«Городку» також потрібен капремонт, як і всьому жанру сатири

Після недавнього «Комедійного клубу» у Палаці «Україна» я вже побоювався гумористичних вечорів. Навіть коли там заявлено відомі імена. Як з’ясувалося того фатального вечора — рівень текстів може бути настільки низький, що жодні зірки не врятують номер. І все ж телепередача «Городок» за свої 12 років існування зробила два імені безпрецедентно популярними на теренах СНД. Підтвердження цьому — абсолютний аншлаг у Палаці «Україна».

Стоянов розпочав концерт із фрази: «Ви, напевно, уявляли нас дещо іншими. Я, наприклад, по телевізору маленький і огрядний. Як бачите це інакше...»

Стоянов дійсно в житті був стрункіший, бо високий. «І ще одне прохання, — додав він, — не підбігати до Олейникова після концерту і не кричати, що він ваш улюблений артист — Панкратов-Чорний. Це його завжди нервує».

Основна лінія номерів дуету і стосувалася невідповідності: телекартинки і закадрової кухні. І зусиль, що роблять для усунення цієї невідповідності.

Тема першої сценки: переклад у студії популярної американської передачі «Служба порятунку 911». Два актори озвучують телевізійний матеріал за підрядником. У сценці артисти вдало втілювалися в свої звичні типажі: Олейников — недолугий, Стоянов — впевнений у собі хам. Але як і в казках, гору бере — «іван-дурник». Тому що: перший був надто «росіянин», а другий — надто «американець».

Діалог:

— Цікаво, хто з двох я? — запитав герой Олейникова, дивлячись на уявний екран.

— Напевно, ось той недоумкуватий, що праворуч, — самовдоволено зазначив персонаж Стоянова.

— Чому недоумкуватого маю грати я? Що мені тепер — спеціально перевтілюватися в образ?

— Нічого не потрібно робити неприродно, грай себе, і все вийде... А ось ця симпатична молода людина — я, — самовпевнено резюмував «рятівник».

— Починаю, — стартував Олейников. — «Цього ранку я був після важкого похмілля і пив розсіл з банки. Рівень рідини опускався все нижче, а я все тягнувся до нього губами, поки не виявив, що в банці опинилася моя голова...»

— Ти хочеш сказати, що ця історія не про тебе? — запитав Стоянов.

Олейников, стиснувши губи, промовчав.

Далі герой Стоянова почав так рятувати Олейникова, що виглядав набагато безглуздіше ніж «жертва». Для того, щоб витягнути, наприклад, останнього з машини, він розрізав її автогеном і т.д.

Друга сценка крутилася навколо «перекладацької» теми, яку протягом 40 років «розробляли» Ширвіндт і Державін: іноземець і перекладач, який перекручує (вульгарно) англійську.

Іноземець — звичайно ж, американець. Тут уже виразніше проступила політика. Фразу Стоянова «гавенмент у Кремлі», яку той розуміє буквально (під сміх залу) перекладати відмовився. Вони не раз жорстко «проходилися по Путіну», вловивши зростаюче невдоволення його політикою.

Потім Стоянов почав копіювати Черномирдіна, який розбирав скарги трудящих. У одній з них він довго і навіть — анатомічно детально — розбирав, що точно означає «зачепив дівочу честь»...

Тема політики все більше «сповзала» нижче пояса.

Потім парочка приступила до своїх старих байок: як вони познайомилися. І що у них в обох день народження 10 липня з різницею в 10 років. Що вперше, як естрадний дует, вони виступили у в’язниці в легендарних пітерських «Хрестах». Як музиканти. Тут Стоянов продемонстрував залу вміння грати на гітарі: зіграв щось іспанське. А Олейников розповів, що завжди жартує не спеціально, а якось так «само виходить». І той їхній давній провальний виступ перед зеками він закінчив так: «Спасибі. Залишайтеся щасливі».

Далі також була сценка на тему телебачення.

Суть: після короткого замикання ніяк не могли передати текст новин диктору — Олейникову. Стоянов (робітник) зображав присутніх у Кремлі гостей (давній прийом з дитячої гри «Раз, два, три — море завмри»). Якщо треба було показати спікера Думи Гризлова, він вдавав ніби щось гризе, а якщо депутата Глазьєва — обертав очима...

В категорії «нижче пояса» лідирувала пісенька «композитора Астріда Ліндгрена з мюзиклу «Малюк та Карлсон»: «У Швеції тиша, тільки не спить Малюк. У шведській сім’ї хіба поспиш — ось і не спить Малюк».

Потім була тема, як дідусь замість ЖЕКу потрапив у «секс телефоном», де довго обговорювалися достоїнства його «крану, що протікає».

Така ось євро-американська інтеграція дуету Олейников енд Стоянов.

Хоча остання «хохма» концерту була така. Олейников урочисто сів за рояль. Було оголошено: «Слово про партію». Після музичного вступу Стоянов соковитим басом вигукнув: «Ненавиджу!» Класний жарт для «капусника» 1987-року. Але в 2005-му?

Однак сучасність Стоянов наблизив своїми словами. Під фінал дійства на сцену вийшов якийсь пан і вручив парочці український «святковий набір» в торбі: горілка, сало і книжка «Всесвітня історія в гусаках». Ймовірно, від клубу наших великих жартунів.

Несподівано Стоянов серйозно заявив: «Спасибі, звичайно. Але знаєте, після недавніх подій у нас зникли з анекдотів українці як персонажі з салом, оскільки ви довели, що саме ви — європейська країна». Зал сприйняв сказане з ентузіазмом.

З приводу загального враження скажу так: не розчарували, не зачарували. Щось посередині.

Сьогодні сатиричний жанр явно відстає від життя. А може, і сам «Городок» за 12 років дещо видохся. Хоча акторський і пародійний таланти Олейникова і Стоянова як і раніше сильні. Будемо сподіватися, що незабаром вони освіжать репертуар.