День та ніч виборів

ДЕНЬ

Нагнітання з цими виборами було якісне. Чим далі, тим більше напруженості. Інтернетом пройшла чутка, що наявна суцільна плутанина в прізвищах, іменах і по батькові. Я думав — жарт. Потім дивлюся уважно на своє запрошення, а там не Рильов, а Рильков. Добре, думаю, згадаєте! У маман прізвище російською, а ім’я, по батькові — українською. Сусідку зустріли — у неї по батькові російською. І начебто якщо це в день виборів виявити, можна лише через суд оскаржити, тобто як виборець ти в прольоті. Або чимчикуй до територіальної комісії. Коротше, нудота. Можна й обламатися.

Я виявив громадянську свідомість і в суботу відправився на свою виборчу дільницю, з’ясувалося — у них мало не в кожному другому прізвищі помилка. ЖЕКи на славу постаралися! Вони мають справу з паспортами, і важко повірити, що така масова неписьменність випадкова.

Але це ще не межа. Говорять, з’явилися тато і дорослий син, так у них різниця у віці, судячи за датами народження, — чотири роки. Сильний татусь! Старий Гоголь, який добре розбирається в «ревизских сказках» заплакав би, дивлячись на цю парочку. Від сміху, зрозуміло, від сміху.

Вулиця Семенівська, що на Солом’янці, знову ж, судячи за документами, взагалі щезла разом з приватними будинками. У одному з них мешкає мій друг. Зате йому, як і мені, з Росії лист прибув. Від якогось Христенка В.М., Заступника Голови Правління Ради земляцтв України в РФ (ось так пишно!). Зміст: щоб я не помилився в правильному виборі. І, треба сказати, ніяких помилок у моєму російському прізвищі і київській адресі не спостерігалося. Все правильно — щирою українською мовою.

Пішов я і накатав заяву про повернення мені «першого прізвища». Звик я до нього, чи що? Наступного дня у нас на дільниці було стовпотворіння, що складалося з тих, хто також звик до своїх старих імен. Дозволили всім писати заяви тут же. Без судів.

Але у маман у вже додатковому списку замість дівочого прізвища Федічкіна, фігурувало ще більш дівоче — Редічкіна. Тут ми злегка озвіріли! Викопали заяву, виявляється моє «Ф» працівники сприйняли як «Р». Розібралися! Але Редічкіну з додаткового списку не викреслили! Сказали, вона все одно не прийде, її ж не існує! А раптом? Ми вже нічому не дивувалися. Навіть такій величезній кількості людей на милицях. На минулих виборах такого не спостерігалося. А зараз День виборів, як День інваліда...

НІЧ

Акредитувався я до Центрвиборчкому. Дуже вже ж хотілося побути в безпосередній близькості до тоталізатора.

Навколо — свіжовстановлений металевий парканчик зі щитів. До штурму готуємося, щоб не повторилася історія зі Смольним.

А всередині спочатку було нуднувато. Забредаємо з нашим політичним журналістом Сонюком до конференц-зали, там — нікого. Це що ж, думаємо, політичне життя так вирувало, що уже википіло все?! Виявилося, що епіцентр політичних землетрусів у сусідній залі.

Частокіл відеокамер, стоять вони розтреножені, немовби марсіани у «Війні світів» Уеллса. Між ними, як збожеволілі земляни, — кореспонденти. Але поки що подій не було, і всі відправилися — підкріпитися.

Спочатку політичні розмови серед журналістів зводилися до того, що буфет у Центрвиборчкомі набагато гірший, ніж у Верховній Раді. Втішала лише мізерна націнка.

У телевізора, який знаходився тут же, був широченний екран. Причому хто б у нього не потрапляв — він усіх розтягував у сторони. Команді КВК, яка тупо знущалася в цей момент, спокійно можна було дати назву «Три товстуни».

Буфетна активність зростала: кожен пив за перемогу свого кандидата. Ніяких інших занять не було. Доки не оголосили перше пришестя голови ЦВК Сергія Ківалова.

Його російсько-українська мова помітно пожвавила зал. «Вот первые сведения с участковых дільниць», — оголосив він. Народ засміявся. Але тут же був вражений вогненними цифрами: 67% — Янукович, 16% — Ющенко. Публіка перестала дихати. У голові бахнуло: «Білоруський варіант!» У свідомості спливла картинка як після референдуму, де нібито 80 % білоруського населення проголосувало, щоб залишити Лукашенка на третій термін і він самовдоволено зазначив: «Приголомшуючі результати».

Виходило, що другий тур відпадає. Телеоператори саркастично почали посміхатися. А як же протистояння двох світів, двох систем і двох поглядів? Про які нещодавно тлумачив у інтерв’ю Сонюку — довірена особа Януковича — Степан Гавриш?

Частина народу відправилася пити, частина — спиватися.

Практично ніхто не розчув, що перші відомості надійшли із «закритих установ», тобто психушок і в’язниць.

