Через культурно-історичні пласти — до Євросоюзу

ПТАХИ ЯК ПОКАЗНИК МИРУ ТА ДОСТАТКУ

Після Житомирської області — вриваємось — до Рівненської. Ось і сам обласний центр.

Досить горбисте місто. Щоб так його назвати, треба бути неабияким жартуном.

Опиняємося на прес-конференції, де присутній губернатор Василь Червоній. Особистість — відома в журналістських колах. Неоднозначна, але легендарна.

Червоній проявляє солідарність з ідеєю автопробігу «Схiд — захід разом назавжди» (яку втілюють депутат заходу України — Ярослав Кендзьор і депутат сходу — Володимир Зубанов) та пропонує, остаточно примирившись, разом іти до Євросоюзу. Ніхто не проти. Патетичну частину промови Василь Михайлович закінчив ефектно: «Квітка України повинна розквітнути ще більше». Але тут раптово губернатор приголомшив повідомленням, що, як відомо, під Рівним — пласт найдавнішої трипільської цивілізації, і нещодавно будівельники, копаючи підземний перехід, виявили стіну, що належить до V тисячоліття до нашої ери. Закінчив він так: «Ви ще встигнете її подивитися та сфотографувати, поки її не залили бетоном». Я поцікавився в губернатора, якщо це така цінна стіна, нащо ж її бетоном заливати? Хтось із колег додав: «Може, краще туди поставити скло — для залучення туристів?» «Скло? — підняв брови Василь Михайлович. — Це ідея».

Але тут він змінив позицію: «Та в нас таких стін під містом — десятки кілометрів. У нас там катакомби, як в оповіданні Короленка «Діти підземелля». Римляни не могли завоювати місцевих жителів — вони ховалися там...»

На цьому й зупинилися.

Але навіть цю давню стіну нам не вдалося сфотографувати. Дуже складно було перекрити для автоколони центр міста, щоб туди добратися.

Після прес-конференції я з частиною журналістів потрапив на зразкове підприємство — «КамАЗ Транс Сервіс». Його нам представляв гендиректор Сергій Чалий. Підприємство якраз цілком відображало ідею «походу до Євросоюзу», оскільки на 40% було українським, а на 60% — голландським.

КамАЗів, які дали назву підприємству, давно немає, оскільки їх не пускають до Європи з екологічних міркувань. А зараз на всі види послуг й обладнання, пов’язане з обслуговуванням міжнародних вантажоперевезень, — сертифікати.

Чистота, пральна машина для форми робітників. Паспорт — на кожну відновлену шину.

На «КамАЗ Транс Сервіс» є все. Навіть фазани. У куточку відпочинку. Птахи справді красиві і є предметом гордості директора. Особливо — королівський. Придбавши цих розкішних птахів, пан Чалий інтуїтивно наслідував традиції стародавніх римлян (які, щоправда, не зуміли підкорити принишклих у підземеллях місцевих жителів), котрі любили пернатих із яскравим пір’ям, що слугували показником процвітання та достатку...

Колона урочисто вишиковується на центральній площі Рівного, викликаючи незвичайний інтерес городян. Умовний сигнал і — мчимо далі.

Перед Луцьком зупинилися у відкритому ресторані з пам’ятною назвою — «Білочка». Цей ресторан влаштований незвичайно. Його головна особливість — на території безліч спортивних снарядів: турніки, баскетбольний майданчик, футбольне поле. У цій ідеї щось є: хоч ти і випив-закусив, а про спорт пам’ятай. Можна після вечері відтиснутися на турніку або з товаришами пофутболити м’яча.

Є, кажуть, й інше призначення: зручно сюди вихідними з дітьми приїжджати. Дітлахів — на спортмайданчик, а самим наїдками насолоджуватися.

Місцевий інтер’єр сприяв історичній фотографії. Під час автопробігу Кендзьор і Зубанов дали безліч прес- конференцій на тему примирення сходу й заходу, але не було символічнішого жесту, ніж їхня спільна гра в настільний теніс. Пінг-понг — цей китайський винахід — остаточно об’єднав дві половинки України...

