Декілька слів на захист оптимізму
Треба віддати належне нашій газеті, вона одна з небагатьох (я спеціально прошерстив інтернет) наполегливо та послідовно цікавилася психологічним і навіть медичним станом постреволюційних громадян. Щоб у них «стріха не зрушила» від радості. Психологи та соціологи роблять досить кислі прогнози, суть яких: великі надії народжують велике розчарування. Тому краще й сподіватися на менше — менше й програєш.
З’ясуймо, які надії (а й справді, які!) пов’язували ми з колишніми президентами.
НАДІЯ №1
Леонід Макарович Кравчук став національним лідером на хвилі розвалу Союзу. Захід України був щиро радий визволенню від руки Москви. Що було частково й результатом діяльності Руху. Схід — навпаки. Але на референдумі — все ж таки за незалежність. Аргумент: вирішили, що сама Україна — багатша. Така легенда завжди існувала в СРСР. Що саме Україну найбільше грабують на користь спільного (читай — московського) бюджету. А тепер, коли самі споживатимемо національний продукт, — заживемо!
Лідер завжди є середньостатистичне втілення як менталітету країни, так і її настроїв. Кравчук — iз одного боку, нібито за національне самовизначення, а з іншого — колишній комуністичний ідеолог. Він найбільше влаштував УСІХ, аніж набагато послідовніший, але однозначно «національний» Чорновіл.
НАДІЯ №2
Рух — активізувався. Це їм був карт-бланш. Але російськомовне населення, якому вистачало й інших (суто фінансових) проблем, лише відмахувалося від вивчення «нової» загальнодержавної мови.
Друге — незрозуміло, чому ми не багатіли в гордій самотності. Україна ж «головна житниця». Від 1991 до 1994 — економічна криза досягла такого рівня, що будь-які ідеологічні проблеми були просто поглинені інфляційними.
І ось на арені — Леонід Данилович. Імпонувало, що він колишній директор заводу, а не ідеолог (що вони справді вміють щось ВИРОБЛЯТИ, а не лише справляти приємне враження). Отже, повинен знати, як підняти занепале виробництво (це вигідне для всіх).
Плюс — він пообіцяв російську мову зробити другою державною (це обіцянка тільки Сходу і Центру). Кравчук проігнорував Схід, за що й поплатився троном.
Яскравого в Леоніді Даниловичі не було нічого. А нам і потрібна «робоча конячка», щоб вивезла з кризи. Кучма — знову втілення настроїв більшості країни.
Щоб завоювати й Захід, Леонід Данилович тему російської мови «тихо засунув» і навіть сам почав розмовляти державною, продемонструвавши фантастичну нездатність до лінгвістики.
Що стосується економіки — то з нею також коїлося недобре. Народ масово стояв на базарах. Боротьба з корупцією (Кучма як прем’єр прославився на цьому терені, але казав — не боюсь, як комісар Каттані). Тоді світова спільнота вперше звернула на нас увагу: з середини списку корумпованих країн після «боротьби» ми опинилися на вершині.
У зв’язку з рубльовою кризою 1998 року (заголовок у «Дні» — «Чи вдарить по Україні падiння рубля?» Ще й як!) та обвальним зубожінням народної маси (як жартував Жванецький: «На шляху до світлого майбутнього діти та старі лише заважають») з’явилася загроза Червоної Реставрації.
БЕЗНАДІЙНІСТЬ
У 1999 пропонували вибирати з двох лих. Симоненко — зрозуміло. Що стосується Леоніда Даниловича, він відмовився від критики опонентів, головний девіз — перші п’ять років я лише вчився управляти. І тепер нібито почало вдаватися. У це мало хто вірив, але про здібності лідера комуністів знали достеменно, тому Президентом знову став Кучма.
І ось 2004.
НАДІЯ №3
Верхи залишилися ті ж самі, але низи змінилися.
Народ став активніший — навіть торгівля на ринку передбачає розвиток ділової жилки.
Але догори не пускають. Із моїх друзів-ровесників, які стали підприємцями, лише один — власник магазину. Свого часу «родинний зв’язок» у питанні його «економічного» зростання був вирішальним. Йому «дозволили». Інші мої друзі всяких «дозволів» (то на кіоск у центрі, а не на околиці, то ще щось подібне) могли чекати РОКАМИ. І це — не жарт.
Державною мовою перестали «давити». Молодь (перехід на українську більшості шкіл і інститутів) за 13 років і так знає обидві мови. У Центрі проблема двомовності перестала бути гострою. Лише на Сході.
Ідея капіталізму вже не обговорюється. І під прапором цієї ідеї з’являються два різні кандидати. Що стосується буржуазної ідеології, у них розходжень немає. Але їхні образи — діаметрально різні.
