Ірина КАРПIНОС: «Я вибрала: бути фільму й бути книжці!»

Відомий автор-виконавець, поетеса, журналістка, а з деякого часу й прозаїк. Точніше — з виходом (буквально минулої суботи) книжки «Cinema, Парнас і джаз», що містить дві повісті, оповідання й есе.

Сюжет першої повісті «13 епізодів із життя дилетантки» такий: між головною героїнею та героєм виникла пристрасть. У них є сім’ї. Вона — поетеса та журналістка (Олександра Анчарова), він — зірка джазу (Олексій Волков). Коротка повість охоплює досить довгий період їхніх стосунків — двадцять років.

Їхні побачення відбуваються в готелях, у квартирах друзів, на фестивалях. Ареал пристрасті Саші й Альоші охоплює велику територію: від Києва до Пітера й Кракова.

За деякими інтонаційними моментами ця повість Ірини перегукується з жіночою прозою (сюди можна зарахувати окремі речі Лади Лузіної, мемуари дружини Довлатова тощо), де героїня висуває рахунок колишньому коханому.

Але в «13-ти епізодах...» є суттєва відмінність — головний герой, знаменитий артист, одразу пропонує подрузі деякі умови їхнього роману: жодних зобов’язань. І хоча героїня приймає ці правила, відчувається, що вони її дратують.

Друга повість «Cinema, Парнас і джаз», що дала назву книжці, розповідає про те, як автору — Ірині — київське TV запропонувало знятися в телесеріалі за її повістю.

Знімали, як кажуть, майже «на халяву», тому Карпінос вдало показала цю різницю між написаними обставинами та пропонованим «замінником». Ця різниця породила чимало іронічних сцен. І цілком здорового сміху (принаймні, в мене).

Деякі деталі повісті «Cinema...» відкривали реальні факти з попередньої. Наприклад, було сказано, що прототипом Кракова був Львів. Звісна річ, виникало логічне бажання дізнатися, хто ж був прототипом головного героя — мегазірки?

Однак Іра в нас у гостях «не кололася», а, сміючись, говорила, що «образ головного героя — збірний». Я з цього приводу мав своє припущення: з кого вона «збирала». Але воно може бути й помилковим.

Наприклад, я подумав, що під режисером серіалу, такою собі Бєляк, ховається модна зараз на українському TV Оксана Байрак. На що автор повідомила, що прототипом є зовсім інша людина — Галина Черняк.

Особисто моя думка, що, якби в цій майже документальній історії було менше «шифрувань», вона викликала б сильніший ефект! Але це право письменника: які карти відкривати, які — ні.

Принаймні, 12 листопада презентація книжки на Київському книжковому ярмарку (видавництво «Нора-Друк») відбулася! Й того ж дня була прем’єра телефільму, знятого за «13-ма епізодами...» на новому каналі «Культура», де в головній ролі —автор.

Вітаємо Ірину Карпінос, яка протягом одного дня стала одночасно і письменницею, і кіноактрисою. Таке трапляється нечасто.

— Адже успіх книжки був би значніший, якби ти залишила реальні прізвища дійовим особам.

— Це дуже простий шлях. Я хотіла зробити художній зліпок із дійсності, а не документальний.

— Але там досить багато соціальних алюзій. Ти пишеш про те, що героїня — Саша Анчарова — закінчила КПІ за спеціальністю «пиріжкова» металургія». Я сам здобував ту саму спеціальність — «порошкова металургія» — й тому можу зрозуміти гру слів. А решта читачів?

— Нехай думають що завгодно.

— Що стосується головного героя, то його описів мінімум. Крім «жовтих рисячих очей із зеленкавістю» — нічого. У вигляді рисі його вже точно ніхто не впізнає.

— (Сміється) Я взагалі не описую зовнішності героїв, для мене це не важливо.

