Анатолiй РОМАШИН: «Усі ми вже схожі на ляльок на мотузочках»
Анатолій Ромашин уособлює тип соціальної мужності, феномен якої став одним із переконливих досягнень радянського кінематографа. Його м’яка інтелігентність однаковим чином личить усім історичним персонажам, яких він у великій кількості втілив на сцені й екрані. Утім, ця зовнішня м’якість мало не головна зброя Ромашина-артиста, яку він використовує в діапазоні від флегматичної м’якотілості до стоїчного аристократизму.
— Анатолію Володимировичу, відомо, що в школі-студії МХАТ ви навчались у компанії дуже знаменитих людей...
— Досить сказати, що в гуртожитку я жив у одній кімнаті з двома Євгенами. Урбанським і Євстигнєєвим. І з Олегом Табаковим. Компанія справді була весела. Урбанський, повернувшись зі служби на флоті, примушував нас робити щоранку зарядку. Здружившись із кухарками й офіціантками, Євстигнєєв носив у посудинках харчі й увесь час підгодовував нас. А Табаков був просто красень, за ним усі дівчата бігали. Та це, так би мовити, найближче моє оточення. А на різних старших і молодших від нашого курсах навчалися Висоцький, Гафт, Козаков, Дороніна, Баталов, Волчек. Це наше покоління і водночас цвіт російської театральної культури.
— Усі ці люди народились у другій половині 30-х років. Чим пояснюється такий збіг?
— Я глибоко переконаний, що факт цей не випадковий. Це є результатом накопичення нацією певного духовного багажу. Срібний вік російської культури — кінець ХIХ — початок ХХ століття: що не поет чи письменник, то геній. Усе це десь нагромаджувалося, а вийшло на поверхню в 30-х роках ХХ століття, хоча цей час і був страшним. І наше покоління — неспростовний факт. Педагоги наші були чудовими — прямі учні Станіславського. Я, звісно, перепрошую, що порівнюю свою скромну персону... Однак тепер, коли я веду майстер-класи в Голлівуді, до мене приходять навчатися «зірки» американського кінематографа. Здавалося б, вони й так уже всього досягли. Проте, уявіть собі, платять величезні гроші й навчаються рік, а то й два. Відомо, що й Марлон Брандо, й інші видатні актори Америки пішли навчатися до Михайла Чехова, коли він відкрив свою школу.
А через 60 років видаватиметься на-гора потенціал, який накопичується сьогодні. Побоююся, це буде не дуже добре. Вдумайтеся, вже 50 років людство рухається під гуркіт тамтамів. Запальні естрадні ритми гарні, але всі ми вже схожі на ляльок на мотузочках. Децибельні атаки на розум роблять нас дурнішими, а ми цього навіть не помічаємо. А реклама, яка кодує нас на підсвідомому рівні? Мене це лякає.
— Наше майбутнє таке похмуре?
— Цього я не казав. Думаючи про майбутнє, я згадую, як одна мудра людина сказала: «Він лякає, а мені не страшно». Так, усе начебто йде до гіршого, і в нас є підстави боятися майбутнього. Та я не боюся. Це не означає, що я такий сміливець. Я така ж людина, як усі, й почуття страху мені властиве, так само як і іншим. Але найголовніше в людині — це уміння страх подолати. І які ми були б люди, якщо б не сподівалися кращого! А там, поживемо — побачимо. Кажуть, Бунюель ненавидів газети. Але коли одного разу його спитали, що він зробить найперше, якщо воскресне через сто років після смерті, він відповів: «Піду в кіоск, куплю газети й поцікавлюся, що робиться в світі».
— З майбутнім тісно пов’язане таке поняття, як доля людини.
— Я вірю в те, що людина народжена для того, щоб своїми руками будувати свою долю. Але, хоч як крути, є сили, котрі керують тобою й твоїми діями. Тому іноді ти чиниш саме так, а не інакше. Потім питаєш себе: чому? І виходить, що без божественного втручання пояснити це неможливо.
— Ви — віруюча людина?
— Не так, щоб уже дуже. Глибоко віруючими були мої дідусь і бабуся. Але в Бога все ж вірю. І в міру своїх людських сил і слабкостей намагаюся дотримуватися праведних принципів, закладених у християнстві.
— Як божественне начало поєднується у вашому світогляді з лицедійством — вашою професією?
— На ваше запитання церква відповідає дуже просто: Господь великий в своєму прощенні стосовно людських діянь. Якщо ти не здійснюєш кричущих злочинів, котрі явно суперечать заповідям, то Бог у своїй щедрості прощає гріхи людські. А вже лицедійство, та ще й з урахуванням того, що це моя професія, я сподіваюся, мені проститься.
— Актор — хто він для суспільства?
