Формули українського шоу-бізнесу
Поява такої книжки як «Легенди химерного краю», по суті ілюстрованої енциклопедії українського року, — факт відрадний. Вона видана досить пристойно — оригінальний дизайн, трохи «кислотна» колірна гама, що відповідає урбаністично-нервовому стилю року. Автор — радіоведучий, музикознавець (окрема тема — його захоплення карикатурою) — постійний автор «Дня» Олександр ЄВТУШЕНКО.
Останні 25 років свого життя він — «у темі». Усі ці рок-колективи на його очах збиралися, добивалися успіху, розпадалися. Читаючи цю дійсно зі смаком зроблену книжку, доходиш дещо сумних висновків: усе в нас не затримується надовго. Якщо якась група досягає популярності і її хіт починає повсюдно крутитися, цей успіх не закріплюється.
Це стосується як дрібних колективчиків, так і грандів на кшталт «Братів Гадюкіних» або того ж «ВВ». У першому випадку лідер не зміг впоратися з наркотичною залежністю, а в другому — були величезні перерви в творчості. Більшість наших рок-груп страждає на український синдром, властивий неміряній кількості представників вiтчизняного мистецтва: вони наче і є і їх наче й немає. Дякувати Богу, Олегу Скрипці вдається видавати хоча б раз на три-чотири роки який- небудь ударний хіт і альбом.
«Табула Раса», «Брати Карамазови» — типові представники «мерехтливих» груп. Одні співали років десять тому — «Шейк, шейк, шейк...» — і в ритмі танцю зникли кудись. Другі — скільки б не звучала їхня «Наша маленькая стая уходит в небо» — таки пішла. Не видно.
Поки серйозним винятком з правила (та ще й таким, що продовжує прогресувати) є «Океан Ельзи». З 1999-го — чотири альбоми — по висхідній — і якість, і успіх. Драйвовий концерт із симфонічним оркестром. Але погано, що таким, як «ВВ» і «ОЕ», навіть змагатися нема з ким, аби підтримувати бойову форму.
Ось з цієї невеселої теми ми й почали розмову з Олександром.
«РУСЛАНА В «ЄВРОБАЧЕННЯ» ЯК У ПРОЕКТ ВКЛАЛА ВСІ СВОЇ КОШТИ. ЦЕ БУВ ВЕЛИЧЕЗНИЙ РИЗИК. АЛЕ Є РЕЗУЛЬТАТ»
— Чому у нас у рок-мистецтві (і не лише) існує цей «синдром мерехтіння», невміння закріпити й розвивати успіх. Це — наслідок безхарактерності, безвілля?
— Неправильне співвідношення бізнесу та мистецтва. Треба ухвалити закон про меценатство, що регулюватиме відносини двох світів: бізнесу та мистецтва. Щоб у мистецтво було вигідно вкладати гроші. Це б сприяло появі стабільних звукозаписних компаній (лейблів). І вже в цій ролі вони б могли повністю брати на баланс талановитих музикантів. Хлопців і дівчат, які не мають грошей, але мають талант. Країна з колосальною кількістю музично обдарованих людей перебуває в пригнобленому стані. 70% російського бомонду — вихідці з України. Це офіційні дані. Треба створити нормальні правила гри. Помаранчева революція — це й була бійка за це.
— Я з тобою згоден частково. Але когось звинувачувати — безглуздо, оскільки процеси в суспільстві роблять ті, з кого це суспільство й складається. З усіма їхніми плюсами й мінусами. А результат — шоу бізнес — один із виявів цього. Ми, напевно, тільки зараз накопичили необхідну кількість активних людей, які зуміли настояти на своїх правилах.
— Цілком правильно — це революція середнього класу. Усе, що зосереджено в моїй книжці, звісно, відбувалося не сьогодні й не вчора. А за останні 25 років. Звісно, за такий тривалий час з’являлися справжні таланти. І мені шкода, що багато хто з них не дожив до кращих часів. Люди, які складали кістяк таких команд, стали займатися іншими видами діяльності.
