Чим дивували світ п’ять знавців архітектури минулих століть?

Культуролог, історик Андрій Пучков відомий своїми глибокими науково-популярними розвідками про теорію і практику архітектурознавства, професор кафедри теорії та історії мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Одна з останніх його праць «Між навігаційними щоглами» з підзаголовком «Профілі українських мистецтвознавців», що з’явилась у видавництві «Дух і Літера», присвячена п’ятьом мистецтвознавцям минулих століть — Адріану Прахову, Григорію Павлуцькому, Григорію Логвину, Володимиру Ясієвичу та Абраму Мардеру. Якщо першого з цього ряду знають чи не найкраще (через його безпосередню участь в організації розпису й реставруванні Володимирського собору та Кирилівської церкви), то інші митці менше відомі широкому загалу, хоча це жодним чином не применшує їх вагомого внеску у вітчизняне архітектурознавство.

АДРІАН ПРАХОВ

Розповіді розпочинаються з постаті Адріана Прахова — професора Київського університету Св. Володимира, який уславився не лише розбудовою архітектурного ансамблю Києва (Володимирський собор, Кирилівська церква, Софійський собор), а й відновленням архітектурних і художніх пам’яток Волині та Чернігівщини.

Автор наводить тут низку маловідомих фактів із життя Прахова. Зокрема, про те, що свого часу професора звинувачували у привласненні раритетних церковних експонатів, вивезених із Волинської губернії і що скандал зам’яли після втручання Синоду, а вилучені старожитності повернули до волинських храмів...

Коли вирішувалася доля грандіозного за задумом мистецького проекту — оздоблення з середини Володимирського собору із залученням відомих на той час художників, Прахов штучно занизив кошторис опоряджувальних робіт. Будівництво та оформлення храму тривало аж 12 років, тому постійно виникали непередбачувані витрати, чим, власне, він і скористався, компенсуючи втрачене.

У книжці йдеться й про міжособистісні стосунки Адріана Прахова з групою художників, яких він фактично найняв розписувати величні церковні споруди: Віктором Васнецовим, Михайлом Нестеровим, Павлом Свєдомським, Вільгельмом Котарбінським і Михайлом Врубелем. Читач поринає у хитросплетіння взаємин між цими неординарними митцями, які явили світові справжні шедеври, вистраждані кропіткою і наполегливою працею. Адже, по суті, тут змагалися дві творчі концепції, яких дотримувались митці, — з одного боку, намагання поєднати візантійський стиль з традиціями академічного мистецтва (Врубель), а з іншого — билинно-православна тематика, яка переважала у тогочасному настінному розписі (Васнецов) і яка була зрозумілішою і прийнятнішою звичайному люду.

Автор книжки, оцінюючи оформлення головної нави Володимирського собору, майстерно виконане Віктором Васнецовим, вдається до порівняння із Сікстинською капелою Ватиканського палацу, геніально розписану великим Мікеланджело Буонарроті. На думку А.Пучкова, заслуговує на увагу і робота Михайла Врубеля. І досі зберігається інтрига навколо образу Богоматері в Кирилівській церкві, обличчя якої, за свідченням сучасників, мало багато спільних рис з обличчям Емілії — дружини Адріана Прахова. І логічною є заочна полеміка між автором книжки і релігійним філософом Павлом Флоренським, який на межі двох минулих століть у праці «Іконостас» поставив під сумнів справжність Богоматері, зображену в інтерпретації Михайла Врубеля.

ГРИГОРІЙ ПАВЛУЦЬКИЙ

Адріан Прахов добре знав іншого героя книжки «Між навігаційними щоглами». І не просто знав, а ставився до нього дещо зверхньо і зневажливо, намагаючись принизити в рецензіях на наукові праці, спілкуючись із колегами по університету. Це була типова реакція столичного аристократа на провінційного лектора-науковця, який читав лекції в тому ж університеті, що і Прахов, тільки з явним українським акцентом. Ідеться про видатного українського історика мистецтв, доктора теорії та історії мистецтв, професора Григорія Павлуцького. Його ім’я за радянських часів намагалися не згадувати, бо, на відміну від московського Алєксєя Щусєва, він нікому з більшовицьких вождів у Києві мавзолею не побудував.

Цю людину цікавило зовсім інше, тому й мала вона, за висновком автора, вагомі здобутки у мистецтвознавстві — спочатку Російської імперії, а згодом доби УНР. Насамперед це стосувалося запровадження компаративного (історико-порівняльного) методу в мистецтвознавчі дослідження; викладання світового мистецтва на університетському рівні; формування теоретичних та історичних засновків українського пам’яткознавства; використання терміну «українське бароко»; студіювання історії української орнаментики. Автор книжки переносить читача в 1920-ті, коли відбувся останній трагічний акт наповненого постійними пошуками і відкриттями життя, що випало на долю професора-інтелектуала, яким міг би пишатися будь-який університет Європи.

Майже чотири десятиліття Павлуцький віддав мистецтвознавчій науці, досліджуючи, зокрема, архітектуру, українське мистецтво XVII—XVIII ст., світове і сучасне мистецтво, починаючи з античності, закінчуючи неофутуризмом. А написана ним книжка «Старожитності України» стала одним із перших фундаментальних досліджень архітектури східних слов’ян у минулому столітті. Павлуцький пішов із життя у Києві 1924 р. після тривалої хвороби, спричиненої фізичним виснаженням, голодом і переохолодженням. У книжці наводяться спогади сучасників, з яких стає відомо: остаточно його добило знищення представниками більшовицької влади Музею красних мистецтв, що містився в університеті й до якого мав пряме відношення Григорій Павлуцький. Унікальні експонати, дбайливо зібрані впродовж останніх тридцяти років, в одну мить перетворилися на попіл, оскільки праукраїнська архаїка зовсім не цікавила «будівників світлого майбутнього».

