Лисенки

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть стовпом українства в Російській імперії був композитор, науковець, громадський діяч Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912). Він належав до відомого козацького роду, серед членів якого були навіть генеральні старшини.

Засновником цього роду був Іван Лисенко, син Якова, який іноді називався також Яковленком. На початку Хмельниччини бачимо його в реєстрі Війська Запорозького 1649 р. серед козаків Лисянської сотні Корсунського полка. Завдяки кар’єрі на Січі, де він осягнув уряд полковника, Іван опинився в оточенні гетьмана Брюховецького. Трагічний кінець останнього 1668 р. на Сербиному полі поблизу Диканьки не зупинив, однак, Івана Лисенка. Обійнявши невдовзі впливовий уряд чернігівського полковника, він згодом був генеральним осавулом, наказним гетьманом (1674 р.) та двічі переяславським полковником. У зростанні Лисенкового впливу був епізод утрати полковництва за часів гетьмана Самойловича, проте вже Іван Мазепа повернув йому переяславський пернач і брав Лисенка до Москви під час тамтешньої кризи 1689 р., коли Петру І вдалося позбутися царівни Софії.

Саме Іван Якович зосередив у своїх руках чималі маєтки на Чернігівщині та Переяславщині. Його життєві досягнення стали потужною основою кар’єри сина Федора, народженого у шлюбі з Агафією, донькою київського полкового осавула, згодом остерського сотника та київського полкового обозного Трохима Підтереби. За Мазепиних часів Федір перебрав на себе батьківські маєтки, а основні здобутки Іванового сина припали на часи після нашої поразки під Полтавою (1709 р.). Почавши з уряду чернігівського полкового осавула 1710 р., Федір досяг згодом вершин адміністративної структури Гетьманщини. В 1728—1741 рр. він був генеральним осавулом, а потім аж до 1751 р. — генеральним суддею.

Старші сини Федора були сотниками: Андрій — березинським, Іван — киселівським. Решта синів генерального судді тішилася гоноровим статусом бунчукових товаришів. Шлюби Лисенків у XVIII ст. свідчать, що цей рід міцно увійшов до старшини Гетьманщини, яка перетворилася згодом на так зване малоросійське дворянство. Саме воно висунуло зі свого середовища цілу низку імперських чиновників і царських генералів, які на своїх старовинних хуторах писали історії рідного краю та легко ставали відданими борцями за самостійність України.

Родинне коло Лисенків, як у будь-якого розгалуженого роду, велике. До нього лише у XVIII ст. увійшли Борсуки, Бутовичі, Велецькі, Грановські, Ждановичі, Забіли, Іваненки, Княгиницькі, Корби, Корецькі, Крупицькі, Кузьминські, Кулябки, Леонтовичі, Лизогуби, Лободи, Магденки, Огроновичі, Петровські, Полторацькі, Савичі, Сахновські, Себастіановичі, Славатинські, Соломки, Стороженки, Тинькові, Товстоліси, Томари, Туманські та Якубовичі. Варто додати, що це невичерпний перелік, адже відомі дівочі прізвища далеко не всіх дружин за тих часів.

Правнуком наказного гетьмана Івана та внуком генерального судді Федора був Роман, який народився 1765 р. в родині бунчукового товариша Йосипа й Марфи Іванівни Себастіанович, доньки також бунчукового товариша. У їхніх маєтках мешкало близько тисячі кріпаків. Завдяки таким статкам своїх батьків Роман здобув елітну освіту в Імператорському шляхетському кадетському корпусі та розпочав традиційну для Лисенків військову кар’єру.

Віталій Лисенко, син Романа, служив у Кірасирському полку Військового ордена. У 1851—1857 рр. він уже був підполковником. Згодом вийшов у відставку та брав участь у впровадженні реформ імператора Олександра ІІ на селі. Службу в судових установах він поєднував у 1870-х роках із посадою предводителя дворянства Таращанського повіту Київської губернії.

У шлюбі з Ольгою Єреміївною, із роду полтавських поміщиків Луценків, народилися діти Віталія — Микола (1842 р.), Віталій (1843 р.), Софія (1849 р.) та Андрій (1851 р.). Найстарший із них після закінчення Імператорського університету св. Володимира в Києві почав торувати свій шлях як музикант і композитор, завдяки чому українська народна музична культура увійшла до світової класики. Тим часом наймолодший із дітей Віталія і Ольги, Андрій, добровольцем брав участь у сербсько-турецькій і російсько-турецькій війнах 1876-го та 1877—1878 років, а згодом перебував на еміграції.

Український патріотизм малоросійського дворянства природно витікав із його романтичних переказів про козацьку старовину і звитягу предків. Відомо, що на зламі ХІХ — ХХ стст. серед київської інтелігенції заледве декілька родин розмовляли вдома українського мовою, і серед них переважали нащадки козаків — Лисенки, Старицькі, Косачі. Це було середовище, в якому минала юність і формувалися життєві пріоритети майбутнього фундатора української композиторської школи.

Варто зазначити, що український простір тогочасного Києва формували не кілька окремих родин, а одна родинна спільнота, що добре видно з акту хрещення Людмили (майбутньої Старицької-Черняхівської) 1869 року. Її мати Софія Віталіївна, дружина поміщика Полтавської губернії і відомого українського драматурга Михайла Старицького, була рідною сестрою Миколи Лисенка. Що ж до хрещених батьків, то з них слід згадати підполковника Віталія Романовича Лисенка, колезького секретаря, хлопомана і видатного історика Володимира Боніфатійовича Антоновича та дружину приват-доцента Людмилу Михайлівну Драгоманову. Зважаючи на ці постаті, можемо уявити запрошених на хрестини: вийде Стара Громада в родинному колі. Миколі Віталійовичу тобі було 27 років.