Кодекс азіатського вовкодава: бути на боці слабких
Попри велику кількість журналістів в Україні, зовсім небагатозаймаються найбільш клопіткою вцій професії справою — журналістськими розслідуваннями. Саме доцієї категорії наших колег належить Дмитро Федоренко. Матеріалом для його статей (він працюваві працює для низки видань) слугують як дрібні шахрайства вуличнихторговців, так і великі порушеннязаконодавства чиновниками стосовно підприємців. У будь-якомувипадку, в центрі кожного розслідування — конфлікт. Відповідно,Дмитро часто перебуває у вихорінегативних емоцій. Тоді як більшість людства віддає перевагубезконфліктному (якщо можливо!)існуванню, Федоренко (і йому подібні) — сам рветься в «зону конфлікту», оскільки саме таким способом добуває інформацію длясвоїх гострих публікацій. До того якстати газетярем, перепробувавбезліч професій: від робітника дотілоохоронця і кінолога. Причомузаймався він бійцівськими породами. Його улюблена порода — середньоазіатський вовкодав. Ці собаки вже кілька тисяч років допомагають людині оберігати стадавід хижаків. Дмитро як журналіст,виявляється, відчуває певну внутрішню спорідненість із представниками цієї бійцівської породи. Алепро це і про найцікавіші випадки зісвоєї «розслідувальної» практикивін розповість сам.
СТАРТЗА МІЛІЦЕЙСЬКИМ «СВИСТКОМ»
— Із чого почалася твоя кар’єра? З матеріалів про бійцівських собак?
— Дійсно, я на «ти» з азіатськими вовкодавами та ротвейлерами. Однак перша моя стаття, що призвела до скандалу, була про інше, вона називалася «Курс долара по-міліцейськи». Там ішлося про те, що молодшому складу транспортної міліції заборгували продуктові пайки на суму до трьох тисяч гривень. І керівництво вирішило компенсувати заборгованість конфіскованою аудіо- та відеоапаратурою. Мало того, що без будь- яких документів, але й за завищеною ціною. У них навіть «прайс» був, де коефіцієнт перерахунку валюти замість 3 гривень за долар (на той час) становив 5,9.
А почалося все з того, що один міліціонер розповів про це моєму знайомому. Я розшукав його, але коли страж порядку дізнався, що я журналіст, навідріз відмовився говорити. Я почав приходити до нього на кожне чергування. При черговій моїй появі в нього починалося нервове посіпування. Коли він зрозумів, що не відчеплюся, зажадав, щоб я пообіцяв не писати його прізвища та розповів подробиці.
Конфлікт, з одного боку, дрібний, але порушення ці виявилися повсюдними. Зчинилася буря!
Спершу — дзвінки з міліції. Потім, мов компенсуючи цей негатив, на телебаченні почастішали програми, які пропагують «світлий образ» транспортної міліції. Як вони добре живуть! Спортом займаються!
Однак паралельно з демонстрацією цієї «зразково-показової» продукції у редакцію з обласних центрів посипалися листи звичайних міліціонерів, в яких порушення підтверджувалися. Після цієї публікації до мене почали ставитися серйозно. І читачі, і колеги. І пішло-поїхало.
ПРО ЛІКАРІВ-ШАРЛАТАНІВІ БАБУСЬ-КАТІВ
— Які випадки спричинили найбільший (улюблене слівце деяких редакторів!) резонанс?
— Наприклад, про лікаря- авантюриста. Він нібито вигадав новий метод досліджень. Одягав на голови пацієнтам шолом із дротиками. А потім виписував... відвар безсмертника. Наприклад, від наслідків автокатастрофи (у людей був «залишковий», жахливий біль). Обстеження на «спецапаратурі» коштували недешево. Ефект — нуль. Я подзвонив йому, сказав, що в мене сліпне око та глухне вухо. Він повідомив про таємні процеси в корі мого головного мозку. Я записався до нього на прийом. Але в розпал «обстеження» повідомив, що з газети. Він поцікавився, прийшов я до нього як хворий чи як журналіст. Я сказав, що як хворий журналіст. І непокоять мене скарги деяких громадян, яких він нібито лікує. Його колеги з трьох інститутів підтвердили: він — шарлатан.
— Але колеги зазвичай із цехової солідарності неохоче розповідають про таких типів.
— Зрозуміло, всі різкі висловлювання на його адресу прозвучали пошепки. Хоча серед опитаних були й академіки, і професори. Головне — вони надали документи.
Ще одна примітна історія сталася на Пташиному ринку. Один із його старожилів розповів про «тіньову діяльність» тамтешньої бабусі на прізвисько Мальвіна.