— Актор — професія, як і багато інших. Звичайно, якщо ставитися до театру як до бездумного марнування часу, то професія легковажна. Я ж сповідую інше розуміння театру, яке геніально висловив колись Герцен: «Театр зобов’язаний становити собою поетичний парламент, де щодня вирішуються найважливіші проблеми морального життя суспільства». І якщо театрові це вдається, тоді він більше, ніж лицедійство чи безшабашне кривляння. Тоді він має своє певне моральне значення.
— Ви вважаєте, «моральні проблеми життя суспільства» сьогодні актуальні?
— Моральні проблеми споконвічні, як споконвічні бажання людини. Історія говорить про те, що все змінюється в цьому житті: політична, економічна, соціальна структура, суспільство. Залишається одне — людина народжується і вмирає поза поясненням. Пояснення такі дати намагаються, але думаю, це неможливо. А бажання, якими наділила людину природа, споконвічні: прагнення добре й щасливо жити, кохати й бути коханим, мати можливість робити добрі справи, приносити комусь щастя. І нічого нового людина не може вигадати. А на шляху виконання цих бажань обов’язково виникають перешкоди, котрі ведуть до виникнення моральних проблем. І в цьому слабкість людини.
— А в чому її сила?
— Це дивно прозвучить, але сила людини в її неуцтві. Знання, якими володіє людина, не безумовні. Ви знаєте, що мозок, як велика загадка природи, пізнаний тільки на 18%. Інші 82% — це те, чого ми не знаємо. Незнання й неуцтво — одне й те ж. У цих відсотках і закладена головна загадка. Коли я, як будь-яка людина, думаю про те, що піду з життя, мені найцікавіше знати, що ж буде із цим незнаним. Що буде з нашим світом, кожний залежно від своєї фантазії уявляє собі. А ось що буде з мозком, ми не знаємо. Мені здається, що є там щось абсолютно фантастичне в значенні можливостей, які сьогодні пояснити не можна.
— Ви любите мріяти?
— Мріяти властиво кожній людині. Ось тільки з віком мрії переходять з ідеальної сфери в матеріальну. У мене є заміський будинок. Що можу, намагаюся робити там сам. Несподівано для самого себе торік мені вдалося зробити інтер’єр — поєднання грубих колод, каменю й абсолютно гладкої стіни, на якій висять мої улюблені картини. Незвичайне вийшло житло!
— Що вас на це надихає?
— Фантазія. Навіть архітектор, який мені допомагає, здивувався, коли я сказав, що додумався до всього сам. Він спитав: «Звідки ти знаєш, як будувати будинки?». Але я ж упорався! Мені здається, що людина вміє робити все. Важливо захотіти, тоді нічого неможливого не буде. А боротьба з труднощами нас молодить.
— А що нас старить?
— Нас старить лінь. Був у мене знайомий у віці 104 років (як про нього писали — «останній факір Росії») — Дмитро Іванович Лонге. Він дотримувався своєрідного штибу життя, ні разу не був одружений, але мав дітей. Я тоді ще також не одружувався. І одного разу він мені каже: «Чув, у тебе збираються гарні компанії і бувають дуже веселі вечори. Запроси мене!» Я відповідаю: «Із задоволенням!». Він прийшов. І ось уявіть собі: чотири години ранку. Хтось задрімав у одному кутку, хтось — в іншому. Він підходить до мене й запитує: «Ти мені можеш пояснити, чому всі сплять? Ми ж зібралися повеселитися!». І це в 104 роки!
— Що в житті головне?
— Боюся бути категоричним і виголошувати такі серйозні істини. Проте мені здається, що головне — надзвичайно індивідуальне й міститься всередині самої людини. А для мене в людині важлива її здатність піти назустріч іншій людині. У роботі, в житті, в різноманітних ситуаціях. Якщо людина на це здатна, тоді я думаю, вона щаслива.
— Життя не йде ні однаково добре, ні однаково погано. Воно смугасте?
— Я це знаю як ніхто. Моє дитинство почалося з дуже серйозних випробувань — війна. Я пережив блокаду Ленінграда, і тепер голод мені не страшний. Коли люди кажуть: «Ми голодуємо!», я відповідаю: «Ну ви ж можете купити собі хліб, молоко, кашу зварити». Здебільшого заперечують: «Ну що ж, я таке буду їсти?!». Пробачте, але тоді це не голод. Просто погане життя. Зрозуміло, що хочеться ікри, м’яса, риби. Але навіть вимовляти не можна слово «голод». Те, що я пережив, добре загартування людське. Тому ніколи не впадаю у відчай, коли розумію, що якийсь період не кращий у моєму житті. По-перше, я завжди сподіваюся на ліпше. А по-друге, розумію, що смуток за релігійними поняттями один із найгірших гріхів. Думаю, будь-яка людина має достатньо моральних сил, щоб перебороти труднощі й пережити важку смугу життя. Особливо якщо поряд близька людина, яка тебе розуміє.
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
