти — дивіться, схоже на їдальню, давайте пожуємо...» Дивлячись на незручність становища, не витримала й наша команда. Але тільки не Iлліч! Методично відтарабанивши текст, він, немов кам’яний ідол, велично рушив далі. Залишаючи за собою патлатих, які корчилися зі сміху...
МОНАСТИР-СКЕЛЯ
Ми пройшли біля місця, що є уособленням Мангупа, — залишкiв стіни князівського палацу. Навколо одного з його проломів, який схожий на вікно, було кілька восьмикутних зірок, вміщених усередині кіл. Про них Семен Iлліч міг повідомити лище те, що «місцева знать запрошувала вірмен, як спеціалістів із різьблення по каменю. I ті, у свою чергу, зображали якісь арабські візерунки...» Я б міг посперечатися, що це «арабські візерунки», коли б не знав, що це марно.
Не дивлячись на бідний інформаційний супровід, сам Мангуп діяв на нас доволі сильно. Сіро-жовті скелі та зеленi долини, що відкриваються з усіх сторін, справляли надзвичайне враження.
Ми відправилися в діючий монастир, проте, натрапили на обід (розклад дня у ченців і хіпі співпав!). Але нас вразив і сам зовнішній вигляд монастиря. Він був на самісінькій сторчовій скелі, точніше — був її частиною. Людське втручання тут було надто обмеженим через суворі природні умови: печерні виходи, великі та маленькі, були пристосовані під вікна і двері. А до неба, химерно згинаючись срібними зміями, тягнулися дощовi труби i димарі.
Недалеку від монастиря дві печери своїм розташуванням нагадували очі велетня, а третя — горизонтальна, була схожа на зморшку, що перетинає його лоба. Цей вічний вартовий, здавалося, вдивлявся вдалину: чи не наближається ворог, щоб знову пограбувати ці патріархальні місця.
Наше щастя було цілковитим, коли внизу ми покаталися на конях, які терпляче та слухняно йшли, керовані такими недосвідченими вершниками.
Затарившись насамкінець, незвичайно густим червоним вином, ми помахали на прощання Мангупу. Одному з найфантастичніших гірських масивів!
Який був майже незаселеним, потім перетворився на столицю багатої держави, а потім знову набув свого первозданного вигляду. I лише відлюдники та мандрівники порушують його дивний спокій.
А «глибина та завершеність», які ми сподівалися знайти в творіння людських рук, була тут у витворах одного з найбільших художників — природи.
