«Дорога» до себе

Президент України Віктор Ющенко підписав закон, який робить жорсткішою кримінальну відповідальність за незаконні дії з отруйними або сильно діючими лікарськими засобами. Закон, прийнятий парламентом 5 квітня, вносить зміни в ст. 321-шу Кримінального кодексу, що посилюють відповідальність за незаконний обіг отруйних або сильно діючих лікарських засобів, у тому числі трамадолу. Покарання за такі дії передбачається від штрафу в розмірі 50 — 100 неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян до позбавлення волі на термін від трьох до десяти років.

Трапилося так, як і передбачали люди знаючі — після занесення трамадолу в список препаратів, які видаються аптеками з особливою суворістю, тобто на спецбланках (і це можна прирахувати до перемог громадськості. Хоча препарат усе-таки повинен бути прирахований до наркотиків!), дістати його наркоманам стало складніше. Йдеться, звичайно, не про системників, які «сидять» на сильнодіючих ін’єкціях, давно переступивши пілюлі. Там і гроші інші, і засоби «серйозніші». Йдеться про підлітків, а часом і зовсім дітей, які, відвідуючи аптеки, повідомляли: «Йдемо мультики дивитися»... Ось цій безглуздій звичці, а іноді і просто «допитливості» — «друзі ковтають і говорять, що прикольно» — начебто поставлений заслін. І все б добре, якби не залежність, що полонила тих, хто пив трамадол пачками. Вона- то й примушує шукати будь-яку можливість заглушити біль. Саме вони сьогодні на роздоріжжі — видужати або продовжувати, але ще на страшнішому витку, відвернутися від наркотиків зовсім, нехай зазнавши мук, або звернутися до ін’єкцій, з яких уже не зістрибнути. Або вже майже не зістрибнути: організм руйнуватиметься до основи.

НЕ ПРИВАТНІ ІСТОРІЇ

...Переді мною сидять двоє — парубок і дівчина, вони щиро хочуть позбутися згубної залежності, і як мені здається, якщо вже захотіли (адже всі навколо кричать — головне захотіти!), уже на півдороги до видужання. «Та я два роки молилася, щоб якось упритул до цього підійти, щоб знайшлося, кому допомогти, підтримати... — розповідає Світлана. — Але я й зараз не впевнена, що переможу хворобу, адже це ж справжня важка хвороба — сьогодні мені здається, що ниє й мучиться кожна волосина, і кожна клітинка жадає зілля... Ні, самому не вибратися, дуже вже сильно вузлик затягся. Ви навіть собі уявити не можете, скільки сьогодні людей в напівшаленому стані, хто лежить, а хто бігає містом у пошуку порятунку. Не важливо якого — вколотися, ковтнути, щоб нарешті припинили боліти й душа, і тіло. Найкраще, звичайно, захотіти видужання. Але для цього потрібно хоч би дізнатися про «Дорогу».

Дорогу шукають усі. Кожному призначена своя. Але наркомани, а дуже часто і їхні батьки, потребують «Дороги», що загубилася в маленькому селі поблизу Львова. Тут живуть у своєрідній общині ті, хто побажав жити далі без дурману. Але скільком може допомогти ця громадська організація зі своїми, хоч і благородними, але вельми злиденними можливостями? Тут потрібно всім світом встати. Потрібна не одна, а сотні «Доріг» по Україні, потрібне ясне усвідомлення всього суспільства, що з наркоманією повинна боротися кожна людина, не важливо, маєш ти безпосереднє відношення до цієї біди або вона тебе минула. Усі під Богом ходимо, і, можливо, сьогодні минула... Але поруч зростають діти, внуки, милі серцю сусідські дітлахи, далекі родичі в маленькому містечку — їх також ми зобов’язані захистити.

— Це неправда, що наркоманом стають переважно молоді люди з проблемних сімей, — аналізує Остап, який також завдяки зусиллям батьків (які, до речі, все життя його обожнювали і ні до яких соціальних проблем ніяким боком не наближалися) нині також живе в «Дорозі». — У мене було все нормально, я якось просто «по приколу» з друзями спробував. І затягло... Зараз стараюся вилікуватися, бо вже не себе жаль, а батьків і дружину, яка за два роки, що ми живемо разом, перетворилася, нервуючи постійно, майже в стару, хвору й зацьковану. Але не тільки тому. Я побачив по телевізору в якійсь передачі, як виступав знайомий парубок, а він наркоманом був крутішим за мене, так ось він вилікувався, і тоді в мене також зародилася надія, а, можливо, і я виберуся?.. Такі передачі, що дають надію, я вважаю, повинні показувати частіше, і активніше інформувати, де і як можна лікуватися. Слава Богу, у моїх батьків є на це кошти. А в тих, хто й справді із сім’ї проблемної або просто дуже бідної, звідки візьмуться? Невже держава повинна від усього цього залишатися осторонь?

ЛІКУВАННЯ: ВАРІАНТИ

Так, сьогодні немає ні в якій статті бюджету, причому різного рівня, запланованих коштів на лікування наркоманів. А їх загрозливо багато, й без підтримки держави вже не обійтися.

Як вважають медики, які в боротьбі з наркотиками буквально «зуби з’їли», далеко не кожному потрібна община або центр, в якому б наркомани якийсь час жили відокремлено, лікуючи себе самі й за допомогою психотерапевтів і лікарів. Деякі могли б жити і вдома, отримавши лише відповідні рекомендації. Причому залежні й співзалежні — батьки й близькі, також потребують порад і відповідної корекції поведінки.

