Гаральд Суворий повертається до Києва

Ми ніколи не дізнаємось, чи страждав Гаральд Суворий на кризу середнього віку, але йому було що відповісти на болісне «а чого досягнув ти?». Його військові перемоги і скарби оспівували поети, королем Норвегії він став у 30 років, незабаром заснував Осло. Щоправда, випробувань теж випало чимало, і взагалі тисячу років тому реалії дещо відрізнялися.

Можливо, хтось пригадає оповідку про сватання Гаральда до Єлисавети, доньки київського князя Ярослава. Спершу він отримав відмову, бо був не надто перспективним женихом: без земель і багатств, з батьківщини йому довелося втекти після того, як брат, король Олав ІІ, програв битву за трон. Але після військових перемог на службі у візантійського імператора, підкріплених коштовними подарунками, Гаральд отримав згоду на шлюб з Єлисаветою-Еллісів. Повернувся до Норвегії, став королем, а за 20 років загинув у битві за англійський трон.

Про пригоди норвезького монарха, а також про життя на Русі, у Візантії та Скандинавії середини ХІ століття розповідає в книзі «Гаральд Суворий — останній вікінг» Федір АНДРОЩУК, авторитетний археолог, скандинавіст, з березня 2020 року — генеральний директор Національного музею історії України. До керівної посади в музеї пан Федір 20 років працював у Швеції, зокрема, досліджував зв’язки Скандинавії та Русі. Книга днями вийшла у видавництві Laurus. Ми ж розпитали Федора Андрощука про зв’язки його героя з Руссю, про тематичні пам’ятки, які можна знайти в Україні, а також про співпрацю історичного музею зі скандинавськими країнами.

РЕАЛЬНА ЛЮДИНА ЧИ МІФ

— Робота над книгою тривала майже десять років. З чого виникла ідея розповісти про Гаральда Суворого, ще й у такому форматі?

— У 2012 році я працював дослідником у Шведському інституті в Стамбулі. Там я збирав джерела, пов’язані з великою темою контактів Скандинавії та Русі з Візантією. Ці матеріали створили контекст, на тлі якого стало можливим написання книги.

Особистість Гаральда давно привертала увагу науковців. Однак все, що ми про нього знаємо, було відомо з письмових джерел, більшість з яких відкрита ще 100 років тому. Написати щось нове на цю тему, засновуючись тільки на цих даних, практично неможливо. Для мене було важливим уявити світ, у якому довелося жити Гаральду, базуючись на сучасних даних про топографію і матеріальну культуру середньовічних Константинополя, Скандинавії та Русі. Що з біографії цієї людини можна вважати історичним, а що вигаданим.

— На початку 1030-х Гаральд, якому не було й 20 років, був вимушений покинути Норвегію. Чому він відправився за кілька тисяч кілометрів, саме до Русі?

— Гаральд обрав Русь не випадково. Для 15-річного юнака, який на батьківщині втратив усе, тоді був єдиний шлях — здобути славу і багатство на чужині. Англія та Данія, де володарював Кнут Могутній (це йому програв битву за норвезький трон родич Гаральда. — Авт.), були для нього закриті. Швеція в той час могла запропонувати доволі скромні кар’єрні можливості, до того ж, частково перебувала під впливом Кнута. Єдиною альтернативою був шлях на схід, яким свого часу скористався брат Гаральда — Олав Святий. На той час там правив князь Ярослав, більш відомий у Скандинавії як конунг Яріцлейв. Він сам мав скандинавське коріння і був одружений на Інгігерд — доньці шведського короля та союзника — Олава Шьотконунга. Вихідці зі Скандинавії були частими гостями при дворі Ярослава та бажаними дружинниками у його війську. Схід, зокрема Русь, вабили багатьох своїми багатствами та кар’єрними можливостями.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

— Відома романтична історія сватання Гаральда Суворого до Єлисавети, доньки київського князя Ярослава. Що тут правда, а що — міф?

