«Ми виграємо війну, коли завоюємо серця»

Існує багато видань про Лондон і Париж. Із них ми дізнаємося про Біг-Бен і Тріумфальну арку, Вестмінстерський палац і Собор Паризької Богоматері. Та ці публікації не дають змоги по-справжньому зрозуміти міста — для цього потрібен погляд не лише «ззовні», а й «ізсередини».

Книжка Олени ЯЩУК-КОДЕ «Париж і Лондон — столиці мого життя» якраз дає можливість зануритися у щоденне життя лондонців і парижан. Адже авторка — українка, котра чотири роки прожила в Лондоні й понад 14 — у Парижі.

Крім письменницької діяльності, Олена Ящук-Коде долучається й до громадської — співорганізовує в Парижі «Літературні прогулянки», зокрема цикл «Український Париж». Також організувала вісім благодійних книжково-мистецьких ярмарків, працює над іншими ініціативами. Тож розмова з нею охопила й питання культурної політики України за кордоном.

МИСТЕЦТВО ЖИТИ

— Яку мету ставили, коли взялися за «Париж і Лондон — столиці мого життя»?

— Ця книжка вписується у мій план — створити «місточок» між культурами, щоб українці могли краще зрозуміти французів, британців, запозичити щось позитивне для себе. Оскільки я вже доволі довго прожила в цих європейських столицях, то можу дати свій погляд на життя їхніх мешканців.

Помітила цікавий феномен: що менше ми перебуваємо на певному місці, тим контрастніший, більш критичний погляд на нього маємо. Все сприймається якось чорно-біло. Уже згодом, коли довго живеш там, знаєш мову, маєш друзів, то багато гострих кутів зникають, бачення змінюється. Я хотіла показати це у своїй книжці.

ФОТО НАДАНО ОЛЕНОЮ ЯЩУК-КОДЕ

— У вступі до книжки ви називаєте себе «поетом буденного життя». Можете розказати, чому саме?

— Тому що я писала не про Лувр чи Ейфелеву вежу, це не туристичний гід. Мене більше цікавлять культурні феномени побутового життя. Звичайно, в усіх людей однакові проблеми — сім’я, робота, стосунки. Але є і специфічні риси, національний характер, який проявляється у певних ситуаціях, — це своєрідні правила, ритуали, що існують у країнах. Завдяки ним якраз і видно, хто іноземець, а хто ні. Про них не говорять на вулиці, вони є внутрішніми, проте всі їх поділяють, це частина буденного життя.

Слово «побут» у нас завжди мало негативне значення, ніби він руйнує романтику в житті. Однак побут — це наше життя кожного дня. Не те, щоб він дуже романтичний, але він нормальний і може бути щасливим. Уміння жити (art de vivre) якраз і полягає в тому, щоб зробити його саме таким. Бо життя — це справжнє мистецтво, а не просто тяглість проблем.

Наприклад, ресторани є і у Франції, і в Україні. Але для французів це не просто місце, де можна поїсти. Це, по-перше, центр соціального життя — можливість поспілкуватися, зустрітися з друзями. По-друге, ресторан — це й своєрідний культурно-політичний центр. У своїй книжці я наводжу факти про найстаріший ресторан Парижа «Procope», де раніше збиралися французькі революціонери, а Бенджамін Франклін обдумував статті для майбутньої Конституції США.

У французькому суспільстві є свої особливості, які для України видаватимуться дивними. Я також описую їх у своїй книжці. Наприклад, перед кожною поїздкою варто перевіряти, чи немає страйку у вашому аеропорту чи на вокзалі. Існують навіть сайти для цього. Бо працівники транспортної сфери часто страйкують у період шкільних канікул, коли всі їдуть відпочивати.

ДИВИТИСЯ НЕ ТІЛЬКИ «ОЧИМА ТУРИСТА»

— Але це також засвідчує людиноцентричність французького побуту, на відміну від того ж українського?

