МЕНЮ

Стратегії перекладача

Людмила ТАРАН
14 листопада, 2019 - 15:45
Ярослава СТРІХА — про редагування «Гаррі Поттера», популяризацію читання і здійснені мрії

Вона могла б залишитися у США, але повернулася в Україну, де почувається самореалізованою. Бо саме тут може робити те, що їй насправді цікаво.

«З ЧИТАННЯМ ЗА НАШ ЧАС КОНКУРУЄ БАГАТО АЛЬТЕРНАТИВ»

— Ви виросли серед книжок — у дослівному сенсі. Але ж могли бути байдужими до читання, хоч як парадоксально. Як саме батьки прилучали до книжок?

— Мені здається, прилучити до книжок можна лише в один спосіб — давати юній людині змогу читати саме те, що її на той момент цікавить, щоб книжки були радістю і приємністю. Припускаю, що іншого способу не існує, особливо коли з читанням за наш час конкурує багато альтернатив.

Скажімо, я в дитинстві дуже хотіла собаку: її в нас не було, тож я взаємодіяла з нею як з літературною реалією. Мама привезла мені з Польщі величезну двотомну енциклопедію порід собак (так я вивчила польську). Чи воліла б вона, аби я замість енциклопедії порід собак читала, скажімо, літературознавчу енциклопедію? Напевно, але якби на мої читацькі зацікавлення не зважалося, хтозна, чи дісталася б я врешті у своїх книжкових мандрах до літературознавства.

— Які визначальні книжки у вашому житті?

— «Гаррі Поттер», завдяки якому потрапила у навколовидавничу сферу: я редагувала український переклад, спасибі видавцеві Іванові Малковичу за те, що ризикнув довірити мені цю роботу. «Володар перснів», якого перечитала в усіх доступних мені на той час перекладах і завдяки якому почала серйозно міркувати про різні перекладацькі стратегії.

«Доктор Серафікус» Домонтовича — перша книжка з української літературної класики, яка була про «своїх», про таких самих «бібліофагів». Щоденники Євгена Чикаленка, українського мецената рубежу ХІХ — ХХ століття, видавця першої щоденної газети українською: по-перше, мені дуже цікава та епоха; по-друге, ці щоденники сповнюють мене безмежною вдячністю до тих, хто втримав цей культурний простір для нас.

Також оповідання й епістолярна спадщина Василя Стефаника, одного з найвинахідливіших стилістів у нашому каноні. «Третє відлуння» — збірка поетичних перекладів Григорія Кочура, головне для мене джерело уривків віршів, які можна собі повторювати для втіхи.

«КИЇВ ДЛЯ МЕНЕ НАСИЧЕНИЙ ІСТОРІЯМИ»

— Ви дуже працездатна. У вашому доробку — переклади художніх текстів, публіцистики та есеїстики. Як вдається встигати?

— По-перше, переклад — це моя основна робота, тобто я банально витрачаю на це багато часу. По-друге, у мене хороша англійська, тобто, припускаю, мені доводиться гуглити трошки менше понять, аніж іншим перекладачам, і це пришвидшує роботу.

По-третє, у нас усіх ті самі 24 години на добу, що їх розподіляємо, як вважаємо за потрібне. Якщо багато годин відводимо на переклад, це означає, що їх може не вистачити на щось інше: скажімо, я дивлюся значно менше кіно, ніж хотілося б. Крім того, ми завжди оцінюємо успіхи інших за тим, що вони встигли, й не знаємо, скільки вони не встигли чи не змогли. А в кожного/кожної з нас той другий список є.

— Реальність така, що на вашому місці після закінчення Гарварду більшість із нашої молоді знайшла б можливість залишитися в Америці... Чи почуваєтеся вповні реалізованою в Україні?