— «Табула Раса», «Брати Карамазови» — куди вони всі зникають? Може, це якась така наша упослідженість: невміння утримувати взяті позиції? Або найкращі наші представники не можуть боротися з такою розрідженою атмосферою?
— Мені здається, ти дістався до істини. Вони борються з цією розрідженою атмосферою, з вакуумом у самому суспільстві. От як вижити команді, яка навіть має декілька хітів? Як вони можуть виїхати на гастролі, якщо оренда залу, апарат, запис пісень — непідйомні для бідних рокерів? Вони грають в мережі невеликих клубів, заробляючи тільки прожитковий мінімум. А розвитку, відповідно, ніякого. Будь-яка західна група має контракт із лейблом, який оплачує такі речі. Там є і артисти різних рівнів, і компанії. Є незалежні невеликі компанії — вони підтримують творчий процес, не дають потонути оригінальним колективам. Інші лейбли — більш грошовиті, для масового слухача, у них — мільйонні тиражі. В обов’язки тих, і інших входить — пропаганда групи, ротація їхніх пісень тощо. У нас же рок- музика останні 14-15 років розвивається виключно завдяки великим акціям, фестивалям. За рік десь сім- вісім великих рок-фестивалів. Для музикантів це єдиний спосіб проявитися, це віддушина, можливість продемонструвати своє мистецтво.
— Помаранчева революція виявила загальний закон — здібність до дій виявляється в екстремальних ситуаціях. Це викликало викид енергії. Але якщо високий загальний тонус складається з «акумуляторів» кожного окремо, то й загальний вакуум — з порожнечі кожного з нас. На тому ж Заході не все так просто. По-перше, лейблам також треба «нав’язатися», представитися. По-друге, великі компанії потім самі нав’язують самобутнім музикантам деякі свої правила гри. Але виконують свої обов’язки. Музиканти, у свою чергу, також підстьобуються контрактами й намагаються тримати себе у формі. Взаємна відповідальність. І досить жорстка. Тоді як у нас — взаємна безвідповідальність.
— Звісно. Навіть перші імена там знаходяться в їжакових рукавицях. Договори їх багато в чому обмежують.
— Наші «прориви», крім Вєрки Сердючки, також здійснилися на Заході: брати Клички, Шевченко й Руслана. Руслана зуміла зіграти за їхніми правилами — і перемогла. Там же нікого не хвилювало: вмієш ти чи не вмієш співати англійською. «АВВА» не співала шведською.
Крім того, ми повсюдно скаржимося й іще заздримо успіху один одного, що також не сприяє справі.
— Це насправді є, це велике лихо. Ті ж талановиті українці в Росії — це витиснуті звідси. Але зайди в наші клуби — в «Бочку» на Петрівці, там по 30 команд грає за місяць. У «44», в «Докері».
— Грають багато, а подією стає концерт «Смислових галюцинацій», оскільки вони відомі.
— Я вважаю, що вони грають не крутіше багатьох київських команд. Але наші існують тільки на клубному рівні, оскільки «верхи не можуть».
— А може, «низи не хочуть», не дозріли для того, щоб лізти вгору? У нас же вистачає небідних людей, але, вони напевно, не бажають ризикувати, лізти в цю справу. Повинна бути певна сміливість. Або інший шлях — приєднатися до якої-небудь потужної фабрики.
— Так, це шлях Руслани. Вони з чоловіком вивчали шоу-бізнес Європи, їздили з гастролями, записувалися на англійській студії. Це — багато праці й власних грошей. Плюс — тотальний ризик. Я пам’ятаю фразу продюсера й чоловіка Руслани — Ксенофонтова, коли вони виїжджали на «Євробачення»: «Якщо ми не перемагаємо, повертаємося голими й босими». Вони вклали в цей проект всі свої кошти! І залишилися ще боржниками. Це при тому, що в них одне з великих в Західній Україні рекламних агентств «Студія Люкс М». Вони фактично обслуговують весь західний український ринок. І всі гроші були вкладені в Євробачення! Ніхто зі сторони їх не підтримував. Ці суми були великі й за європейськими мірках. А за українськими — астрономічні.
