Історія «Машины времени» в картинках
Феномен «Машины времени» так само, як і Алли Борисівни Пугачової, існує. Їхня творчість не пліснявіє четвертий десяток років. Адже в ті давні часи, наприклад, починав і Лев Лещенко. Тепер його сприймають як мастодонта, який випадково відтанув після льодовикового періоду. А до нових речей цієї нев’янучої парочки така сама пильна увага, як і раніше. Що стосується «Машины», то тиждень тому я побував на їхньому концерті в Палаці «Україна», де вони представляли новий диск «Машинально» (репортаж про це в «Дні» за 22 грудня). У тому ж Палаці «Україна» на їхньому виступі я був востаннє в 1992-му.
Тоді в них був третій сплеск популярності (1970-ті, 1980-ті, 1990-ті) з невеликою зміною стилістики. До групи повернувся клавішник Петро Подгородецький і гітарист Євген Маргуліс. Перший урізноманітнив стиль групи фортепіанними аранжуваннями («Мой друг» — найяскравіша річ такого плану), а другий взявся співати задушевні, м’які блюзи («Шанхай- блюз»). Сам Макаревич видав у той кризовий для країн СНД час чудовий хіт «Имитация» (і кліп!), показавши, що соціальна криза ніяк не позначилася на творчості колективу.
Групу я тоді вперше бачив «вживу» (був тільки на сольнику Макаревича). А чув, звісна річ, давно. Друга пісня, яку я вивчив на гітарі в 6-му класі була «Марионетки». Причому вчив мене приятель Саша Латанський. Як вона звучить в оригіналі, я почув трохи пізніше...
Якось приятель батька — журналіст (що було незвичайно для кола тата, де переважно були «кандидати в доктори») — розповів, що його син у захваті від нової молодіжної групи «Машина времени». I йому вона також подобається.
Судячи з назви, це була інструментальна музика космічного характеру на зразок «Спейса» або латвійського «Зодіаку». Оскільки машина часу, як апарат, була невід’ємною атрибутикою наукової фантастики. Я думав, що це такі собі електронні пасажі, які пронизують «простір і час», тягнуть то в глибини космосу, то на дно океану (я й сам мріяв таке створити, граючи неодмінно або на синтезаторі, або на соло-гітарі; з іншими інструментами — і не підходьте).
I був абсолютно збентежений, коли почув їхній магнітоальбом (записаний на бобіну в платній студії) «Охотники за удачей» 1981 року. Не було там жодних електронних одкровень. Якісь хлопці співали про дім, друзів, самотність — у доволі простому супроводі. Моїм предкам сподобалася тільки «Синяя птица» (в тексті представлена досить витіювато — як «птица цвета ультрамарин»).
Після «Машины» на плівці «замекали» тонкими тенорами «Бі Джіз», і мій «науково-технічний» батько критично зауважив: «Навіть це більше схоже на музику».
Можливо. Але про що вони «завивали» — не ясно. А тут крізь прості та грубувато оформлені композиції проступав образ мудрого та в чомусь близького за поглядами «чувака».
То він задавався питанням: «Что же будет через 20 лет?» Справді, що? Двадцять років — це, здавалося, неймовірний термін. I він марив: «Может быть, все люди будут жить в одной большой стране, над которой будет вечный солнца свет? Если что-то будет...». «Что-то» трапилося раніше — через десять. Розвалилася й та країна, яка була, — СРСР. Але нічого, мрія, щоб народи на земній кулі об’єдналися і «тоді ніхто не пригадає про війну», — й зараз цілком актуальна.
Соліст ставив багато запитань, які вчителі в школі намагалися обходити. «Ты стал бунтарем — и дрогнула тьма, весь мир ты хотел изменить, но всех бунтарей ожидает тюрьма...» — у такому затишному болоті, як Союз, це звучало крамолою.
Iмпонувала й здорова іронія автора. Ось його порада ворогам: «Пусть забудут обо всем и идут своим путем, а я без них уж как-нибудь дойду».
«Три окна» занурювали у філософську нірвану (це, щоб окреслити стан, таких «розумних» слів, я тоді, звісно, не знав).
Одне вікно — в поле, друге — до лісу, третє — до океану, «и сильна спокойствием волна, и когда мне скучно в старом доме, я сажусь у третьего окна» (чи не звідси пізнє захоплення Макара дайвінгом?)
Розумні, інтелектуальні моделі світу.