— Так. Це засвідчує, зокрема, й те, як ставляться у британському та французькому суспільстві до родин з дітьми. Про це я сподіваюся ще написати окремо, можливо, у продовженні моєї книжки. Лондон для мене виявився справжнім child friendly містом, тобто зручним для батьків та дітей. Малюк тільки народився — ти можеш із ним і в ресторан піти, і в музей поїхати — «вийти в люди». У ресторанах часто є куточок для дітей. Ми, наприклад, любимо ходити до мережі ресторанів Carluccio’s, бо там до нас ставляться дуже люб’язно і безкоштовно дають розмальовки з олівцями для наших хлопців.

Звичайно, це питання також комерційне, адже коли людина може прийти з дитиною до ресторану чи музею, то вона й гроші заплатить. Проте такий підхід, «чутливий до потреб родини», спрощує життя. Тоді як радянський побут, з яким ми досі повністю не розпрощалися, створено ніби спеціально таким чином, щоб людині було незручно. І для зміни такого побуту потрібні, насамперед, зусилля самих українців.

Буває так, що коли наші співвітчизники приїжджають у Францію, їм видається: те, що вони бачать, завжди було таким, що це даність. Але ж це створено поколіннями французів (і емігрантів теж!), які щодня щось  здійснювали для покращення держави. І це невпинний процес змін. Від кожного нового президента і його команди очікують розв’язання ключових для суспільства проблем та рішучих дій.

Або, скажімо, у Великобританії є закони, які були запроваджені ще Вільгельмом Завойовником в ХІ ст. Він заклав основи суспільства, які й досі мають значення. Уже минуло тисяча років...

В Україні насильницьким способом було зруйновано здоровий індивідуалізм, повагу до законів, до природи. І повернення до цих основ — це некороткий шлях.

Крім того, щоб зміни відбулися, важливо, щоб українці дивилися на інші країни не тільки «очима туриста», тобто людини, яка, по суті, приїжджає покористуватися здобутками інших. В ідеальній ситуації подорожі мали б викликати бажання використати найкращі здобутки і створити подібне в Україні — це, до слова, ще одна причина, чому я написала цю книжку.

Моя книжка також і про те, що не варто чекати на швидке покращення життя після переїзду за кордон. По-перше, не існує ідеальних держав, у кожній є свої труднощі. По-друге, переїзд — це наш особистий вибір. В іншій країні так само потрібно знайти своє місце, зайняти його і довести, що ти маєш на нього право. А ще — треба бути досить відкритим і вміти адаптуватися, жити за іншими правилами.

«КОЛИ Є БАЖАННЯ БУТИ ПРИСУТНІМ, ТОДІ ЗНАХОДЯТЬСЯ І МОЖЛИВОСТІ, І ІДЕЇ, І ГРОШІ»

— А як ви охарактеризували б ставлення Великобританії, Франції до України? Який наш міжнародний імідж у цих країнах?

— Мені здається, потрібно розрізняти два рівні: рівень дипломатії, взаємодії між державами та сприйняття пересічних громадян, фактично побутовий рівень. Події на Майдані — Революція Гідності, війна на сході — здійняли потужну хвилю інтересу в пересічних громадян. Українським питанням зацікавилися не лише журналісти і люди, обізнані в міжнародній політиці. Офіціанти, продавці у крамницях, люди різних прошарків та професій переживали за нашу долю.

Нині, коли бойові дії стали тривалим явищем, увага до цих подій у французькому інформаційному просторі значно зменшилася. Але ж інформаційна війна тільки посилилася. Тож саме за таких умов для України дуже важливо розробити правильну довгострокову стратегію культурної політики.

Для розвинутих країн, наприклад Франції та Великобританії, культура — це soft power, надзвичайно потужний інструмент для, можна сказати, «завоювання світу». І французи, і британці підтримують свою мову та культуру в інших країнах завдяки мережі культурних центрів l’Alliance Francaise, l’Institut Francais та British Council. А також завдяки «експорту» культурних продуктів: мистецтва, літератури, організації культурних подій. Деяким українцям здається, що мова — це щось другорядне. Тоді як для світових лідерів мова є тим інструментом, через який передаються культура і влада.