— Але і результат є!
— Так, вони круто ризикнули. І в них вийшло! Можливо, могло вийти й у інших. У нас безліч «безгоспних» талантів. Якби місцеві лейбли володіли тією ж потужністю, що європейські. Хоч останні добилися цього за останні 100 — 150 років. Ще одна наша слабкість — до 1990 року в Україні не було засобів для виробництва музики: ні вінілу, ні компактів, нічого.
— Зате ми швидко в 90-ті перейняли китайський досвід — штампувати піратські диски. На шару.
— Так, ми одні з найпотужніших виробників піратської продукції.
— Але ця продукція ретрансляційна. Ми не є її оригінальними виробниками. Тому — ми на околицях.
— Однак та ж перемога Руслани — одна з тих точок опори, для того, щоб «перевернути світ». Є ще поняття — потенціал. І я знаю, він великий. Я один із тих, хто точно знає, скільки і якої в нашій країні виробляється музики.
— Чому ти тоді не сприяєш розвитку як посередник між композиторами та виробниками?
— Я беру участь, як можу. Я веду серію під назвою «Українська колекцiя».
— Чому ти не запропонуєш новий матеріал для таких відомих продюсерів, як Віталій Климов або Юрій Нікітін?
— Вони вже при справах. Климов — клепає ролики, в нього своя відеостудія. Нікітін «кує залізо» на Данилка. Заробляє величезні гроші й боїться його упустити.
— Так що в нього всі сили йдуть на утримання? Я на їхньому сайті бачу, що всі права юридично належать саме компанії «Нова»: й тексти, й музика.
— Але в договорі зазвичай є пункт, у якому зазначається, що контракт може бути розірваний за бажанням однієї зі сторін.
Нікітіну зараз не вдалося підняти «Табулу Расу». Був зроблений сингл, кліп. Але продюсер набрав для лідера групи Олега Лапоногова своїх музикантів. Це не влаштувало останнього. І все розвалилося.
— Кому в нас більше не вистачає сил: художнику, який не може дати певну продуктивність і якість праці, чи продюсерам, які не можуть вишикувати цих самих художників і жорстко впливати на їхню продуктивність?
— Взаємно. Відсутність культури менеджменту й у артистів, і у продюсерів. Той же інститут Поплавського випускає когось, але це, швидше, імітація процесу. Вони йдуть не в професії, а десь поряд. Володар лейблу не може зобов’язати артиста дотримуватися правил гри, тому що він мало може заплатити цьому артисту. І розкрутити його. І артист, знаючи, що компанія не здатна відчутно його підтримати, поводиться розхлябано. Замкнене коло.
ПРО БЛЮЗ: НА БАЯНІ, НА ГУЦУЛЬСЬКОМУ ВЕСІЛЛІ І В ГОТИЦІ ЛЬВОВА
— Який у музиці прорвали Ксенофонтов із Лижичко. Успіхи поки в нас штучні. А в чому, по-твоєму, феномен «Океану Ельзи»?
— Секрет успіху простий: яскраві мелодії, яскраві поетичні метафори. Усе доведено до формули. Абсолютний збіг слів і музики. Я б сказав — відточеність, помножена на сценічний драйв.
— Розкажи як знавець які-небудь ключові історії, з чого починалися три кити нашої рок-музики: «ВВ», «Гадюкіни» та «Океан». Які їхні формули?
— Щодо «ВВ» — усе почалося з баяна. Уже існувала рок-група «SOS» з трьох хлопців: Піпи, Здоренка й Сахна. До них підійшов якось на предмет прослуховування актор-аматор — Олег Скрипка.
— Навіть у назві в них — заклик допомогти — ось лідер і з’явився.
— Може. Скрипка ходив тоді в різні театральні студії, де намагався поєднувати музику, пластику, пантоміму. Тріо видавало хард-рок. І ось одного разу з’явився такий собі сором’язливий хлопчина і зіграв на баяні блюз. Причому приголомшливо! В блюзові стандарти він ще примудрився вплітати український етнос. Усе, що вони потім робили, — це розвиток цієї ідеї.