Інша категорія хворих дійсно потребує тривалого лікування, яке затягується приблизно на рік. Подібна практика давно вже поширена в європейських країнах. Вона має на увазі активне співробітництво держави й громадських організацій. Держава виділяє кошти, які отримує для своєї роботи громадська організація, що підтвердила свої гуманістичні й діяльні спрямування. Таких організацій і в Європі, і в Америці немало, і пішли вони вже у своїй діяльності та планах значно далі, чим в Україні. Ми, як правило, усе топчемося на завданнях організації конференцій, протестних акцій і пікетування. Там уже створюються общини, які працюють як соціальне підприємство, тобто якоюсь мірою окупають себе. Для цього розроблені законодавчі документи й підзаконні акти, що регламентують податки, умови добродійності і взагалі гнучкість усього устрою такого співтовариства. Люди сюди приходять і йдуть добровільно — вилікувавшись або не вилікувавшись, але вже зрозумівши, що жити можна й інакше.

Звичайно, є й безнадійні хворі, яким потрібна замісна терапія. Тоді людина приходить і отримує дозу необхідного йому препарату безкоштовно. Для того, щоб добути наркотик, без якого він просто не може жити, йому не потрібно йти на злочин, дістаючи гроші немислимим, варварським способом. Чи піти цим шляхом Україні, сьогодні над цим немало людей серйозно роздумує. Але в будь-якому випадку нині від усього суспільства та його активістів, насамперед, яких це суспільство повинно підтримати, залежить, скільки людей опиниться найближчим часом у цій, останній, третій, страшній категорії. Проте не тільки в третій...

ЗАСЛОН

Щодо Львівщини, то з останніми кадровими змінами в міліцейському керівництві намітився просвіт. Ті люди, що відповідають за правопорядок в області, сказали своїм товаришам по службі—міліціонерам (яких дуже часто абсолютно справедливо звинувачували в пособництві) і відкрито заявили простим громадянам — заслін на шляху поширення наркотиків поставлений. Тому фармацевти вже відкрито не продають в аптеках наркотики, а такі випадки (якщо не система), відстежувалися; тому проводяться рейди, і люди, які розповсюджують наркотики, відчули себе незатишно. До цього приклали зусилля численні громадські організації області, до голосу яких усе частіше й частіше стали прислухатися владоможці. Зокрема, суспільна рада при МВС, співголовуючим якого є Олег Завіруха. Хоч, якщо подивитися розсудливо, сьогодні представникам влади відверто не до наркоманів — вибори на носі. І я не знаю, що повинно статися, щоб пакет документів, давно підготовлений до розгляду в парламенті, подолав немислимі бар’єри. Щоб геноцид народу, а, по суті, об’єми й швидкість поширення залежних можуть бути прирівняні до відвертого геноциду, припинився. В Україні щорічно реалізовується тільки трамадолу 90 млн. доз, при потребі в ньому, за медичними показниками, чотири мільйони доз. (Про це відкрито розповідають на своїх прес-конференціях представники МОЗ.) Тому в колі підконтрольних проблем повинні опинитися виробництво, реалізація в аптечній мережі й зміна підходів до ліцензування трамадолу.

Молодший брат героїну, як називають сьогодні трамадол, має й планує мати своїх близьких родичів, які плодяться й опікуються вельми грошовими та владними особами. Вони-то й стоять на шляху зменшення в Україні обсягів виробництва трамадолу, який сьогодні виробляють 14 вітчизняних підприємств. МОЗ підготував проект постанови Кабінету Міністрів України «Про державне регулювання виробництва і ввезення (імпортування) на територію України медичного препарату трамадол незалежно від його торгової назви й форми випуску». (Інформація про це не один місяць «висить» на сайті МОЗ...) Але тепер уже, напевно, потрібно чекати нових виборів, потім — нових членів уряду, які все це запустять у життя. Тому сьогодні одна надія на громадськість, яка повинна навчитися не тільки наполягати на своєму окремо, але й об’єднувати однодумців і робити конкретні справи. Ще тільки підішли до розуміння необхідності свого об’єднання батьки наркоманів. Ще не завжди знаходять спільну мову лікарі й громадські організації, ще немає розуміння, як поводитися педагогам — говорити про наркотики в школах чи ні? До речі, польські психологи прийшли до парадоксального висновку — бесіди про шкоду наркотиків у підлітковому середовищі часто дають зворотний результат. Діти хочуть спробувати — що ж це таке, чи так це страшно? (Особливо, якщо приходить для бесіди колишній наркоман — «він же поваляв дурня, а коли захотів — вилікувався?!») Ще не створено в Україні жодного об’єднання аптекарів, які б опікувалися своїм чесним ім’ям, тим, що ні за яких умов в їхньому середовищі неможливо, щоб продали наркотик у дитячі руки.

Ще багато чого немає, але, на щастя, намітилася тенденція, яка дає право вірити, що з наркотиками боротися можна. Адже раніше відразу руку підіймали: «Куди ти лізеш, ти знаєш, які люди на цьому заробляють і хто їх «кришує?!», то нині голоси обурених чутні голосніше й чіткіше. Взяти хоча б суспільний форум Львівщини, який активно звертається до свідомості, до сердець громадян. І вірно робить — суспільство втомилося боятися змін, наркоторговців, бандитів у вигляді праведників. Як усвідомило й те, що результат у нашій далекій від досконалості державі може дати, принаймні, на сьогодні, лише об’єднання на простому людському рівні. А ось коли таке об’єднання зміцніє, можна буде говорити про серйозний вплив, про підконтрольність завдань державного рівня. Адже з чогось потрібно колись починати...