Iз одного боку, ідеалізм — «Победит, сомнений нет, — Свет». Iз іншого, жорсткий погляд: «...за дверями швейцар. Неприступен и важен стоит он на страже боевым кораблем, ничего он не знает, но меня пропускает лишь в погоне за длинным рублем...» «Кафе «Лира» — фейлетон, наповнений філософською поезією. I від «помятых ребяток», і від «товарища с востока», і від «дамы в панаме» герой пісні (якому допекла вся ця картинка в сатиричних тонах!) летів далеко, у свій світ, і «только крашеный свет, только дым сигарет... Меня нет, я за тысячу лет...»
Коротше кажучи, невідомий автор був таким собі мудрецем, неформальним учителем.
До речі, популярна тоді пісня «Кто виноват, скажи-ка, брат?» — була достеменно в менторському тоні Макаревича. Всі й думали, що це його (це перша пiсня вивчена мною на гiтарi). Виявилося — «Воскресения» — групи, яка частково складається з колишніх учасників «Машины». Вона самобутня, але багато чого почерпнула в головного «машиніста». Подейкують, Андрія дуже дратувало, коли на концертах просили заспівати «вашу пісню «Кто виноват?»
Але дивного тут мало. Коли в 1982 році «Комсомольськая правда» оголосила музичний конкурс «Золотий камертон» (щоб розбавити тогочасну вкриту мохом естраду новими відкриттями), за твердженням голови журі, композитора Давида Тухманова, 80% з мішка присланих касет — слабке наслідування «МВ». Те, що залишилося на частку вокалісток, — бліді копії Пугачової.
Знаєте, хто тоді переміг? Юрій Шевчук із «ДДТ». Він справді вельми відрізнявся від Макаревича (а від Алли й поготів, дарма що потім бився з її майбутнім чоловіком).
Якщо Висоцький був мов Друг для кожного, то Макар усе більше ставав Вчителем. У цій ролі, до речі, він, хай це й дивно, близький до Льва Толстого. Не будучи (в ортодоксальному сенсі) релігійним, він є проповідником у своїй творчості: «Давайте делать паузы в словах, произнося и умолкая снова, чтоб лучше отдавалось в головах значенье вышесказанного слова». Корисні рекомендації він дає й у пізніших творах: «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас».
I не можна, «малюки», сидіти склавши ручки! Треба, як вчить Мудрець: «Я в сотый раз опять начну сначала, пока не меркнет свет, пока горит свеча!»
I всоте разом із Макаревичем підлітки країни «начинали сначала». Саме тому, коли чутка про новий запис «Машины» розійшлася по двору, в гості до мене (на подив моїх інтелігентних батьків), заявився один дрібний за масштабами, але фізично великий місцевий хуліган, щоб переписати альбомчик. За це він обіцяв «підписку», тобто, як тепер кажуть — «дах». «Ось у мене так було, — розговорився він, — один здоровенний тип з сусідньої школи заїхав у пику. Я не міг сам його побити. То сказав старшим хлопцям — і вони йому натовкли... Тож у разі чого — приходь...»
Мені злегка лестила «підписка» «старшого», але користуватися його «дахом» за плівку було «впадло». Обійдуся своїми силами. Але записав на обмін у нього перший альбом «Машины» — «День рожденья» (1978). Запис у нього був, як із Марса: суцільний тріск, де голос був ледве чутний. А як нам хотілося побачити головного виконавця групи!
За багато років, уже до болю вивчивши голос соліста, нас мучив синдром цікавості (крихітний епізод з «МВ» у фільмі «Афоня» 1975 року ми проґавили). Уява в цьому питанні була необмежена. Макаревич здавався міцним, але чутливим, сумішшю інтелігента та бойовика. (У якійсь мірі таким вимогам відповідає Олександр Розенбаум). Андрія Вадимовича, як ви розумієте, цей портрет стосувався вельми віддалено.
Ми всі очі видивилися, коли він ненадовго з’явився в передачі «Що? Де? Коли?» в 1985- му. Тоді група була квартетом: Макаревич, Кутіков, Зайцев і Єфремов. У темряві студії насилу можна було роздивитися шапку кучерявого волосся.
Подгородецький до того моменту боязко покинув групу (у важкі часи) та грав у ансамблі в Кобзона. Цинічно стверджуючи, що там «працюють професіонали». Але мистецтво — не тільки заробляння грошей, не бізнес у чистому вигляді. Тут важливо не тільки СКIЛЬКИ, але і — ЯК.
У ті важкі для року часи, коли через цензуру від Макара пішли багато музикантів (треба було якось виживати), басист Олександр Кутіков, навпаки, повернувся. Як він розповідав у інтерв’ю, Макаревич просто взяв гітару і заспівав йому «Свечу». Ця річ настільки приголомшила Олександра (як пізніше і всю країну), що він вирішив залишитися з лідером і ризикнути «начать сначала», відчуваючи силу та майбутнє за його талантом.