Вона наставила купу кліток з оголошеннями: «Влаштую ваших улюбленців у хороші руки». Безліч обивателів заводять тварин, гадки не маючи, скільки з ними клопоту. Вони приходили на ринок із надією віддати комусь свого хом’ячка, кошеня, щеня та наштовхувалися на цю «жалісливу» стареньку. І навіть платили їй за утримання на перший час. Але дивовижа була в тому, що, наприклад, у суботу кошеня перекочовувало до цієї клітки, а вже в неділю клітки чомусь знову були порожніми. Як з’ясувалося, всіх цих тварин бабуся згодовувала фредкам — це хижі хутрові звірятка, яких вона тримала.
Після публікації вона переказувала мені через посередників свої погрози. Мовляв, її син вийде з місць ув’язнення та «розбереться» зі мною. Я знав її давно, але з цими «нюансами» її діяльності не був знайомий. А обуреним вона заявляла, що виконує функції «санітара».
Потім почалася серія публікацій, пов’язаних із підприємцями, оскільки в нашій країні ця діяльність — одна з найнебезпечніших.
Один, наприклад, бізнесмен вирішив купити пару газових свердловин. І зрештою ця покупка закінчилася замахом. Він звернувся до газети...
— Втручатися в подібну справу — це ж не з такою дрібною наволоччю зв’язуватися, як та тітка...
— Найкращий спосіб захисту — здійняти якнайбільше шуму. Якщо ти намагаєшся непомітно вивідати інформацію, в результаті можеш опинитися під пресом. А коли відкрито розмахуєш посвідченням — на факт твоєї появи змушені зважати.
ПРАВИЛА «ШТУРМУ» КАБІНЕТІВ
— Тактика в тебе, як у приватних детективів Раймонда Чандлера або Чейза — лізти в лігво, провокуючи ситуацію. Але тобі можуть ввічливо, але твердо відмовити: шефа немає і не буде. Це стосується не лише серйозних установ, але навіть ЖЕКів.
— Є прийоми, напрацьовані роками. Наприклад, якщо секретар встала на захист боса, один із найефективніших способів, як добратися до начальницького тіла, аж ніяк не шоколадка. Ти кажеш: «Відмова дати коментарі — буде здійсненим фактом. І невідомо чи буде цей факт чиновнику на користь.» Буквально втовкмачуєш їй цю думку!
Якось, будучи вельми відвертим, один начальник повідомив «маленький чиновницький секрет» — ніхто з чиновників не хоче, щоб про нього писали в газетах: ні добре, ні погано. Якщо напишуть добре, значить, вискочка, хоче шефа підсидіти. А якщо напишуть погано — опинишся в «чорних списках», а питання зняття з посади — лише питання часу. Тому вони можуть повідомити і важливі речі, проте не афішуючи.
НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ, ДЕ ПРОМОРГАЄШ
— Яка тема трапилася тобі найнесподіваніше?
— Я прийшов у міліцію дізнатися про хід розслідування однієї справи. Підходить до мене величезний мужик і запитує: «Чи не хочете допомогти нашій доблесній міліції?» — «Дивлячись, чим», — відповідаю я ухильно. З’ясувалося, їм потрібен понятий.
Вони привели мене в кімнату, де знаходився переляканий хлопець. На столі лежала стодоларова купюра. Гроші в цього хлопця вимагали якісь рекетири, яких і мали схопити. Я напросився на затримання. Бандитів спіймали. Але в одного з них виявилося посвідчення відділу державної служби охорони, а в другого — місцевого міліцейського коледжу. Я мав намір писати оду міліції. А вийшло, що рішучі дії порядних міліціонерів призвели до спіймання нечистих на руку. У результаті мій опус вельми не сподобався керівництву УБОЗу...
А взагалі з часів помаранчевої революції нічого не змінилося. Сталося тільки перетасовування колоди. Наприклад, у середовищі тієї ж ДАІ, за яку так активно взялася нова влада.
Один таксист розповів, що вранці був затриманий співробітниками правоохоронних органів, які його відвезли (абсолютно тверезого. За його версією, він мав особисті рахунки з сержантом.) до відділення соціотерапії, де якийсь лікар видав вердикт, що він п’яний. На основі цього в талоні був зроблений запис і вилучили права. Професіонально йому «перекрили кисень».
Але таксист — хлопець не з дурнів. Коли він прийшов до редакції, в нього був не лише цей документ, а й папір протилежного змісту. Через годину після затримання, коли його відпустили, він звернувся до сусіднього відділення тієї ж лікарні з проханням про експертизу на наявність алкоголю. Й інший лікар зафіксував відсутність алкоголю в його крові на той момент.
Даішники спершу заявили, що таксист купив цей документ. Пікантність ситуації полягала в тому, що тоді їм би довелося обвинувачувати лікаря з тієї ж структури, який якраз сумлінно виконав свої обов’язки. У міліції мені повідомили: «Цей сержант така побожна людина, він ніколи такого не зробить...» Але виходив парадокс: повернути права не можна, бо існує перший акт. І не повернути неможливо, бо існує другий. У результаті самі даішники затягли час. Вони скористалися якимсь положенням, що якщо розгляд не відбувається у встановлений термін, права повертаються. І права повернули.