— Звідси формула «ВВ» — «Блюз на баяні». Тепер «Брати Гадюкіни».
— З чого почався Сергій Кузьминський? Кузьминський перед тим як зібрати свою групу й дати перший концерт, який у Львові мав феноменальний успіх 1985 року, виконував на величезній кількості гуцульських весіль. Більшість музикантів віддавала перевагу міським шинкам, вони рідко виїжджали в села. Кузьминський же збив невелику командочку, суто весільну, в них навіть був свій адміністратор. Вони колесити областями: Львівською, Чернівецькою, Буковиною. По дорозі вбирали масу реальних сюжетів і історій із сільського життя. Тих, які й стали згодом сюжетами його хітів.
Момент істини був 1986-го на організованому комсомольцями фестивалі «Молодіжне перехрестя». Грає купа металевих груп. Ми з друзями неймовірно втомилися — ці команди нас абсолютно добили. Ми вийшли випити пива. Зал був напівпорожній, коли оголосили: «Брати Гадюкіни» зі Львова». Ми вже вийшли на вулицю, як хтось сказав: «У буфет завезли пиво». Його не було. І ми повернулися. Раптом чую щось дивне. Якийсь хриплуватий голос мляво затягнув: «Аріведерчі, Рома». У всіх голови повернулися в бік залу. І весь цей пивний натовп завалив назад.
«Гадюкіних» не відпускали хвилин сорок. Ніякого стосунку до харду вони не мали. Вони випадково туди потрапили, бо не вистачало однієї команди. І — фурор!
Із цієї миті починається знайомство «Братів Гадюкіних» з київською публікою.
— Формула групи — «Блюз на гуцульському весіллі».
— Схоже.
— Давай виводити формулу — «ОЕ».
— 1996 рік, тоді відбувся їхній історичний концерт у КПІ. «Океан» — буферна група, на розігріванні у «Табули Раси». Лапоногов запізнювався. Щось у нього, як завжди, не складалося. Він ніяк не міг вийти, а «Табула Раса» відкривала друге відділення. Команда чекає, а лідера немає. «Океан» видав одну пісню. Їм кажуть: грайте ще! Дають другу, зал ще більше розпаляється. Третю, четверту. Лунають овації, їх не відпускають. І тут є Лапоногов. І раптом бачить, що в залі — успіх: буферну групу сприйняли як зірку. А пісні з першого альбому «Там, де нас нема» — були дійсно ударні. І те, що сталося на цьому концерті, ця зміна лідерів, сталося й у музичному житті країни.
— Ну і як ти сформулюєш їхній внутрішній стрижень?
— Знаєш, ось я б сказав, що в їхній музиці відчувається Львів, його архітектура. Там навіть є якась така клаустрофобія, відчуття замкненого простору.
— У мене навіть є відчуття, що їхня музика в чомусь строга, вертикальна, як готика. Може, тоді дамо таку формулу: «Блюз у готиці».
— Точно.
— Ось бачиш, спільними зусиллями ми чесно пришили ярлики всім нашим кумирам.
— Можу додати, у «Океана», у Славка, — була сильна вольова спрямованість. Він, до речі, також приєднався до групи останнім. Вони до Києва перебралися з чіткою метою: знайти продюсера, щоб розпочати в столиці свою експансію. Я був тоді в редколегії музичного журналу «Галас» і пам’ятаю розмову на цю тему. Вони навіть нам — редколегії — запропонували стати їхніми продюсерами. Вони шукали й не знайшли. Закінчилося це все тим, що їм сам зателефонував продюсер «Табули Раси» Віталій Климов і запропонував контракт. Напевно, на тому історичному концерті він їх і побачив. Климов думав три чи чотири дні перед цим дзвінком. Вони повернулися до Києва, й почалося підкорення. Хлопці були перебірливі і, в принципі, вже тоді знали собі ціну. Вони із самого початку були впевнені, що будуть популярними.