— Якщо вірити скальдам і сагам, сватання до доньки конунга Яріцлейва Еллісів зіграло доленосну роль у подальшій кар’єрі Гаральда. Про дочку князя Ярослава Єлисавету ми майже нічого не знаємо. Руські літописи взагалі скупі на згадки жінок. Ми зовсім нічого не знаємо ні про зовнішність, ні про характер Єлисавети. У збірці саг «Гнила шкіра» зберіглася доволі загальна та лаконічна інформація про те, що у конунга Яріцлейва і королеви Інгігерд була донька на ім’я Єлисавета, яку нормани звали Еллісів. Гаральд вирішив попросити її руки та висловив сподівання, що її батькам має бути відомо про знатність його предків, а також певною мірою й про його, поки не значні, але багатообіцяючі особисті заслуги. Але Яріцлейв вважав, що успіхи Гаральда доволі мінливі, й це обумовило його відмову. Очевидно, що для одруження з донькою Ярослава Гаральду бракувало соціального статусу. Мабуть, Ярослав вважав, що посади «ватажка над людьми конунга» недостатньо, щоб з ним поріднитися. Треба було виконати кілька умов: здобути багатство, славу і, нарешті, повернути собі власну країну. Мабуть, з думкою про це Гаральд полишив Русь і попрямував у Візантію.

Збірка саг «Красива шкіра» й скальд Сноррі Стурлусон оповідають, що після служби і пригод Гаральд залишив Візантію та прибув до конунга Яріцлейва в Гольмгард, тобто в Новгород. Дослідникам очевидно, що це неправильно. На час повернення Гаральда з Візантії Ярослав перебував у Києві, і саме там було місце призначення Гаральда. Перед тим він вислав туди скарби, там на нього чекала наречена. Під час своєї мандрівки Гаральд складав жартівливі віси, які завершувались однаково: «проте богиня золотих кілець у Гардах глузує з мене». Віси призначалися Єлисаветі, доньці конунга Яріцлейва.

Київський князь добре прийняв Гаральда, той отримав усе багатство, яке вислав з Візантії, і повернувся до сватання. Ярослав погодився, з весіллям не затягували.

Так історію шлюбу майбутнього короля Норвегії змальовують саги. На мою думку, реальною в цій історії є мотивація Гаральда — вирушити до Візантії, щоб добути багатство та славу і так завоювати гідну репутацію серед тогочасних можновладців, насамперед, Ярослава. Масштаби багатства, яке Гаральд здобув у Візантії, однозначно міфологізовані.

СКАРБИ ГАРАЛЬДА НА РУСІ

— У передмові до книжки ви зазначаєте, що основні джерела, які розповідають про Гаральда Суворого — поезії скальдів і саги. Тобто те, що не можна приймати як документальне джерело. Якими джерелами користувалися ви?

— Ну, щодо джерел, це не зовсім так. Вважається, що консервативність поетичних форм скальдів обумовила їхню історичність. Скальди завчали поезію напам’ять і так зберегли історію для нас. Проблема цієї поезії в тому, що вона дуже лаконічна і не дає відповіді на всі запитання, які нас цікавлять.

Інша річ — саги, які нерідко складалися на основі існуючих, іноді фрагментованих поетичних творів минулого. Вони — вторинні і, як правило, віддзеркалюють втручання наступних історичних періодів. Це джерела до розуміння, як добу вікінгів уявляли люди Середньовіччя. Це можна прослідкувати в описах прикрас, зброї або техніки бою, зображених у сагах, — вони належать до часу запису твору.

Отже, щоб максимально наблизитися до розуміння того часу, нам треба залучати інші джерела: археологічні, нумізматичні і сфрагістичні — ті, що стосуються монет і печаток.

— Чи знаходили на території, де колись була Русь, артефакти, пов’язані з перебуванням Гаральда та його загону?

— Територія України якраз цікава тим, що тут знайдено відносно багато виробів скандинавського походження, які датуються часом, коли Гаральд відвідав Русь. Це переважно зразки зброї та прикрас. Звісно, всі вони не можуть бути пов’язані виключно з Гаральдом та його дружиною. Судячи з меморативних написів на скандинавських рунічних каменях (валуни з написами рунами — Авт.), багато інших вихідців з Північної Європи відвідували Русь та Візантію у цей час.