Що стосується Києва, то була така (в усному вигляді) легендарна історія. Коли «Машина времени» прибула до столиці України на гастролі, то пильні представники Міністерства культури УРСР впхнули музикантам після приїзду квитки до Ростова-на-Дону, де в тих був запланований наступний концерт. До побачення! Чи не часто саме тому навіть для народжених тут талантів рідна країна виявляється транзитною?! Щоб менше було «порушників спокою»!
Був і фільм «Душа» 1982 року. Де пісні «Машины» виконала Софія Ротару, оскільки буквально перед зйомками Пугачова (затверджена на цій ролі) заявила своєму чоловікові, режисеру Стефановичу, що «вона звикла працювати з тими, кого може послати. А цей (тобто Макаревич) може послати мене сам». Їй терміново знайшли достойну заміну. На жаль, саме в 1982 році почалася боротьба з роком, «як зі шкідливим явищем», і хіт «Костер» звідти у виконанні Софії Михайлівни потрапив на платівку «Кращі пісні 1985 року» відповідно тільки у 1985-му. Коли лід застою вже почав танути під променями «Прожектора перестройки».
У 1986-му на фірмі «Мелодія» виходить перша платівка колективу — «В добрый час», що означало офіційне визнання. Четвірка музикантів красувалася на обкладинці в костюмах усіх кольорів спектра: від червоного до фіолетового. Так би мовити, стильно.
Тоді ж на всю країну прогримів фільм із девізом безжурного Макаревича в назві — «Начни сначала». Публіка на цю посередню картину рвонула щосили, щоб нарешті роздивитися Його детальніше.
Ми були розчаровані, оскільки кумир виявився зовсім не «чутливим атлетом», а молодим чоловіком субтильного вигляду. По-негритянськи кучерявим, із мов кролячими передніми зубами. Хоч його посмішка не була позбавлена дитячої чарівливості. I найбільше нам не сподобалося, що Макаревич (який прикидається Миколою Ковальовим) регулярно отримував по пиці. То через Висоцького від якогось жлоба-мажора, то від злодіяки- алкоголіка кримiнальної зовнiшностi в міліцейському «мавпятнику». (Iнша річ, Цой — через три роки всіх лупцював у «Голці»). Він усе пропонував якійсь рудій шльондрі подивитися на життя «тверезими очима». I це Макар! Якого радянські газети обзивали «співаком богемно-алкогольної тематики».
Але пісні були чудові. Ті, які по 150 разів виконували шкільні заспівувачі на вечірках. Та й сам я проспiвав їх десяткам дівчат в інституті, яким хотів сподобатися (дякую, Андрію, допомагало!).
А тут ми їх чули не з вуст якогось веснянкуватого однокласника Діми Iщука, а в безпосередньому виконанні оригінала!
Кадри: Макар, любий, бере з дивана гітарку і починає найулюбленіше: «На берегу так оживленно людно, а у вод высится, как мираж, древний корабль — грозное чье-то судно тешит зевак и украшает пляж...» Засмучувало тільки, що він припинив співати на половині. Дати б режисеру Степановичу по пиці, а не головному герою, спів якого той постійно переривав через дрібниці.
Любов до «Машины времени» ставала всеосяжною. У 1987 році в телепрограмі «Ринг» на «незрозумілого» Бориса Гребенщикова злісно накидалася якась тітка з публіки (обурена рядком із його пісні: «Отведи меня к реке, положи меня в воду»): «Ось ви б самi хотіли, щоб вас відвели до ріки та поклали у воду?!» Гребенщиков із посмішкою чеширського кота щиро їй відповів: «Якщо ви маєте на увазі ту воду, про яку я співаю, то хотів би», що остаточно збісило пані. А «Ринг» із Макаревичем перетворився на масове освідчення в коханні. Нащо критикувати, якщо всім подобається? Народ тільки благав групу «якнайбільше співати».
Цікаве й ставлення Макаревича до пітерського гуру — Бориса Гребенщикова. Один втілює раціональне начало, інший — ірраціональне. I попри ці протилежності, вони вельми дружньо ставляться один до одного, записують разом диски і навіть відзначали спільним концертом свої 50-річчя. Через більш ранній успіх Макаревич свого часу допоміг апаратурою «Акваріуму». Як той пізніше — Цою та його «Кино».