— Для сценарію такий підхід годиться. А для повісті — дивно. Я ж повинен «знаменитого артиста» якось уявляти? Адже різне враження справляють високий чи широкий персонаж, маленький або товстий.

— Якщо треба підкреслити зовнішністю велич образу або його нікчемність — я би це зробила. У мене б вистачило словникового запасу. А в цьому випадку я визнала це непотрібним. Нічого засмічувати мізки читача.

— Однак у другій повісті, яка за суттю є пародією-фарсом на першу, ти даєш портрети. Циганська зовнішність режисера Бєляк (яка, як з’ясувалося, Галина Черняк)... А в першій пишеш з осторогою. І така подвійність, на мою думку, завдає певної шкоди твору.

— У мене був вибір: або я пишу з такою осторогою, або кладу рукопис у стіл. А мені хотілося, щоб книжка побачила світ. Тому дещо я урізувала. Тих самих Зіркорова та Ругачову впізнати неважко. Бо вони мені — ніхто. Це — по-перше. По-друге, мені не хотілося б створювати проблеми близьким людям. І по- третє, я на імені головного героя не мала наміру робити ім’я собі. Мені треба було довести, що я здатна заробити своє ім’я сама. Й не хочу, щоб це виглядало як дрібна жіноча помста. Тим паче, вона такою не є.

— Трошки є. Герой — співак, героїня — поетеса. У якійсь мірі в них конкурентні стосунки. Він їй навіть дозволив одного разу виступити на своєму концерті. З одного боку, героїня справді ображена, що «зірка» не бере жодних зобов’язань. Але з іншого боку, в неї стосовно нього також немає особливої ніжності.

— А що ж є?

— Є її сексуальний потяг до Волкова та захоплення ним як «культурним явищем». Анчарова усвідомлює, що ці дві пристрасті виводять її на вищу культурну орбіту. А це — честолюбний аспект.

— Це ж не протиприродно?

— Але Анчарова вимагає менше егоїзму від свого коханця, тоді як сама ставиться до нього досить споживацьки.

— Таким чином вона захищається від нього.

— Нападаючи?

— Це жіноча логіка.

— Iз її боку наявний момент використання?

— Вона не альтруїстка.

— Хоча, напевно, якщо з жіночого погляду оцінювати позицію героїні, вийде — Саша завжди має слушність.

— Тоді я би зобразила її нещасною жертвою. А вона не жертва і не нещасна.

— Це точно, оскільки ти пишеш у своїй статті (з цієї ж книжки) про Лілю Брік (яку страшенно не любиш) — «міф про ласкаву та велелюбну музу розсипався».

— Що стосується героїні, такого міфу й не було.

— Міфу про те, що Брік ласкава й ніжна, як мати, — теж не було.

— Так, дітей вона ненавиділа.

— Тобто ти зробила ідеалізований образ Брік і сама ж його зруйнувала.

— Хай так, заради Бога.

— Усе ж таки в твоїй повісті вийшов цей тон «ображеності», притаманний жіночій прозі.

— Я намагалася його уникнути! Я просто хотіла розповісти драматичну або радше трагікомічну історію кохання. Але щоб це не зводилося до варіанта: герой — кривдник, героїня — жертва.

— Нічого, що твій витвір починається з умов мегазірки своєї коханої: «жодних зобов’язань». І жінка приймає їх. Хоча з тієї секунди вона, стиснувши губи, затаїлася...

— Скажу прямим текстом: це не образа, а обвинувачення!

— Висунення рахунку?

— Так. Через випадковий зв’язок — чоловік нікому не зобов’язаний. Але не може «випадковий зв’язок» тривати понад 20 років! Тому якщо чоловік почав довготривалі стосунки, він повинен інакше ставитися до жінки.

— Але він же не знав, що вони будуть такими довготривалими! Почав і «вскочив».

— Отже, потім він мав переглянути свою роль.

— Героїня, маючи наполегливий характер, сама йому телефонує, відчуваючи потребу в цьому «негіднику».