КОМІВОЯЖЕР ЗІ СВИНЦЕВИМИ ТРУСАМИ
— Гаразд, це даішники. А коли ти втручався в підприємницькі розбірки, де вже фігурували мільйонні суми. Адже що більша сума, то менше коштує життя. Тобі не страшно?
— Інстинкт самозбереження притаманний кожному, не бояться лише божевільні. Погроз вистачало і під час написання статей, і після публікацій. Водночас я ніколи не стою на позиції адвоката: хай би там що, захищати клієнта. Ми пишемо правду і тільки правду. Ви лише звернулися в газету, але це не означає, що можете впливати на публікацію. Якщо ви вважаєте, що праві — це одне, але якщо ви в цьому не маєте впевненості — краще не зв’язуйтеся з пресою. Можна сказати, що правда в кожного своя, але істина єдина. Вона на перетині цих правд. Не завжди, звісно, ми можемо до неї докопатися, але вона існує...
А страх перекривається адреналіном, тим задоволенням, яке я отримую від результату. Всі ми тлінні. Мені погрожували і під диктофон, і прямо, і непрямо. Однак зазвичай погрози — лише акт психологічного тиску. Наприклад, телефонний дзвінок уночі. На тому кінці дроту істеричним, сатанинсько-мефістофельським голосом говорять: «Знай, комівояжер уже везе тобі свинцеві труси!».
— Це що, гангстерський сленг?
— Звідки я знаю?! Сиджу, розшифровую, що за комівояжер зі свинцевими трусами? Але краще намагатися про таке не думати, подібна думка може тобою заволодіти. Погрожують переважно зопалу. А справжній ворог діятиме потайки й обдумано. Він радше намагатиметься завдати удару в спину. Тому, звісна річ, я страхуюся. Моє безпосереднє керівництво знає про кожен мій крок. Я намагаюся працювати максимально прозоро.
БЕЗСТРАШНИЙ, АЛЕ НЕ АГРЕСИВНИЙ ЦОЙ
— Чи бували в тебе ситуації, коли ти сам собі казав: «Дарма я вплутався в цю бійку»?
— І не одна. Але страх — почуття, що його можна подолати. Уперед підштовхує і природна цікавість.
— А гроші? Вони окупають ризик?
— Це тонке запитання. Гроші ніколи не мають бути на першому місці. Вони повинні бути тільки засобом. Якщо ти своєю справою займатимешся заради грошей — це закінчиться погано.
— Що тебе веде вперед, крім цікавості та бажання докопатися до істини? Характер?
— Повернімося до початку розмови. Ми можемо багато чого навчитися в чотириногих друзів. У мене є азіатський вовкодав на кличку Цой.
Його в розпліднику взяв ще щеням один хірург. Він зажадав, щоб у нього не обрізали вух. Вирішив це зробити самостійно — маніакально налаштований тип, мабуть, зі схильністю до диктату. І обрізав йому вуха так, що одне було коротшим, а інше — довшим. Пес підріс. Хірург, як кажуть, купив «хом’ячка», а виріс «ведмідь». І хірург цей, не маючи навичок спілкування з такими тваринами, почав грубо нав’язувати йому свою волю. В них почався конфлікт. У хірурга виникли великі проблеми — йому довелося самому собі надавати медичну допомогу. Він повернув собаку в розплідник.
Оскільки пес був величезний, та ще з такою репутацією, — його ніхто не забирав. Він був на ланцюгу, з ранку до вечора залишаючись самотнім. Його, звісно, годували, але він був без господаря. Коли цей пес побачив мене (це розплідник моїх знайомих), він буквально запищав. Що в перекладі з собачої людською означало: «Забери мене!» Я зацікавився його долею, мені розповіли історію про хірурга. Я зрештою забрав цього собаку, мені його довірили.
Проти нього дуже протестувала моя кохана дівчина, вона просто боялася. Але я взяв на себе відповідальність, і не шкодую.
Зараз Цой — місцева знаменитість. Із ним усі вітаються, усі хочуть товаришувати. Він ходить у наморднику. Я чудово розумію, якою силою володію. Але азіатський вовкодав — це не лише могутні м’язи та міцні зуби, це ще непорушна, глибока філософія. У цій давній породі (за деякими даними, вони з людиною вже понад чотири тисячі років) генетично закладений своєрідний код, такий собі кодекс честі: він ніколи не накидається на маленьку собачку. Якщо собака впав, він дасть йому шанс встати, якщо противник визнав себе переможеним — одразу припиняє бійку...
Якщо ти можеш підкорити собі такого собаку, керувати ним, викликати його повагу — тобі буде набагато простіше спілкуватися і з людьми. Собака цей безстрашний, але зовсім не агресивний...
— То ти живеш у стані війни, як приватний детектив?
— Так, я справді живу в ненормальному стані для більшості громадян.
— І заради чого? У чому твоя соціальна функція?
— Імовірно, як у азіатів-вовкодавів — захищати слабких від хижаків.