Ющенко — людяність, м’якість, але при цьому обачність. Колишній бухгалтер. Головний банкір (інтерв’ю «Дня» з ним 1997 року мало заголовок: «Гривня підніме всіх!»). Як наслідок — схильність до нескінченних компромісів. Проте опоненти загартували його характер. Отруєння було останнім «випробуванням на міцність».
Янукович — жорсткість. Образ Господаря. Минуле ще жорсткіше. У лексиконі вислови на зразок «відірву ноги». Образ Віктора Федоровича доповнює й російський вектор. А з часів Єльцина там також сталися метаморфози. Є сенс поговорити про зчеплення: Янукович — Путін.
Що може бути спільного в таких двох різних персонажів? Головна схожість — ностальгія за Союзом. Путін і гімн ввів. І Андропову квіточки на кремлівську могилу приніс. І мало прапор Росії не змінив — знову на червоний, лише з оралами на кутках, а не з зірками.
Віктор Федорович також не приховує захоплення часом, коли ми жили «в могутній державі».
Але у В.В. і В.Ф., м’яко кажучи, відрізняються біографії. Янукович піднявся з «дна», пройшовши пенітенціарну систему, добрався до керівних постів. Що ж його може зв’язувати з Путіним?
Письменник Сергій Довлатов, перебуваючи в армії три роки охоронцем у зоні, прийшов до парадоксального висновку: «Зеки і менти — один світ». Чому? Тому що герої та ізгої повинні й там, і тут володіти схожими рисами характеру. Бо як i ті, й інші живуть за законами Влади Насильства. За найближчого розгляду така система жахливо потворна. Тому вона ЗАКРИТА. А «зверху» її постійно треба прикрашати, а отже, фальшивити.
Звідси висновок: Путін і Янукович — два боки однієї медалі. Тільки полковник спецслужби Путін — аристократ Закритої Системи, а Янукович — видатний представник її Низів.
У Господаря Зони — функція управління, в народу — підкорення. Головний чинник — залякування. Війною, убогістю, провокацiями. Головна людська риса, що сприяє зростанню, — ретельність. Основна ставка на тих, хто «відпрацював — і пішов». Ініціатива — карається, службове завзяття — заохочується. У тих, «хто не ставить запитань», — усе гаразд.
Ющенко — банкір. Професія передбачає фінансовий ризик. Та й вкладники повинні приносити гроші до банків, а отже, «ворушитися», проявляти ініціативу.
Тому за Януковича голосували насамперед ті, кому потрібен у особі держави Сильний Господар. А за Ющенка ті, чиє кредо стосовно держави — НЕ ТРЕБА ЗАВАЖАТИ.
Мене вразило, що більшість iз опитаних приїжджих оранжевих виявилися приватними підприємцями. І це не випадково. Ні Янукович, ні Путін не заохочували цей соціальний клас. Його колишній колега по КДБ, перебіжчик Віктор Резун-Суворов влучно зауважив у інтерв’ю «Дню», що Путін увів 13%: для бідних — це багато, для багатих — мало. У країнах демократії існує диференційований підхід. Унизу 7%, а в багатих можуть відбирати до 60% прибутку. Заохочується насамперед ініціатива «нижніх». Путіну не потрібні «вільні підприємці». Ними складно маніпулювати, оскільки їхній ступінь свободи вищий, аніж у державної машини. Закрита Система передбачає абсолютну керованість, яка інколи призводить до анекдотичних випадків.
Одні давні знайомі матері, ті, хто голосував за Януковича (які зазвичай втілюють здоровий глузд!), розповіли таке: «Відомо, що Ющенко нікудишній оратор. А як же він так доладно навчився говорити? Тепер ми знаємо: є спеціальний прилад: хтось у нього диктує з папірця, а Ющенко на відстані повторює...»
Я думаю про такий «прилад» Путін може лише мріяти.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН ДУЕТУ
Щодо «ораторства» Віктора Андрійовича: навіть під час загальнонаціонального страйку судачили, що «Ющенко може заговорити революцію».
Згадую такий епізод. Лідер «Нашої України» з трибуни Майдану вже хвилин двадцять перераховував цифри фальсифікацій. «104%, 96%»...» Публіка вже стомилася це слухати. Тому почала інтуїтивно перебивати, скандуючи: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Усі чекали відповіді на запитання: що робити? І ось Віктор Андрійович замовк. Народ завмер. Тут національний лідер витяг із портфеля нову товсту папку і каже: «Це ще не все...» Відповіддю йому було стотисячне зітхання.