— Але ж він вільний ці стосунки розірвати. Проте цього не робить!

— А навіщо? Гі де Мопассан у своїй статті про те, як уникнути ревнивих сварок, радив не ображати дам розривами. А просто заводити наступну подружку. Можливо, герой керується цим мопассанівським принципом?

— На противагу Мопассану можна навести заяложену фразу Екзюпері — «мы в ответе за тех, кого приручили». А якщо ні — то це ненормально.

— Згоден, що це ненормально для звичайної людини. Однак герой — поп-король. Отже, навколо нього крутиться безліч народу. Він майже як генерал iз армією. В армії і в цивільному житті правила різні?

— Але людина та сама...

— Наполеон «та сама людина» чи ні? Адже армії він віддав 85% свого часу. Раскольников Достоєвського був «Наполеоном без армії». Манія величності, коли всі уявляють себе імператором, зводиться до мрій про почесті. Але не до думок про імператорський обов’язок. А ти кажеш про його особисті справи. Наполеон приділяв жінкам по 10 хвилин. Він залишив цілу низку смертельно ображених дам. Адже він був заручником своєї армії!

— Але ніхто не відбирає обов’язку в обранців долі — бути людьми. Стосовно, принаймні, близьких. Можна себе охороняти від натовпу, щоб не розірвав. Але якщо в тебе окреслене коло близьких, то з ними стосунки — за іншим рахунком.

— А я не говорив про натовп. У твоєї героїні одного разу виник конфлікт із антрепренеркою зірки. А класний антрепренер для артиста — як основний генерал для Наполеона. Якщо він пожертвує генералом — втратить армію. Якщо коханням — душевний спокій. Волков безуспішно намагається примирити обидві сторони. І виходить, як у «ругачовській» пісні: «Все могут короли, но жениться по любви не может ни один король». Поп-король також у цьому сенсі скутий. Його час розписаний.

— На мою думку, там чітко зазначено, що героїня не претендує на час, не призначений для неї. Просто в той час, коли вони разом, він має бути людиною.

— У цих рамках він дуже старається, займаючись «сексуальною еквілібристикою». І нарікань у цьому на нього не надходило. На відміну від Наполеона.

— Але йдеться не про це...

— Звісно, як будь-яка жінка, вона хоче узурпувати всю владу над ним! Але чи цікавив би він її так само, якби був не королем, а шісткою?

— Не має значення, яке місце займає він у соціальній ієрархії. Справа — в масштабі особистості, в його магнетизмі.

— Його соціальне становище — наслідок масштабності натури та магнетизму.

— Але для неї це нічого не означає. Абсолютно. Героїня знала його, коли він ще не був королем!

— Розділити ці речі складно. Майбутній цар Давид був із тих, хто зголосився вийти на бій із Голіафом. Але він, безперечно, вже мав задатки царя. Його лідерство було приречене: більше з публіки не знайшлося охочих битися з велетнем. Соціально він був звичайним громадянином, а всередині — вже цар. А ти кажеш: відділимо царя Давида від людини Давида. Героїня зустріла свого «царя», коли він був ще «простим смертним». Але інтуїтивно вона відчувала його «бойовий запал».

— Можливо. Але я беру царину, де він не б’ється. Що він робить на полі битви чи полювання — її не стосується! Приніс шкуру ведмедя — й добре.

— Як у кіно про мафіозі, де його подруга каже слідчому: «Він приносив казна-звідки гроші, а як він їх діставав — мене не стосується».

— (Сміється.) Ми ж говоримо про повість, а не про життя в усіх його виявах. Мене цікавили тільки ліричні стосунки героя та героїні. Решта — за кадром. Але чому для інших йому часу вистачає, а для коханої — ні?

— Не скажи. Матеріалу нагромадилося на пристойну повість.

— І все ж таки я вважаю, це дуже зручна позиція — «немає зобов’язань». Жінка не може висунути жодних претензій.

— А яких зобов’язань вона конкретно вимагає?