ГРИГОРІЙ ЛОГВИН

Одним із тих, хто зробив помітний внесок у розвиток українського мистецтва й архітектури, був академік Академії архітектури, лауреат Шевченківської премії Григорій Логвин. Цій неординарній особистості у вітчизняному архітектурознавстві присвячено багатосторінковий мистецтвознавчий нарис, в якому детально аналізується чималий творчий доробок маститого мистецтвознавця. Зокрема, в ґрунтовному дослідженні Логвина «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки» подано комплексне студіювання середньовічних міст України. Як зазначає А. Пучков, ця книга стала для української культури своєрідним статутом, в якому ретельно задокументовані найвизначніші архітектурні пам’ятники Придніпров’я, Північного Лівобережжя, Волині, Галичини, Поділля, Буковини, Слобожанщини, нині вона — бібліографічний раритет.

Аналізуючи віхи біографії Логвина, насиченої багатьма подіями, автор книжки згадує, як ще 1965 р. вчений став ініціатором створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, в основу діяльності якого була покладена благородна ідея — зберегти для нащадків духовні й матеріальні скарби культурної спадщини минулих віків. На початку 1990-х його наукова діяльність, що тривала понад півстоліття, була гідно поцінована державою: Григорій Логвин удостоївся Національної премії України імені Тараса Шевченка за монографію «З глибин. Гравюри українських стародруків XVI—XVIII ст.» і за цикл наукових праць з українського мистецтва й архітектури.

ВОЛОДИМИР ЯСІЄВИЧ

Знати все старе — і не лише знати, а й аналізувати, прогнозувати, накопичувати багатющий досвід митців, котрі раніше протоптали стежку в архітектурній царині, покликані спеціалізовані наукові установи країни, в яких мають акумулюватися нестандартні ідеї й задуми. Це — в теорії, а на практиці доводиться бачити протилежне. Інституцією, під дахом якої були зібрані кращі фахівці архітектурної справи, тривалий час був НДІ теорії та історії архітектури і містобудування, утворений ще в далекому повоєнному 1946-му. Крізь призму діяльності цього інституту автор книжки розглядає роль і місце у вітчизняному архітектурознавстві багатолітнього головного науково співробітника, доктора архітектури Григорія Логвина. Левову частку життя ним було віддано цій науковій установі, яку за владарювання Януковича ліквідували фактично «за непотрібністю». Так само волюнтаристськи закрили в середині 1990-х галузеве державне видавництво «Будівельник», де свого часу публікувалися праці з архітектурознавства Володимира Ясієвича.

Оцінюючи внесок Володимира Ясієвича у вітчизняну архітектуру, А.Пучков відзначає насамперед те, що добре відомому в наукових колах архітектурознавцю належать авторство теорії штучного середовища, комплексне дослідження архітектури України доби модерну, книжки з матеріалознавства, футуристичного будівництва, стилю і моди (архітектура, меблі, одяг), нариси-портрети, присвячені провідним вітчизняним зодчим — В.Ніколаєву, О.Бекетову, О.Гінзбургу, П.Альошину, а ще науково-публіцистична розвідка про творчий доробок видатного українського маляра, архітектора і графіка ХХ століття Василя Кричевського. Як вважає автор, завдяки цій публікації була зірвана пелена забуття з людини-творця, котрий один із небагатьох у Російській імперії наважився ввести в архітектуру народні елементи, починаючи з орнаментів і закінчуючи характерними будівельними конструкціями. У розповіді про значення науково-мистецького спадку Володимира Ясієвича автор порівнює його з італійським філософом-утопістом, теологом і поетом Середньовіччя Томмазом Кампанеллою. З цим твердженням варто погодитися, бо їх і справді ріднить бажання втілити нетрадиційні ідеї в консервативні форми, прагнення зазирнути у майбутнє, долаючи інертність і зашкарублість мислення.

АБРАМ МАРДЕР

Із книжки «Між навігаційними щоглами» перед читачем з’являється постать ще одного відомого в Україні архітектурознавця-теоретика, людини з енциклопедичними знаннями — Абрама Мардера. З колосального доробку, що залишив після себе митець, автор виділяє унікальне за змістом видання «Архітектура. Короткий словник-довідник», якому уже майже чверть століття. І досі в колі вітчизняних архітектурознавців ніхто не наважився підготувати до друку подібної праці, оскільки це вимагає не лише титанічної праці, а й аргументованої термінології, яка б не викликала у фахівців жодних заперечень і сумнівів. Саме цього у своєму архітектурному словнику-довіднику Абрам Мардер уникнув.

Пучков називає кілька основоположних праць знаного архітектурознавця, які не лише збагатили будівельну галузь, а й випередили час. Це, зокрема, дослідження «Естетика архітектури», «Метал в архітектурі», довідник про пам’ятки архітектури і містобудування (у співавторстві)... Маючи від природи вроджений талант творця, Абрам Мардер, за що б не брався у своїй багатолітній кар’єрі архітектурознавця, завжди досягав помітного успіху, постійно демонструючи вдале поєднання теорії з практикою.