Через домінування безпристрасності, протягом тривалих років у Макаревича не було жодних пісень про кохання (до жінки, бо загалом про кохання вистачало)! Крім хіба що про танцівницю кордебалету («Ах, варьете, варьете — шум в голове»).
Iмовірно, відсутність лірики пояснювалося відсутністю ліричних почуттів до протилежної статі. Якщо й чіпляли його подібні речі, то з іронічної боку. Власне, він висловив свою позицію в жартівливому фокстроті «Ах, эта луна» (виконання Подгородецького, слова Макаревича): «Стоит ли влюбляться, чтобы разочароваться?»
Десятки років він тримався! Це не заважало йому неодноразово одружуватися-розлучатися, заводити дітей (яких на сьогодні троє) від різних дружин. Але на творчості це ніяк не позначалося.
Аж несподівано у 1996-му з’являється альбом «Картонные крылья любви», де наш герой пообіцяв: «Я сорвусь с земли (і це «приземлений» Андрій Вадимович!), словно пес с цепи, и поднимусь к облакам...»
Ця чудова пісня була все ж таки трохи абстрактною. Але вже на наступному диску був шлягер «Он был старше ее». Де героїня, в яку був закоханий ліричний (нарешті!) герой «летала по ночам». I тільки це затьмарювало його кохання. А потім він не витримав — і «шагнул из окна, как шагала она, он взлетел, как взлетала она, но не вверх, а вниз».
Для мене ця балада по- справжньому стала сумною, коли, зробивши нескладні арифметичні обчислення, я зрозумів, що вона — дуже особисте відображення роману (освітлюваного в ЗМI) Макаревича iз радіоведучою на «пернате» прізвище Стриж. А «летать по ночам» для ді-джея, напевно, звичайна справа.
Коротше, було ясно, що Макар на четвертому десятку років — «вскочив»! Але й пісня вдалася на славу. Однак через п’ять років цю історію він відобразить у ще більш (для мене) сильній, але вже занадто «тверезій» пісні. Переможний розум Макаревича дійшов таких висновків: «И, конечно, ей лестно было, что такого с ума свела, но она его не любила, не любила — и все дела». Автор зруйнував навіть свої попередні ліричні гіперболи: «И никто не падал с карниза, и никто не летал по ночам. И никто даже послан не был — ночь, звонок, разговор пустой... Просто умер ангел и где-то в небе стало меньше одной звездой».
Дуже шкода!
Лірики — знову поменшало. Навряд чи до такої можна зарахувати смішну пісню про повію зі словами в приспіві: «А что ей иногда еще за это платят, так бесплатно только птички поют». Макаревич, до речі, після пронизливих балад про кохання повернувся до старого виміру ним цього почуття — в грошах. «Но, мадам, ваши цены, увы, несуразные. Расстаемся. Прощаюсь...». Тож «Картонные крылья любви» — не витримали. Матеріал украй ненадійний. Знижуємося на парашуті іронії, на заздалегідь підготовлені позиції.
Ця пісенька «Ах, графиня», виконувана «Машиной», походить за стилістикою на твори, які Макаревич виконує сам під акустичну гітару. З такими більш «бардівськими» піснями лідер групи гастролював із не меншим успіхом. Особливо часто, коли наприкінці 80 х почалася перша хвиля інфляції, і возити групу подорожчало.
На «Макаревича з гітарою» я ходив у 1990-му в той самий Палац «Україна». Моє жартівливе запитання в записці (тоді перебудова увійшла в стан штопора): «А чи правда, що ваша пісня: «Здорово, Мишка, как дела, чувак?» присвячена Горбачову?» — викликала регіт й оплески залу. Макаревич, посміхнувшись, відповів: «Навряд, оскільки там про ударника. А Горбачов, здається, ніколи не грав на барабанах». Ці сольні концерти свідчили про унікальну універсальність його здібностей. Тим паче, дивно було щоразу чути в фіналі його знаменитої «Песни про паузы»: «Но век уже как будто на исходе и скоро без сомнения пройдет, а с нами ничего не происходит, и вряд ли что-нибудь произойдет».
Не знаю, як із нами, а з ним постійно щось відбувається. Не зрозуміло, коли він устигає «СМАКувати», їздити з Розенбаумом на Амазонку, знімати фільми про акул, будувати ресторани і найголовніше — видавати талановиті альбоми!
Напевно, тому, що сам він живе за правилом, яке вивів у своєму шедеврі з сольника «У ломбарда» переломного 1991 року: «Не ждать конца, в часы уставив взгляд, тогда и на краю свободно дышишь. И пули, что найдет тебя, ты не услышишь, а остальные мимо пролетят».
