"Іра + бармен = випивка на шару",
На початку було Слово - про це знають майже всі. А потім з'явилася людина й одразу ж відчула споконвічний потяг до малювання.
Так наші предки знайшли спосіб фіксувати інформацію, після чого людство почало впевнено просуватися вперед, позаяк з'явилася можливість передавати різноманітні знаки в часі й просторі. Оскільки слово та малюнок являють собою два можливих способи відображення одного й того ж самого об'єкта, то людству знадобилося не так багато часу, щоб навчитися ототожнювати певні малюнки з певними словами.
Від часу розписів печери Ласко ця здатність еволюціонувала крізь ідеограми, петрогліфи та ієрогліфи аж до сучасної писемності. Але, незважаючи на абетку, друкарський верстат і, врешті-решт, комп'ютер, десь у глибинах нашої підсвідомості, можливо, коріниться архетипічне бажання увічнитися на лоні матусі-природи. Справді, якщо озирнутися, помічаєш, яка ж незліченна кількість "hand-made" нас оточує.
Природа природою, але найбільш вдатний матеріал для самовираження в нашому урбаністичному середовищі - це, безперечно, стіни. Будинків, переходів, гаражів... Розміри написів та зміст залежать від місця та від темпераменту "письменників". Наприклад, на станціях метро, найчастіше обличкованих, текст, зазвичай, короткий - через брак часу та значний опір матеріалу. Тому більшість слів мають лише початок. Хоча деякі "творці" виявляють несамовиту впертість: "Сашок, 72 р", "Толік - студент!" Іноді можна побачити просто титанічні написи - такий собі "Шльоцик" продряпав величезними літерами кілька плит.
У місцях, більш пристосованих для написів (під'їзди, ліфти, стовпи, таксофони, мостові опори), "белетристи" мають досить часу для непогамовного натхнення (банального: "Коля + Валя =", або інтернаціонального: "Майкл - I love you", відвертого: "Тут був Вова", чи сентиментального: "Кот пішов сьогодні в армію"). "Kiss my ass", "You dead" - це вже написи "кінокритиків", котрі спеціалізуються на продукції Голлівуду. А от "серйозніші" автори дарують світові розгонисті: "Демократи за вільну Україну!" та "Рухай, Рух!".
Продряпування - процес, що потребує значних зусиль, тому вуличні "митці" все частіше застосовують "сучасні технології" - маркери та "спреї". "Працюють" ними, як правило, "музикознавці". Місця обирають доступні та відкриті - переходи, пам'ятники, рекламні щити. Смаки різняться: від "Deep purple" та "Metallica" до "техно" й "рейву".
Написи, винесені за межі ліричної камерності під'їздів, набувають монументального звучання. Це вже не просто тихий "щоденниковий запис" - це крик. Як приклад - "граффіті" на одному з щитів при в'їзді до Києва: "Люда, будь моєю!", а нижче: "Не буду. Люда", а ще нижче: "Кохатиму тебе вічно".
"Армійські" написи вражають спектром виконання - від елементарного фарбування до зварювання й навіть мозаїки щебенем на асфальті. А от зміст завжди однаковий - тяжіння до свободи, що висловлюється абревіатурою: "ДМБ, N-ий рік".
Окреме місце посідають ритуально-архаїчні малюнки й тексти, про зміст яких так цікаво писав дідусь Фрейд. Це не плакат, не "фанівський" текст, і не просто напис - це знак. Знак короткий, але не менш драматичний, ніж повнометражний фільм за участю Майкла Дугласа та Шерон Стоун.
Так, мова "піктограм" невід'ємна частина сучасної урбокультури. Але сумнівно, що через десять років, проходячи з сином повз видряпане навіки "Дроня - рашпиль", автор цього безсмертного афоризму скаже нащадкові, гордо розправивши плечі: "Моя робота!" Дуже сумнівно...