— Так, почуваюся. Можу робити те, що мені цікаво й важливо. Крім того, Київ для мене насичений історіями: я знаю, які події розгорталися в тому чи тому ландшафті, скажімо, сто років тому; знаю, хто ходив цими вулицями; і ця тяглість людей, яким я вдячна, мене дуже тішить і підтримує. Деінде того, звісно, немає. При цьому зауважу, що україністи в американській академічній славістиці виконують неймовірно важливу роботу: схиляюся перед тими, хто це робить.

— Ви захопилися літературним Харковом, де перебували в літературній резиденції. Що вас найбільше там вразило?

— Те, як близько розташовані будинок «Слово» та військовий госпіталь: так, на одному клапті землі опиняється все, що нас береже — наша культура і наша армія.

«ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ЧИТАННЯ НЕ МУСИТЬ ЗОСЕРЕДЖУВАТИСЯ ВИКЛЮЧНО НА КИЄВІ ТА ЛЬВОВІ»

— В одній із перекладених вами книжок одне місто з розпачу проголошує себе Містом книги — і це дало чудовий результат. Чи може цей план порятунку бути реалістичним для нас?

— Ідеться про містечко Віґтаун у «Щоденнику книгаря» Шона Байзелла: коли там позакривалися підприємства, містечко вирішило заманювати туристів, понавідкривавши книгарень і заснувавши дуже успішний літературний фестиваль. В англомовних країнах більш розвинутий книжковий ринок, аніж у нас: люди більше читають, більше купують книжок, більше знають про них. Вочевидь, там легше запровадити таку стратегію.

Але так само очевидно, що коли ми хочемо розвивати свою літературу і книжковий ринок, то популяризація читання не мусить зосереджуватися виключно на Києві та Львові, події мусять іти далі. І останніми роками бачимо дуже успішні літературні події в менших містах: перекладацький фестиваль Translatorium у Хмельницькому, Черкаський книжковий фестиваль — і це я згадую лише жовтневі події.

— Знову-таки, звертаючись до однієї з перекладених вами книжок: якби могли проживати життя за життям, аж доки чергове з них не виявилося ідеальним, то...?

— Ідеться про «Життя за життям» Кейт Аткінсон, де головна героїня проживає різні типові біографії ХХ століття, крок за кроком наближаючись до того, щоби вбити Гітлера, перш ніж він розпочне Другу світову... Якщо виносити за дужки якісь такі надприродні надзавдання, я не вірю в поняття ідеальної біографії.

Власне, кожне життя — продукт вибору, який був для нас найкращим на той момент, за тих обставин, тож будь-яка біографія наближена до ідеальної, з огляду на контекст. Звичайно, будь-яке обране життя, навіть ідеальне, означає, що альтернативні біографії залишаються непрожитими, але нема на те ради.

— Мрії збуваються? Ось один ваш коментар: «Вперше я читала «Казки» більш ніж десять років тому, на гарвардській літній школі, коли Гарвард видавався мені таким же казковим, як оте, що описане в цих коміксах. Чи ж могла я тоді уявити, що, по-перше, попереду чекають шість років гарвардської аспірантури, а по-друге, що колись я перекладатиму ці комікси? Навіть не знаю, яка з цих перспектив видалася б мені менш фантастично-малоймовірною. Аж он як все вдало склалося в цьому житті». Що на це скажете нині?

— Так, у мене мрії збуваються. Мені щастить з оточенням і щастить працювати з текстами, які люблю. Звісно, в тому є певна моя заслуга — я справді добре роблю свою роботу. Однак є багато людей, які теж добре роблять свою роботу, але їм щастить менше. Тому я дуже вдячна долі й оточенню за лагідність і довіру.

— Любите подорожувати. Де почуваєтеся найкомфортніше й чому?

— Вдома. Під час аспірантури я шість років жила на валізах, на два континенти, і зрозуміла, що це — не зовсім мій формат. Мені потрібен мій власний простір, з моїми вазонами на балконі й моєю бібліотекою.