Ще за життя Гаральда ходили численні легенди про його пригоди та скарби, тож його доля видавалась сучасникам яскравою та привабливою. Київ ХІ століття було важко здивувати візантійським золотом та шовками. Усе це в тій чи іншій мірі тут було доступне. Інша справа — привезене Гаральдом дорогоцінне каміння, яке, скоріш за все, викликало фурор при дворі Ярослава та вплинуло на необачне рішення його сина — юного Володимира Ярославича — відправитися в похід і здобути собі схоже багатство та славу.

Дорогоцінне каміння як на Русі, так і в Скандинавії було великою рідкістю. Власних покладів не було, ці коштовності потрапляли до Русі через посередництво Візантії. Можливо, дорогоцінності, привезені Гаральдом, частково використали для оздоблення так званого Мстиславового Євангелія, замовленого на початку ХІІ століття для церкви Благовіщення на Городищі — резиденції новгородських князів. Трапилось це під час новгородського княжіння Мстислава, сина Володимира Мономаха. На одній зі сторінок Євангелія є приписка якогось Наслава, якого Мстислав відправив до Константинополя для «хіміпета», тобто декорування емаллю. Той на зворотному шляху зупинився в Києві, де й довершив декорацію книги, прикрасивши її золотом, сріблом і коштовним камінням. Матеріал для декорування, зокрема каміння, Наслав отримав саме в Києві. Цікаво, що коштовні камінці мають сліди їхнього вторинного використання. Не виключено, що частину цього каміння саме Гаральд надіслав до Києва, а потім залишив там як подарунок Ярославу.

СКАНДИНАВСЬКІ ПАМ’ЯТКИ В УКРАЇНІ

— Гаральд Суворий заснував Осло. Ким він є для норвежців?

— Справді, Гаральд є засновником норвезької столиці, там у старому місті ще 1905 року встановили йому пам’ятник. Він за характером був авантюристом, який свідомо йшов назустріч долі. Невдалий похід короля в Англію, який супроводжували зловісні призвістки, продемонстрував його волю, хоробрість та, судячи з усього, усвідомлене прийняття майбутнього.

Незалежно від ставлення до літературного образу Гаральда Суворого, для середньовічних скандинавів його погибельний похід був останньою масштабною подією, що завершила епоху великих завоювань королів-вікінгів. Саме цим норвезький король і запам’ятався наступним поколінням.

— Для України тема незвична: вікінги, норвезький король тощо. Як уявляли свого читача?

— Я не думаю, що ця тема є екзотичною. Рання історія Русі пов’язана з історією Скандинавії, тому в Україні до неї є стала зацікавленість. Крім цього, доволі поширений рух історичної реконструкції, люди читають все і на різних мовах, намагаються відтворити матеріальну культуру того часу. Щоправда, перекладної скандинавської літератури для широкого загалу все ще існує дуже мало, для її появи потрібен час. Відомий російський переклад «Круга Земного» Сноррі Стурлусона (збірка саг, найбільша скандинавська літературна пам’ятка ХІІІ століття — Авт.) був колективною працею групи філологів-скандинавістів. Українською мовою багато уривків, що стосуються історії Русі, переклав Омелян Пріцак, але повноцінних перекладів збірок саг поки не існує. Загалом це трохи гальмує масштаби зацікавлення українського читача давньоскандинавською літературою.

— Які артефакти, пов’язані зі скандинавами на Русі, можна і варто побачити в українських музеях?

— Зразки скандинавської зброї та прикрас можна побачити в Національному музеї історії України, Музеї історичних коштовностей, Археологічному музеї Національної академії наук, Чернігівському історичному музеї та Одеському археологічному музеї. В останньому можна побачити плиту з рунічним написом з острова Березані — ця пам’ятка унікальна для всієї Східної Європи. Найбільше артефактів скандинавського походження знайдено в Києві та поблизу села Шестовиці на Чернігівщині. Поодинокі артефакти — серед них є й унікальні — походять з різних місць на обох берегах Дніпра.

НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В МУЗЕЇ

— У березні ви очолили Національний музей історії України. І паралельно — робота над книгою. Як поєднувати наукову та управлінську роботу без шкоди для того й іншого?

— Книжка була написана до того, як я став директором музею. Її останній розділ я дописав влітку, у відпустці в Швеції. Звісно, що поєднувати наукову роботу з керуванням таким великим музеєм дуже важко. Але мої наукові інтереси багато в чому збігаються з науковою роботою музею, тому те, що я не встигаю робити сам, робимо ми разом з колегами. Ми започаткували кілька цікавих видавничих проєктів, до яких залучені різні за фахом спеціалісти нашого музею. На подібних засадах побудована моя співпраця зі Стокгольмським університетом, з яким ми готуємо проєкт про скарби півночі Швеції. Ці артефакти, зокрема, свідчать про соціальні та економічні контакти з Руссю і є важливими джерелами у вивченні історії взаємозв’язків між цими регіонами в так звану добу вікінгів.

— Карантин обмежив можливості музею для роботи з відвідувачами. З іншого боку, ймовірно, це дало більше часу для наукових досліджень співробітників. Які ініціативи такого плану втілюються?

— Справді, робота нашого музею залежить від загальної ситуації, яку переживає не тільки Україна, а весь світ. Тим не менше, за час пандемії ми встигли підлаштуватися до змін, адаптувати до них нашу діяльність, зокрема наукову. Зараз разом із Національним художнім музеєм України ми готуємо видання, присвячене Києву та киянам у приватних фотографіях середини — другої половини ХІХ століття з наших збірок. Також документуємо та готуємо до публікації археологічні колекції пам’яток, окремі з яких не опубліковані понад 100 років. Пишемо історію Маріїнського палацу: там з вересня відновили екскурсії, кілька місяців їх проводили наші співробітники. Ще ми готуємо заочну наукову конференцію та публікації з матеріалами виступів її учасників.

МІЖНАРОДНІ ПРОЄКТИ ТА ВІДВІДУВАЧІ В КАРАНТИН

— У листопаді музей зробив ребрендинг, тепер його логотипом є МІСТ, графічний символ-скорочення від словосполучення «музей історії». Це унаочнює прагнення створювати зв’язки між людьми та культурами. Як такий посил сприйняла музейна спільнота та відвідувачі? Які проєкти підкріплюватимуть сенси, закладені в нову символіку?

— МІСТ уособлює прагнення до розуміння, прагнення єднати часи, регіони та людей. Очевидно, що наші проєкти матимуть саме таку мету — створювати можливості для розуміння минулого і сучасності. А усвідомлення помилок минулого може допомогти уникати їх та створювати нові можливості для майбутнього.

— У контексті нових зв’язків — чи плануєте проєкти зі скандинавськими країнами?

— Наразі є кілька таких задумів. Про один, зі Стокгольмським університетом, я згадував. Також університетський музей в Осло ініціює великий європейський міжмузейний проєкт, в якому запропонували взяти участь і нашому музею. І нарешті восени наступного року в музеї Мозгорд у Данії планується відкриття великої виставки «Русь — вікінги на Сході», в якій братиме участь наш музей. Там вперше представлять експонати з України, багато з яких ніколи не виставляли за кордоном, у Західній Європі вони невідомі. Ми покладаємо великі надії на цю виставку і віримо, що вона стане важливою подією, яка посприяє створенню позитивного іміджу України та її історії за кордоном.

— Завершимо порядком денним. Навіщо йти в музей у карантин?

— Карантин — це завжди обмеження. У людей залишається небагато вибору, що робити і куди піти. У нашому музеї кількість відвідувачів суттєво впала, але все ж вони постійно є. Що підштовхує людей відвідувати музеї — окреме питання. Безумовно, хтось заходить просто вбити час, але мені здається, що більшості з них музей справді цікавий. Мені дуже симпатизує, що серед наших гостей переважають молодь і люди середнього віку, тобто найбільш соціально активні категорії суспільства. Сподіваюсь, що ними рухає як інтерес до минувшини, так і пошук відповідей на якісь свої питання.