Митрополит Тимофій Щербацький. Повернення
Постання в Україні визнаної Помісної Православної Церкви України (Української Православної Церкви) змушує нас по новому подивитися на історію православ’я в Україні. Адже ця Церква має давню історію, яка суттєво відрізняється від тих міфів, які нам понад три сторіччя нав’язувала і намагається нав’язувати досі Московія. При переосмисленні наших знань про розвиток православ’я в Україні найпершу увагу слід звернути на очільників Київської митрополії. Їх церковна та життєва позиція часто визначала не лише тогочасну ситуацію у православ’ї, але й розвиток Церкви на багато десятиліть наперед.
Традиційно наша увага прикута до митрополитів-реформаторів, на взірець Петра Могили, які багато зробили для збереження православ’я в Україні та для розвитку Вселенського православ’я загалом. Проте були і митрополити-консерватори, на кшталт Тимофія Щербацького, які в умовах політичної й духовної окупації та засилля чужої церковної культури, намагалися (вдало чи не вдало) зберегти права Київської митрополії чи відстояти давні українські церковні звичаї. Роль наших ієрархів у розвитку Українського православ’я потребує подальшого об’єктивного аналізу, який почав здійснюватися лише у часи незалежної України.
Митрополит Тимофій Щербацький належить до плеяди українців, які спричинили явище, що у нинішній російській історіографії називається «Малоросійським полоном Російської Церкви» або «пануванням малоросійського єпископату». Фактично йдеться про понад півстолітній період після смерті Петра І й до видання Катериною ІІ спеціального указу, яким політично обмежувався вплив українців у Російській Церкві.
Оцінка діяльності Київського митрополита Тимофія в історичній ретроспективі також не уникла трансформації. Адже навіть сам факт того, що митрополит після Київської катедри ще майже десять років очолював Московську митрополію, слугує для декого достатнім аргументом оголосити його запроданцем і таким, що «послабив Київську митрополію і цим сприяв дальшому включенню її в орбіту Російської Православної Церкви». Погодитися із чорно-білою логікою критиків митрополита важко. Адже за цією логікою нам прийдеться викреслити із наших списків вшанування більшість із наших святителів чи політиків, які вимушені були розбудовувати Московську Церкву і державу загалом. А це гетьман І.Мазепа, митрополит Димитрій (Туптало) та багато інших.
Отже, що ми знаємо про митрополита Тимофія Щербацького? Тихон Іванович Щербак народився у 1698 р. у родинному хуторі своїх батьків Щербанівка (нині — село Обухівського р-ну Київської обл.). Навчався у Києво-Могилянській академії. У віці 8 років Тихон співав у хорі академії (у цей час він змінив своє прізвище із Щербака на Щербацького), де його голос помітив цар Петро І під час приїзду у Київ. Цар наказав зарахувати юнака у царську придворну капелу. Проте Тихон не прижився у Санкт-Петербурзі і втік звідти при першій же можливості (пославшись на мутацію голосу).
Після повернення у Київ Тихон закінчив навчання в Академії (1727 р., курс богословських наук) і згодом у Києво-Софійському монастирі прийняв чернечий постриг з ім’ям Тимофій. У 1728 р. ієромонаха Тимофія призначено кафедральним писарем (вів справи єпархіального управління). Фактично він багато років був найближчим помічником Київського архиєпископа Рафаїла Заборовського, що частково пояснює його подальшу стрімку церковну кар’єру.
У 1737 р. Тимофій став ігуменом (настоятелем) Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, що біля Полтави, і майже одразу (у березні 1737 р.) — переведений настоятелем у Київський Видубицький монастир. У серпні 1739 р. він став архимандритом Золотоверхого Михайлівського монастиря у Києві. У квітні 1740 р. обраний настоятелем Києво-Печерської Лаври. Така блискуча кар’єра архимандрита Тимофія, окрім протекторату архиєпископа, була пов’язана також із його особистими якостями (вченість, проповідництво, знання єпархіальних порядків тощо).
СКУЛЬПТОР МИХАЙЛО ГОРЛОВИЙ БІЛЯ ВИГОТОВЛЕНОГО НИМ ПАМ’ЯТНИКА МИТРОПОЛИТУ ТИМОФІЮ ЩЕРБАЦЬКОМУ
У 1744 р. випадок допоміг йому ближче познайомитися із імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка по приїзді в Київ зупинилася у Києво-Печерській Лаврі і жила у покоях архимандрита. З того часу архимандрит користувався заступництвом Єлизавети. Тому коли у жовтні 1747 р. помер митрополит Рафаїл Заборовський, на вимогу імператриці, всупереч давній традиції обрання, вже у листопаді 1747 р. Тимофій був призначений на посаду Київського митрополита. Чин єпископської хіротонії та інтронізації відбувся у Санкт-Петербурзі у березні 1748 р.
Цікавий факт, який засвідчує популярність настоятеля Київської Лаври. Ченці, маючи права обрання архимандрита, у лютому 1748 р. повторно обрали Тимофія своїм настоятелем. Це рішення опротестував Св.Синод, побоюючись надмірного впливу митрополита. Справа у тім, що за сім років свого правління Тимофій показав себе успішним менеджером, здатним реалізовувати великі проєкти: завершив будівництва Лаврської дзвіниці (1745 р.); укріпив лаврські пагорби над печерами; здійснив просвітницько-видавничі проєкти тощо. При ньому Київська Лавра стає місцем паломництва ченців із Балкан (болгари, серби, македонці та ін.), які навчалися тут архітектурі, друку книг, писанню ікон тощо.
