Спроба переосмислити історію

Цей роман варто було б екранізувати, аби показати світ, у якому — не лише протистояння своїх і чужих, а все значно складніше... Це роман про УПА, Голодомор, злочини сталінського режиму, атмосферу свободи й несвободи, шпигунства і чесності, зрад і підтримки.

ТЕПЕРІШНЄ, В ЯКОМУ ТОДІШНЄ ОЖИВАЄ ГОЛОСАМИ ПАМ’ЯТІ

Авторка вміє з особливим щемом описувати минуле й теперішнє, в якому тодішнє оживає голосами пам’яті. У фізичній реальності все зруйновано, розкрадено, зрівняно із землею, а в пам’яті залишаються, наприклад, спогади про годинник, який висів на стіні у такій-то хаті.

Показовою в цьому сенсі є історія, як дівчина бачить у юнака сорочку, візерунок на якій запам’ятала зі старої родинної світлини. Ця сорочка була вишита давним-давно далекою родичкою у час сталінських масових репресій, коли українців із західних земель масово висилали в Сибір. Жінка зробила візерунок на чоловіковій сорочці, аби той пам’ятав про неї, про свою землю і щоб за цією сорочкою можна було встановити, чи живий її чоловік, чи розстріляний. Цю фотографію було зроблено дуже давно, вона мігрує крізь час і простір, потрапляючи з України в Америку, вивезена родичами, котрі не прийняли радянського життя.

«НАВІЧНО В ЦІЙ КРАЇНІ НІЧОГО НЕ БУВАЄ»

Радянська історія породила в людях стереотипи і комплекси, як наслідок — посттравматичний синдром. Абсурдними є сцени опису людей, яких із Сибіру вислали в Західну Україну, аби вони боролися з бандами. Ці ж люди (які мали власні уявлення про сибірських злочинців, котрі тікали із в’язниць і вирізали села) переносили своє бачення на мирних людей, які не хотіли війни, не хотіли зла, а лише мирно працювали навколо обійстя. Проте з часом навіть у цих мирних людях таки назрівали гнів і ненависть до прислужників системи.

Кульмінаційним у романі є монолог Сєргєя про той страшний час: «Ты же ничего не понимал тогда. Мы же себе врали все, что так надо, что малой кровью советскую власть нельзя было там сделать. Помнишь, мы говорили, что, искоренив банды, мы сделаем добро — вместо того, чтобы постоянно на фронте жить, постоянно на войне, они смогут тихо-мирно... Нет, ничего подобного! Просто хотелось всех убить. И выжечь все, запугать всех! Нет! Не было необходимости в таких жестоких мерах. Можно же было действовать умней и эффективней... Мы уничтожали в сотни раз больше, чем это было необходимо даже для самой жестокой войны. Когда начинаешь убивать, остановиться трудно, тем более, это безнаказанно. Мы озлобили людей на тех землях, они ненавидели нас все время...»

Люди, які жили в Західній Україні, так і не прийняли радянської влади, вони так і жили в режимі захисту. «Батько зрозумів уже тоді, що навічно в цій країні нічого не буває» — і тому ті, кого засилали в Сибір, підписували різні папірці, бо знали, що влада в імперії зла нетривала. І після 1953 року, коли помер Сталін, потихеньку почали їздити до своїх домівок, а згодом оселилися з дітьми, які весь цей час жили у страху, що вони — «діти ворогів народу».

МИНУЛЕ ЯК ПРИВІД ДЛЯ ТОГО, ЧТОБ ПОСТАВИТИ ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ ЩОДО СУЧАСНОЇ ГЕОПОЛІТИКИ

«Третя кабінка — Лос-Анджелес» — приклад літератури пост-постмодерного часу, коли минуле і сьогодення є приводом не лише для карнавалізації, а й для того, чтоб постановити філософські питання щодо сучасної геополітики. Це є особливо важливим, зокрема у час загострення українсько-польської суперечки, бажання з боку польських політиків бачити винними лише українців.

Адже не можна вимірювати минуле з морально-етичних позицій нашого часу. Воїни УПА були не злочинцями (у романі показано, як радянська влада прагнула запустити міф про звірячі вбивства УПА, проте чи ці злочини — не справа рук совєтів?), а тими, хто не приймав владу, побудовану на примітивних людських інстинктах, хто знайшов вихід на волю.

У книжці порушені й інші питання: як українців убивали поляки, як безбожно добре було остарбайтерам, яких забирали німці на роботи, і як дівчата не хотіли повертатися до Країни Рад, бо знали, що їх там розстріляють. Захарченко розповідає історії, які справді мали місце. І саме цьому ти починаєш вірити.

ПОТУЖНА УКРАЇНСЬКІСТЬ НА ДАЛЕКІЙ ПІВНОЧІ

Окрім усього, це історія — про любов, яка непередбачувано й палко спалахує між людьми навіть на відстані кілометрів, коли люди пізнають одне одного лише у листуванні. Це історія — про виживання, коли вчитель математики залишає вдома свої старі й мудрі книжки і везе з собою в Сибір ножі й сокири, щоб впорядкувати той простір. Історія про Голодомор і хлопця, який накидається на пиріжки з квасолею, а потім помирає в муках... Це історія — про колонізацію українців і водночас формування всередині Російської імперії потужної українськості на далекій Півночі.