Через деякий час почали давати інформацію за областями. А вона виглядала досить правдиво. Львівська і Тернопільська в майже повному складі — за Ющенка, Донецька і Крим — за Януковича. Київ — 60% за Ющенка, 20% — за Януковича...

Інтрига наростала, коли показники двох суперників почали зближуватися.

Пряме включення на гігантському екрані, встановленому в конференц-залі, з обласних виборчих комісій переплюнуло за сміхотворністю шоу Бенні Гілла.

Переривчасте зображення саме по собі вражало, неначе в старих фільмах, коли кадрів менше двадцяти чотирьох: усі злегка засмикані. Але репортаж із однієї з дільниць відразу вийшов на перші місця в хіт-параді абсурду.

Камера довго показувала то карафку, то склянку. Потім із туману вималювалася криво сидяча пані, яка повідомила, що вона — заступник голови в області. Ківалов резонно зазначив: «А де ж він сам?» Тут несподівано з верхнього кута екрана впав чоловік у темному костюмі і почав відбирати у жінки мікрофон. Боротьба тривала хвилину. Сильна стать перемогла!

Діалог між Ківаловим і обласним начальником перо передати безсиле, оскільки звук стала сильно спотворювати ефірна луна. Було схоже на те, що Ківалов і обласний голова загубилися в лісі і перегукуються, немов їжачок із ведмежам у мультфільмі «Їжачок у тумані». Нарешті, слова проступили ясніше і тут Сергій Васильович геніально пожартував: «А котра у вас година?» Начальника перемкнуло. Після страшенної паузи, Ківалов посміхнувся й сказав: «Вибачте, я пожартував». Але було пізно, співрозмовник тимчасово вийшов з ладу. Питання про час виявилося йому не під силу.

Те, що відбувалося, всіх щиро веселило. Після чергового космічного зв’язку з обласними комісіями журналісти остаточно попрокидалися. До пів на четверту ранку показники основних суперників виглядали так: 47% — Янукович, 34% — Ющенко.

Весь час мусувалися чутки про хлопців кримінального вигляду в шкіряних куртках, які шастають біля Центрвиборчкому. Одна з журналісток спитала Ківалова прямо: «А ви знаєте про молодчиків у шкіряних куртках біля будинку?» Ківалов завзято відповів: «А ви їх боїтеся?» — «Я — ні!», — сміливо сказала вона. — «І я не боюся!», — парирував голова, дивлячись на боксерський ніс якого в це вірилося беззастережно.

Народ виглядав із вікон на майдан Лесі Українки — там було спокійно, асфальт відсвічував фіолетово-синіми відблисками, і нікого не було видно.

Коли стало ясно, що другий тур — неминучий, можна було звалювати додому.

Розпрощавшись із Сонюком на розі Лесі Українки і Кутузова, я пірнув до підземного переходу і тут же наткнувся на п’ятнадцять п’яних хлопців у шкірянках і шерстяних шапочках, так яскраво щойно описаних журналісткою. Пастка!

Але їх, мабуть, до чотирьох ранку теж все дістало: частина з них нетверезо спиралася на стінку, а один спав прямо на сходинках перед дверима станції метро «Печерська».

На виході з переходу також ошивалося десятків зо два виборців тієї ж породи. Питати їх ні про що не хотілося. Вгорі сходів чергувало два міліціонери. Чи то їх охороняли, чи то від них.

Через людей у чорному жодне таксі не погоджувалося мене брати. Довелося топати пішки в цю дивовижно теплу для початку листопада ніч.

Дорогою я зустрів знайомого журналіста з дівчиною. Був він у штормівці, загальний вигляд — змовницький. Він повідомив, що ВОНИ у дворах. Як такий, що володіє прийомами рукопашки, він, мабуть, уявляв себе місцевим вовком, що нишпорить серед прийшлих зграй. Зараз він прямував до ЦВК і став тягнути мене назад. Я побажав йому успіху...

Без пригод я докрокував до Печерського мосту, потім — на бульвар Дружби народів і майже вже добрався до Матері-Батьківщини, коли мене, нарешті, підхопив таксист.

Я висловив усе, що думаю про його колег. Мовляв, не видно, чи що, що я в звичайній бежевій куртці з плащівки! Він винувато зазначив: «Так ви не схожі на одного з НИХ, тому я й зупинився...»

Про що ми говорили 15 хвилин, які їхали? Про те ж — про вибори. Хоч на вибори таксист не ходив, відсотки голосування знав по радіо.

До ранку по телеку з’ясувалося, що показники двох кандидатів зрівнялися до сотих часток відсотка. Тепер в Україні, як у Америці. Привітаймо себе хоча б з цим!

Показали заспаного Сергія Ківалова, який розмовляючи телефоном з черговою комісією, обурювався: «Де голова? Як пішов спати до ранку? І члени комісії?!» — ще більше здивувався він.

Досі сплять, чи що? Оскільки до середи, коли я дописую цей текст — 2,4 відсотка бюлетенів ще не оброблено! Час прокинутися!