Підтримка Київської Лаври, у якій домінували настрої із відстоювання давніх українських традицій та привілеїв, засвідчує і загальну налаштованість митрополита щодо цих питань. Очевидно що не випадково митрополит у 1750 р. був присутнім на виборах (заочних) гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського у Глухові. А вже у 1751 р. митрополит подав клопотання у Святійший Синод про відновлення гарантованих царськими і патріаршими грамотами привілеїв Київського митрополита.
Окрім впорядкування Софійського монастиря, значну увагу було приділено Київським митрополитом і підвищенню освітнього рівня кліру митрополії. Для цього проводилася реформа навчання у Києво-Могилянській академії (у 1752 р. запроваджено новий навчальний статут, введено нові предмети тощо). Проте зміни митрополит бачив у певному обмеженні самостійності академії (призначенні викладачів митрополитом), що, природньо, викликало спротив професорів академії. Водночас митрополит Євген Болховітінов так написав про ці події: «Київська Академія зобов’язана цьому митрополиту заснуванням у ній кращого порядку викладання наук та першій про те письмовій інструкції».
Зусилля Київського митрополита у відстоюванні своїх давніх прав виявилися марними. Політика Петербургського Синоду була чітко спрямована на перетворення Київського митрополита у пересічного єпархіального архиєрея. І навіть участь митрополита Тимофія у засіданнях Синоду (з 1754 р.) не могла змінити ситуацію. Така жорстка боротьба фізично виснажила митрополита. Окрім того, він мав кілька «системних» конфліктів із деякими єпископами, настоятелями монастирів та благочинними, які намагалися використати ситуацію із протистоянням митрополита із Синодом на свою користь. Тому у 1757 р. митрополит подав рапорт на звільнення на спокій і поселення у Видубецькому монастирі. Ця добровільна відставка спростовує одну із версій його переміщення на Московську катедру — ніби то через внутрішній конфлікт у митрополії. Проте замість відставки Тимофій був переведений на Московську катедру. У січні 1767 р. йому все ж вдалося звільнитися і піти на спокій. Але здоров’я було підірване остаточно — у квітні цього ж року він помер (похований у Чудовому монастирі у Москві).
Позиція щодо відстоювання прав Київської митрополії призвела до формування політики певного замовчування (друга пол. XVIІІ ст.) або формального згадування (ХІХ ст.) Тимофія у російській історіографії. Принаймні у працях В.Біднова, митрополита Євгенія Болховітінова, О.Лазаревского, П.Строєва, П.Терновського та ін. дослідників, інформація про митрополита подається переважно у формально-довідковому стилі.
Лише у монографіях І.Граєвського (Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий. К., 1912) та І.Покровського (Покровский И. Русские епархии в ХVI-ХIХ вв., их открытие, состав и пределы. Т.2. Казань, 1913) з’являється більш розлогий аналіз ролі митрополита Тимофія у розвитку Київської і Московської митрополій. Зокрема І.Покровський прямо пише про те, що Щербацький намагався відстояти права своєї власної митрополії і повернути колишні володіння під її юрисдикцію. Цю ж думку повторює І.Власовський у праці «Нарис історії Української Православної Церкви», де він пише про Щербацького як про «захисника права та привілеїв Київської митрополії», і як про «кривдника Київської Академії». Діяльність митрополита І.Власовський вважав останньою спробою відстояти давні українські церковні права.
У незалежній Україні з’явилося багато досліджень з аналізом діяльності Щербацького у контексті суспільно-політичних та національно-культурних процесів у першій пол. XVIІІ ст. Зокрема про менеджерські таланти митрополита, його боротьбу за давні права українського кліру писали: В.Ластовський, В.Мордвінцев, О.Прокоп’юк, Д.Степовик, М.Яременко та інші. Спеціальні розвідки про життя і діяльність митрополита здійснили: С.Кагамлик і В.Жук (біографія); Ю.Мицик (опис архіву митрополита); В.Ткачук (зв’язки Київської митрополії з монастирями Афону і Сінаю).
Таку увагу до митрополита Тимофія вважаємо цілком виправданою. Це — дійсно непересічна особистість, яка, попри часто суперечливі вчинки, залишила свій яскравий слід оборонця прав і свобод українського духовенства в умовах політичного, економічного та духовного тиску окупаційної російської влади. Цими умовами пояснюється його певний конформізм та погодження на обмеження своїх повноважень.
Вже кілька років існує ініціатива жителів Обухівського району встановити пам’ятник митрополитові, який би засвідчував повагу нащадків до цієї особистості та своєї історичної спадщини. Цю ініціативу підтримала і Київська Православна Богословська Академія, у стінах якої, з благословення ректора КПБА митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського Епіфанія Думенка, у жовтні 2017 р. відбувся круглий стіл «Роль особистості в історії Церкви. Митрополит Київський і Галицький Тимофій Щербацький (1698-1767)». Окрім представників навчального закладу, у роботі круглого столу взяли участь гості із Переяслав-Хмельницької єпархії, депутати Обухівської райради, краєзнавці.
У підсумковій резолюції заходу було зазначено необхідність вшанування пам’яті митрополита (встановлення меморіальної дошки й пам’ятника), а також важливість донесення історичної пам’яті про митрополита сучасному поколінню. Наразі меморіальна дошка вже встановлена. На часі відкриття пам’ятника, який уже є.