Щоб ми могли захищати свої інтереси, нам потрібна потужна культурна присутність. Саме митці створюють позитивний імідж країни. Розбудова культурних зв’язків потребує багато грошей і терпіння. І вона не завжди є прибутковою справою. Результат можна отримати через десять, двадцять років. Тож для реалізації довгострокових проектів потрібно мати стратегічне мислення на державному рівні, розуміти, для чого і для кого ми це робимо.

«ДО НАШОЇ КУЛЬТУРИ Є ЦІКАВІСТЬ. АЛЕ ЦЕ МИ МАЄМО ПРОЯВЛЯТИ ІНІЦІАТИВУ»

— Вважають, що Україна нині переживає своєрідний культурний Ренесанс. Чи відчутно це на Заході?

— Мені здається, що зараз в Україні є багато позитивних зрушень, ми завжди мали й маємо багато талантів. Нарешті, ми можемо показати ці таланти світові. Наприклад, уже протягом кількох років у Францію приїжджають з гастролями два дітища Владислава Троїцького: гурт «ДахаБраха» та фрік-кабаре Dakh Daughters, які мають великий успіх у французької публіки. Вони представляють щось інноваційне, екзотичне та потужне, показують українську культуру такою, якою її ще не бачили. Але цього так мало — треба, щоб концертів наших виконавців були десятки. Адже росіяни продовжують радянську традицію і постійно їздять з концертами.

— Розкажіть, будь ласка, про важливу культурну подію Парижа — фестиваль «Вікенд на Сході», який відбувся у листопаді 2017-го і був присвячений Києву та українській культурі загалом.

— Це, мабуть, один із найяскравіших за роки української незалежності фестиваль. Завдяки чудовій організаційній роботі наших західних партнерів і за фінансової підтримки української держави він був зроблений на високому рівні.

Протягом шести днів у престижному, «інтелектуальному» районі Парижа, Сан-Жермен-де-Пре, було проведено літературні зустрічі з відомими українськими письменниками та інтелектуалами, конференції, присвячені мистецтву та архітектурі, фотовиставки, майстер-класи для дітей, кінопокази. Закриття фестивалю присвятили проблемі свободи слова та ув’язненому Олегу Сенцову. Подія проходила в театрі «Одеон» у залі на тисячу місць і зібрала багато представників української громади та французьких діячів. Провідні французькі медіа (газети і телебачення) писали про фестиваль, брали інтерв’ю в учасників.

Завдяки співпраці з нашими французькими партнерами парижани змогли дізнатися про київський період Казимира Малевича, про стиль Владислава Городецького, побачити роботи дуету «Брати», світлини Олександра Чекменьова, зустрітись із Сергієм Жаданом, Олексієм Нікітіним, Андрієм Курковим, Оксаною Забужко, Володимиром Єрмоленком, Тетяною Огарковою та ін.

Польська книгарня в Парижі та книгарня Антуанетти Фук відчинили для нас свої двері. Завдяки талановитій перекладачці Ірині Дмитришин французькі читачі мають можливість прочитати й «почути» твори українських авторів.

Можна було бачити, що до нашої культури є справжній інтерес. Але це ми маємо постійно проявляти ініціативу. На мою думку, культура не менш важлива, ніж багнети. Звичайно, ми маємо також говорити про війну, окупацію, Крим і політв’язнів Кремля. Адже кому, як не нам, привертати увагу до цієї важливої теми, не давати забути про неї. Але вкрай потрібна і позитивна інформація про Україну — а це наша самобутня культура: музика, театр, художники, літератори, переклади наших авторів. Тож для нашої перемоги потрібно зберегти нашу ідентичність і продемонструвати її світові. Ми виграємо війну, коли завоюємо серця.