«Головне — бути наполегливими й терплячими»

Олег НАУМОВ народився 2 травня 1961 р. у Дніпропетровську (нині — Дніпро). Закінчив Придніпровську державну академію будівництва та архітектури за фахом «інженер-технолог». Із 1991 р. працював на дніпропетровському телебаченні продюсером інформаційних і документальних програм. Створив просвітницький телепроект «Енциклопедія», що охоплює різні сфери історії, науки й мистецтва, та цикл програм «Гармонія класики».

Олег Наумов є автором ідеї та власником телеканала English Club TV, який створює навчальний відеоконтент для викладання англійської мови. 2013 року заснував Музей українського живопису — одну з найвпливовіших арт-інституцій не лише в Дніпрі, а й у країні.

Востаннє ми розмовляли два роки тому. Приводом для інтерв’ю стала фотовиставка «Дня», яка проходила в Музеї; чотири роботи з експозиції (а саме: «Рідна хата» Людмили Гошко, «Велике прибирання» Олексія Іванова, «Широкине» Аліни Комарової та «Свою Україну любіть. Любіть її... Во врем’я люте. в останню, тяжкую минуту, за неї Господа моліть». Тарас Шевченко» Михайла Марківа. — Ред.) наше видання залишило в дар для музейної колекції.

— Пане Олеже, що змінилося за ці два роки?

— Головне: на базі музею відкрилося комунальне підприємство — Школа сучасного образотворчого мистецтва та дизайну імені Вадима Сідура (всесвітньо відомий скульптор українського походження. — Д. Д.). Величезна подяка за надану підтримку Григорію Гельферу, який доклав величезних зусиль до успіху цієї справи.

Також ми вже два роки поспіль проводимо дні Сідура й відкрили Центр його імені. Сподіваємося, зможемо втілити багато нових задумів. Уже провели першу виставку студентських робіт. На базі Центру ми відкрили емальєрну і графічну майстерні; на черзі — майстерні скульптури та кераміки.

За два роки відбулося понад 40 виставок. Були дуже цікаві обмінні експозиції з Харківським художнім музеєм. Із фондів Музею українського живопису харків’яни отримали художню емаль та японську гравюру в обмін на колекцію голландської акварелі ХVІІ—ХІХ ст., а також гравюри Альбрехта Дюрера; згодом Харків також надав нам колекцію графіки Пікассо, Шагала, Матісса.

Новим масштабним починанням минулого року стало відкриття власного простору в Києві — культурно-мистецького комплексу Дніпра Artarea площею майже у 700 квадратних метрів. Тут діють нові підходи. Ми почали з графіки, проте на стінах у великому залі показуємо відеоінсталяцію за творчістю Далі, Босха й Пікассо. Цей проект став досить популярним у Києві, ми загалом покладаємо великі сподівання на нього. Одним із його завдань є експонування робіт художників із Дніпра в Києві.

Колекція весь час поповнюється. Таким чином, ми виконуємо головну місію: зібрати, зберегти і передати наступним поколінням культурну спадщину.

 — Які ваші плани на найближче майбутнє?

— Важливе завдання Школи імені Сідура — створювати для міста об’єкти, які його прикрашатимуть. Ми плануємо знаходити занедбані місця і пропонувати бізнесу, місту і районній владі поліпшувати їх естетично за допомогою публічної скульптури чи монументального живопису в техніці емалі. Наприклад, у бібліотеках, школах, лікарнях та інших громадських закладах використовувати живопис і графіку в інтер’єрі. Уже маємо розробки в цьому напрямку.

Прагнемо робити більше пересувних виставок не тільки у Дніпрі чи в столиці, а в районах, у малих містах. Це досить складна і копітка робота, щоби робити її самотужки. Тож сподіваємось на підтримку місцевої влади, яка зрозуміє важливість цієї справи. Головне — бути наполегливими й терплячими.

І, повторюся, дуже хочеться, щоби Дніпро був гідно представлений у Києві, а Київ — у Дніпрі. Я часто кажу, що для мене Дніпро та Київ — це одне місто, просто різні його райони. Зараз докладаємо зусиль до розвитку нового простору. Розраховуємо, що там весь час відбуватиметься декілька подій паралельно — виставка, концерт, спектакль тощо. Такі можливості є.

Ідей багато, але я прихильник теорії малих справ. Роби те, що приноситиме результат — щоб відчувати впевненість, щоб натхнення не залишало.

— Чи купують зараз мистецтво в Дніпрі?

— Помалу ситуація змінюється. Результат далекий від сподівання, але тенденція до зрушення є. І мене це дуже тішить. Найперше — ми працюємо з особистостями. Треба телефонувати, пропонувати, запрошувати, створювати атмосферу, працювати з людьми.

— Як у колі ваших інтересів опинилася фотографія?

— Фото — це також образотворче мистецтво. Ми вже експонували і створювали живопис, графіку, скульптуру. Фотовиставки стали новим етапом. У цьому доволі важливу роль відіграла особистість вашого головного редактора Лариси Івшиної. Я вважаю її видатною людиною. Я пишаюся нагодою проводити виставку такого почесного видання. «День» — це видання дії, коли слово має вплив. А фотографія теж змінює людей. Ви знаєте, я декілька разів на тиждень приходжу й переглядаю цю виставку знову й знову. Дуже вдячний вам за світлини, подаровані Музею. У ваших фото я вбачаю глибокий зміст і те, що я називаю емоцією — хай і невисловленою. Хороше фото має мільйон нюансів, які тільки душа може розшифрувати.

— Все ж, у чому унікальність вашого музею?

— Наприклад, у тому, що ми маємо не лише майстерні для творчості, а й майстерні, де митці працюють щоденно. Сама ситуація, коли роботи створюються прямо в музеї й зберігаються для майбутніх поколінь, — унікальна.

У нас працює музейний сад, музейний провулок, а ще відкрився додатковий простір, який дуже подобається людям — на даху, де проходять концерти й вистави. І, звісно, кафе-галерея «Ван Гог», що всім полюбилося як атмосферне місце.

Звісно, клопоту теж вистачає: у нашій будівлі треба міняти старий ліфт, доробляти дах, продовжувати ремонти. Я дивлюся на це не прагматично, просто ми йдемо цим шляхом. Зарплатня, податки... це не скарги на життя, це буденність. Ми все робимо цивілізовано, беремо всіх у штат. Звісно, прибуток зменшиться, але ж ці гроші перейдуть у руки, які зроблять Музей кращим.

Я дивлюся на майбутнє з оптимізмом, з надією, що все буде добре. Та все і є добре. Хочу сказати: «Все давним-давно добре, але не всі про це знають».