Чому швейцарці стали рідними для мешканців села Ліпники

— Аніточка, наша Аніточка! — з такими вигуками дітлашня «брала в оточення» гостей, що приїхали в село.

Всі ці четверо швейцарців, яких ви бачите на знімку, для дітлахів села Ліпники та їх вдячних батьків стали вже рідними людьми. Але більше всіх діти обожнюють біляву Аніту Неф. Вона їх «мама». У неї в самої є син. Вона одружена. Домогосподарка. А влітку стає доброю і дбайливою господинею дитячого табору. Займається «добуванням» продуктів, організацією харчування та екскурсій.

Йюрг Шеделін (крайній праворуч) і Надін Балкер (в центрі) — люди творчі. Архітектор і графік. І дуже творчо вони пропагують серед своїх співвітчизників необхідність творити добро. Вони збирають гроші, речі, замовляють транспорт, загалом, забезпечують табір так, щоб діти нi в чому не мали потреби, добре відпочили і оздоровилися.

Йоганнес Вагнер у групі швейцарців — старший за віком і, так би мовити, «за званням». Він віце-президент Швейцарського російського клубу (до Росії він не має ніякого стосунку, але Ніка Пастор, російського походження, попросила його співпрацювати з клубом). Природно, турбота про дитячий табір стала його кровною справою.

Молоді друзі Вагнера до України приїхали вперше. Сам же Йоганнес не тільки не раз бував на нашій землі, але навіть навчався в Києві. Це було на початку 80-х років в Інституті іноземних мов (нині Київський державний лінгвістичний університет) на літніх курсах для англійців з вивчення російської мови. Загалом, в Базелі знають про Україну мабуть завдяки нашому університетові. Його ректор Галік Артемчук виступав із доповіддю в Базельському університеті й у Швейцарському російському клубі. Між університетами підписано договір про співпрацю.

Однак повернімося до Ліпникiв. Швейцарські друзі приїжджали в село подивитися, як формуються групи, і обговорити деталі майбутнього від’їзду дітей. Гості привезли подарунки — медпрепарати та мило, а для дітей — одяг та іграшки. А також вовну й тканини, щоб дівчата села могли самі в’язати й шити.

Швейцарці приїхали в Україну на власні кошти. Вони не об’єднані в якусь організацію. Не мають фонду. Просто вони людяні, доброта є їхнім рушієм. Усього їх шестеро (приїхало четверо). Між ними розподілені обов’язки. У тому числі і пропаганда милосердя. На щастя, їхня дiяльнiсть знаходить відгук серед співвітчизників. Їм допомагають співчутливі люди та держава. Проте, чому ж їм? Це допомагають нашим дітям, дітям України, що втратили здоров’я.

Йоганнес Вагнер говорить:

— У цих дітей слабкий імунітет. Їм шкідливо постійно жити на забрудненій території. Крім оздоровлення в нашому таборі, ще два місяці на рік їм треба відпочивати в санаторії. Такі санаторії є в «чистих» районах на Житомирщині. Ми люди небагаті, але намагаємося допомогти дітям, якi потерпіли від Чорнобиля. Якби їм допомогли ще багаті ваші співвітчизники...

Наприкінці Йоганнес говорив про абсолютно курйозні речі. Виявляється, швейцарці повинні ще сплатити за дорогу дітям від Лугина Житомирської області до аеропорту «Київ» у Борисполі. За автобус у один кінець вимагають... 500 доларів. Провезти дві групи туди-назад (по 35 дітей плюс п’ять супроводжуючих дорослих) — це дві тисячі доларів. У минулі роки відправку дітей до Борисполя забезпечувала місцева влада. Нині відмовилася: немає грошей. І тут, зрозуміло, знайшлися ті, хто бажає заробити на іноземцях. Такий наш менталітет. Просто ганебно!

До від’їзду дітей із Житомирщини в швейцарський гірський табір залишилося два місяці. Може в автотранспортників прокинеться совість? Або ж влада допоможе?..