У Волинській області, якою ми рухаємося, просто якісь лелечині «лігвища». Трапляються поспіль по 3-4 гнізда. Літають лелеки настільки повільно, що здається, вони висять у небі, злегка помахуючи крилами. Із місцевих ноу-хау — як гнізда для них пристосовують автомобільні шини. Дещо урбанізована сільська ідилія.

ІСТОРІЯ В ГРОШОВИХ ЗНАКАХ

Представник обласної адміністрації під час прес-конференції в Луцьку на питання про досягнення мудро зазначив «Влада не повинна хвалитися. Люди хвалять владу, коли їх примушують це робити. Зазвичай вони її лають. Але якщо загалом влада їм подобається — вони знову вибирають тих самих».

Уперше нас везуть до середньовічного замку, що частково компенсує огляд давньої трипільської стіни. Цілий замок усе-таки цікавіший за одну, хай навіть дуже старезну стіну.

Це — замок Любарта, побудований ним у XIV столітті. Любарт — останній із галицько-волинських князів.

Загальна висота головної вежі — 27 метрів. Екскурсовод трішки розповів нам про історію замку, демонструючи, де старіше мурування, де свіжіше. Раптом він сказав: «Зверніть увагу, що саме цей замок зображений на 200- гривневій купюрі. Хоч там і не підписано, але це — він. Впізнаєте?».

Ми уважно подивилися на вежу, але не всі впізнали: імовірно, не часто журналістам доводиться тримати в руках найбільшу українську купюру. «Так ось, — продовжив, усміхаючись, вусатий екскурсовод, — якщо на цьому місці загадати побільше таких купюр — має збутися».

Обличчя учасників автопробігу набули мрійно- розгубленого вигляду. Імовірно, не могли визначитися в кількості.

У такому романтично-грошовому настрої прибуваємо до Льовова.

Урочисте покладання квітів до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу, де зібрався невеликий мітинг.

Після мітингу входимо до будівлі міської ратуші та опиняємося просто на засіданні міськради. Спалахи фотоапаратів, скрекіт телекамер. Розсаджуємося, дивлячись на здивовані обличчя міськдепутатів. Доповідач обімлів, але мужньо продовжував виступ. Можливо, він щось секретне розповідав, а тут — бац! — загін гласності.

Виявилося, наша прес-конференція мала відбуватися в сусідньому під’їзді. Невелике непорозуміння виправляється. Але приємно, що міліція при вході доброзичливо пропустила нас і не менш толерантно випустила. Разом — ми сила!

Питаємо на автобусній екскурсії містом, де їх знаменитий Високий замок, на честь якого названа відома газета. На свій подив дізнаємось, що Високий замок — лише пагорб із розвалиною, замок уже радше віртуальний. Будучи на місці, випитуємо в екскурсовода: «Де ж хоч би розвалина?» Вона вказує в напрямку лісу: «Там».

Намагаємося прорватися до залишків замку. Але там ремонт телевишки і туди не пускають. Фарбують.

— Хочете, щоб і вас пофарбували з розбризкувача? — весело запитала екскурсовод.

Ніхто бажання не виявив.

Але з цього пагорба відкрилася широка панорама Львова. Видно костели та церкви. У самому місті вражає не стільки кількість статуй, пов’язаних із християнством (їх також вистачає), скільки статуй міфічних богів. Найпоказовішими були владика морів Посейдон й мисливиця Діана в оточенні кам’яних хортів.

Кружляємося в машинах звивистими вуличками Львова. Вони настільки шорсткуваті та серпантинисті, що здається, наче ми не автоколона, а караван кораблів, які рухаються по хвилях бруківок.

Прибуваємо до унікального Олеського замку, в якому витворів мистецтва зібрано на $ 4,3 млрд. Збирала ці скарби протягом п’ятдесяти років одна унікальна людина. Але про неї йтиметься в наступному п’ятничному номері.

Організатори автопробігу: благочинний фонд «Cхід — захід разом», Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів, благочинний фонд «Журналістська ініціатива». Спонсори: AsMAP (асоціація міжнародних автомобільних перевізників), страхова компанія «Універсальна», мінеральна вода «Моршинська», «Нафтогаз України»