У таких випадках на допомогу вискакувала Тимошенко. Вона швидко починала або «підбадьорювати» повідомленнями в дусі: «Любі мої, дорогі, залишайтеся на Майдані, є відомості, що сюди прибудуть танки». Або чітко видавати план: «Ці — Інститутською, ці — Лютеранською, Ющенко — посерединi, утворюйте коридор. Усі разом — до Адміністрації». Це саме вона озвучила лозунг: «Нічого не бійтеся та дійте!» І її заслуга в перемозі — безперечна.
Ці двоє й породили таке суперечливе поєднання, як «мирний штурм».
Але до мене не одразу дійшло, що «покращання характеру» киян — заслуга саме Віктора Андрійовича (і непрямо Віктора Федоровича, його альтер его).
У нічній маршрутці (ще в розпал революційних подій), проходячи повз мене, якийсь парубок зачепив плечем. «Перепрошую!» — вигукнув він, мало не впавши на коліна.
«Так, — кажу, — донецькі навчили нас ввічливості. Тепер кияни — джентльмени». Ми обидва розсміялися.
Справді, такого потепління в людських відносинах ніхто з нас досі не бачив.
Відтоді, щоправда, стався «відкат». «Жлобство» знову поперло. З відвертими вуличними хамами мені довелося навіть побитися. Причому цим гадам я спересердя крикнув (що не заважало нам справно бити одне одного): «Нащо тільки революцію робили!» Майже зощенківське: «За що боролися!»
Але хочеться вірити, що народ загалом став симпатичніший, як заявив Ющенко: «Українці — інтелігентна нація». Просто не всі, напевно, це чули.
ВИСНОВОК
Але повернімося до того, з чого почали: чого можна чекати від третього номера?
По-перше, оскільки вибір зроблений на користь Відкритої Системи, влада повинна ухвалити закони, що зміцнюють її принципи.
По-друге, Ющенко — улюбленець Заходу та Центру. (Коли з маленької сцени на майданчику поблизу Пасажу артист попросив підняти руки: хто з якого міста. 4/5 виявилися львів’янами, і лише 1/5 припала на Чернігів, Суми, Дніпропетровськ i Запоріжжя разом узяті). Схід дивиться на нього з недовірою. Адже там більшість із тих, хто «відпрацював — і пішов». Причому у важких галузях. Їм потрібен Сильний, але справедливий Господар. Якщо вони його не отримають (і разом із ним соціальні гарантії), образ Путіна здаватиметься привабливим. А отже, пісенька про «сепаратизм-федералізм» повторюватиметься.
По-третє, виграє той, хто менше сподівається, а більше робить. Це насамперед малий і середній бізнес. На відміну від психологів і соціологів, бізнесмени налаштовані більш ніж оптимістично (я переглянув інтерв’ю з багатьма з них) з тієї причини, що вони як ніхто інший знають, що після кризи (а революція — наслідок кризи) завжди настає підйом і бурхливе зростання. Ці хлопці знають: для ринку це — електричний струм.
Що стосується вчених, художників, письменників, журналістів й інших, чия професія пов’язана з активністю бізнесменів, — віритимемо, що попит на талант і професіональність збільшиться у зв’язку з розширенням ринку. Але, на жаль, швидко це навряд чи відбудеться. Та сама українська кіноіндустрія роками перебуває в стані сплячки. Може, хоч документальне та художнє втілення картин про помаранчеву революцію привабить місцевих і західних інвесторів.
Головний психологічний висновок революції виглядає майже за Норбековим: коли дієш iз усмішкою — сили потроюються. Наводжу приклад.
Біля метро «Політехнічна» міліціонер спробував розігнати «несанкціоновану» групку бабусь iз власними домашніми яблучками. Найнахабніша з них посміхнулася вартовому й проскандувала: «Міліція з народом!» Той у відповідь не розжалобився, але почав розганяти без старанності. І через десять хвилин старенькі знову повиходили з нірок.
Наш великий земляк Бердяєв казав, що не любить революцій, він — за еволюцію. Він у всіх розуміннях має слушність, але ми винайшли новий вид — антинасильницьку революцію. І вона виявилася ефективнішою за владу насильства Закритої Системи. То скористаймося ж головним завоюванням Відкритої Системи — свободою. Для бізнесу це означає свободу «продати — купити» (зав’язаного на соціальних гарантіях). Але рамки «купити — продати» ніколи не повинні бути ширші за головну потребу людини — свободу творити! Точніше, це дві складові однієї — ОСОБИСТОЇ.
ЗАГАЛЬНА свобода — сума особистих. Якщо загальної побільшало, отже, кожен отримав шматочок у своє особисте користування. Перетворити цей «надлишок» на творчість — і є зараз головне завдання.