— Не матеріальних.

— Одруження?

— Також ні. Коли, наприклад, ти маєш право зателефонувати о третій годині ночі. Коли тобі погано — сказати, що тобі погано. Звернутися до нього, як до близької людини.

— Вона там витворяла чимало різних речей. Наприклад, вистрибувала на ходу з таксі.

— Якби вона була слухняна та покірна, їхні стосунки припинилися б набагато раніше.

— То й скажи чесніше: кожен із них грав за своїми, досить вільними правилами. Той самий знаменитий артист міг захворіти. Але там не було епізоду, щоб вона приїжджала гладити його по голові та поїти молоком iз медом. Ніхто йому носа не витирав!

— Оскільки, якби героїня приїхала для цього, він сприйняв би це як ще один замах на його свободу.

— Отже, такий характер.

— Так. І вона намагається зайвий раз не заходити на його територію. Але на тій території, куди може заходити, бажає, щоб стосунки були більш нормальними.

— Хіба нормально, коли вона вистрибує з таксі? Причому автор стверджує, що для неї цей вчинок нетиповий — щодня вона не вдає з себе каскадера.

— Вона не істеричка. Її доводять до ненормальних вчинків.

— Вони обоє схожі: такі нормально-ненормальні.

— Волков каже Анчаровій: «Добре, що ми все ж таки не живемо разом, інакше би повбивали одне одного».

— Ось і чудово! Чого ще від нього вимагати?

— Чуйності.

— Він чуйно схопив її за горлянку, коли вона вистрибувала. Реакція відмінна.

— У нього боязнь розмінюватися. Оця манія величності, що він цар...

— Чому манія величності? Він і є цар музики! І судячи з того, як він виведений, — не слабо розмінюється. У спогадах Аркадія Райкіна про себе (та й інших про нього) читаємо, що в житті він розмовляв тихо, не робив зайвих рухів. Зберiгав енергію для сцени. А твого джазмена на все вистачає! А ось у героїні немає великої сцени в житті. Зате вона, накопичивши вдома енергії, видає перед Волковим відчайдушні життєві імпровізації. Він сам є для неї сценою!

— Не без того. Вона не ідеальна, не «душечка».

— Можливо, якби в героїні більш вдало склалася кар’єра, вона б менше висувала претензій?

— Згодна.

— А чому про це в повісті ані слова?

— Ти ж це вгадав. А все розжовувати не варто.

— А що сказав про повість прототип Волкова?

— «Те, що ти пишеш, і твої стрибки з машини — одне й те саме».

— Мені здалося, комедійна повість яскравіша. Це київська любов до зниження пафосу?

— Тут інший механізм. Сам процес зйомок був смішним. Але те, що вийшло на екрані, — зовсім не весело. А я описую саме процес.

— Ти вважаєш, кіно вдалося?

— Картина максимально вийшла за тих умов і обставин, які були.

— Питання про зв’язки життєвих обставин і творчості. Раніше ти була досить цинічною. Я знаю, під тиском деяких майже містичних фактів ти змінилася. Чи було щось подібне у зв’язку з книжкою та фільмом?

— 7 січня 2005 року, на Різдво, я стояла в Дрезденській галереї біля рафаелівської Мадонни та думала: «Якщо я перебуваю в цей час у такому місці — щось має народитися». І фільм, і книжка з’явилися саме через дев’ять місяців!

— Тепер ти розумієш, що всі ці речі працюють. Випадковостей мало.

— Так. І найглобальніші істини втілені у заяложених словах на зразок: «Роби, що мусиш, і хай буде, що буде». Я почала писати (манна ж небесна просто так не падає), і якась кватирка зверху прочинилася. Думай про результат, але не про дивіденди.

— Це про відсутність гідних гонорарів у Києві?

— Або про відсутність гонорарів як таких. Запитання стояло: бути чи не бути? Я вибрала: бути фільму й бути книжці!