З його «духа печаттю»

...Про цю книжку я довідався від Михайла Гнатюка, професора Львівського Національного університету імені Івана Франка. Це наша спільна alma mater. Коли 1966 року я вступив на перший курс філологічного факультету, Михайло вже був на другому. Після закінчення студій ми зустрічалися дуже рідко. Останній раз кілька років тому — на Львівському книжковому форумі... І ось — цей несподіваний для мене дзвінок від Михайла:

«Богдане, в Івано-Франківську, у видавництві «Місто НВ», торік вийшов збірник «Франкова Кузня» доби дисидентів-шістдесятників». Упорядкував його й відредагував Дмитро Юсип. У книжці є велика стаття-спогад Григора Мовчанюка. У ній він багато розповідає й про тебе як тодішнього голову університетської літстудії «Франкова Кузня»... Думаю, тобі буде цікаво прочитати...»

...І ось книжка в мене на письмовому столі. Незвичайна книжка, яка відкривається історичним листом Максима Рильського «Студійцям Львівського університету». Книжка, яка повернула мене в університетські роки, нагадала про нашу «Франкову Кузню», друзів студентських літ. Прочитавши її «від дошки й до дошки», вважаю за свій обов’язок як тодішній очільник нашого франківського літературного братства продовжити розпочату Дмитром розмову...

РОМАН КАЧУРІВСЬКИЙ

...Здається, такого часу, як у мої студентські роки, що випали на кінець 60-х років минулого століття, більше вже не буде... Чому? Насамперед, спитаю: а ви можете в наш час уявити собі таку картинку? Скромна кімната на чотирьох спудеїв в університетському гуртожитку. Вечір. Сидячи на ліжку, філолог-першокурсник спостерігає, як його старший на курс товариш (у майці, чорночубий) витягає з-під свого залізного ліжка валізу, а з неї — грубий зошит у клітинку. А на сторінках цього зошита наклеєні пожовклі вирізки віршів, що були надруковані в газетах. Його вірші! Він не розлучався з цим зошитом навіть у армії! І ось «старичок» (так жартома чорночубий по-армійськи себе називає), поправляючи на засмаглому обличчі масивні окуляри, читає... А першокурсник, який у школі щось там дописував тільки до стінгазети, очам і вухам своїм не вірить: невже перед ним поет, живий поет, який надруковані вірші має? І слухає, затамувавши подих, і дивиться зачудовано на цього чарівника, володаря слова...

Тим першокурсником, як ти, читачу, легко можеш здогадатись, був автор цих рядків. А той другокурсник — це Роман Качурівський, голова університетської літстудії «Франкова Кузня», у майбутньому секретар львівської обласної організації Спілки письменників, талановитий поет і перекладач. Йому в збірнику Дмитро Юсип присвятив свій теплий нарис «Галичина шумить листочком кожним...». У ньому читаємо: «Роман Качурівський... Той, хто його знав особисто, бачив у ньому людину порядну, широкого творчого мислення, з вродженим чуттям шляхетності, інтелігентності».

...З перших днів ми з Романом потоваришували. Він розказав мені, що родом, як і я, з Тернопілля. Вчився в Струсівській середній школі. Українську мові та літературу викладав у нього поет Степан Будний. Так, саме Роман Качурівський першим ознайомив мене з поезією Степана Будного. Від нього я вперше почув про великого іспанця Ф.- Ґ. Лорку. Саме Роман Качурівський редагував мої перші вірші, які я читав на університетських літературних вечорах. Разом з Романом ми випускали в нашій кімнаті гумористичну стінну газету «Кістка».

...Коли у своїй статті-спомині Григір Мовчанюк пише, що після того, як Роман Качурівський перевівся на заочне відділення й перейшов працювати в «Ленінську молодь», він попросив мене дати згоду очолити «Франкову Кузню», то саме так і було. При цьому Григір зауважує, що це був для літстудії трудний час, бо з приходом на пост Генсека Л. І. Брежнєва повіяло вітрами неосталінізму і «могли за якісь провини на деякий час припинити засідання, хоч студія носила таку авторитетну назву».

ГРИГОР МОВЧАНЮК

До речі, про Григора Мовчанюка, нині покійного, який так і не дочекався появи цього видання... Про нього у цьому збірнику також є розлога аналітична стаття (з аналізом поетичного стилю цього «деструктивіста», за тодішньою термінологією соцреалістичної критики) упорядника. Наголошуючи, що Григір Мовчанюк беззавітно любив Україну, Дмитро Юсип у кінці статті резюмує, що величний образ рідної землі у книжці поета «Сяйво» «спалахнув дивовижними гранями художнього слова, яке творить диво-поезію...».

Хотів би додати кілька штрихів до образу Григора Мовчанюка як свого студентського старшого товариша. Він навчався на чеському відділенні слов’янської філології. Родом із села Чеснівка, що на Вінниччині. Від нього я вперше почув про Голодомор в Україні. «Мої батьки, Богдане, — розповідав Григір, — вижили. Варили лободу, кропиву. А ті, хто в селі був багатшим, не звик бідувати, повмирали...»

Саме Григір відкривав нам модерну поезію Європи... Сен-Поль Ру, Петр Безруч, Поль Валері, Райнер Марія Рільке, Макс Жакоб, Оскар Венцеслав Любіч Мілош, Ендре Аді, Гійом Аполлінер, Юліан Тувім, Їржі Волькер... Читали, обговорювали, дискутували... Це був наш другий університет літератури, а його ректором — Григір Мовчанюк. На день народження ми дарували один одному гарні книжки...

До речі, у своєму духовному романі-есеї «HOMESICK. Той що сумує за домом» я написав про Григора як про дуже цілісну особистість, під впливом якої в молодості формувалися мої духовні орієнтири... І не тільки мої...

КРИЖАНИЙ ПОДИХ ВІТРІВ СТАЛІНІЗМУ

Отже, мене обрали головою «Франкової Кузні». Куратором був мій викладач В. В. Лесик. Пригадую, як ми виступали в медінституті, робили творчий звіт в обласній організації Спілки письменників, на якому був присутній Михайло Рудницький — львівська літературна легенда... На засіданнях читали свої нові твори, обговорювали їх... Хто із студійців запам’ятався? Роман Кісь, Надія Рибак, Ліда Ланько, Богдан Чепурко, Теодозія Зарівна, Неля Шейко-Медведєва, Василь Стефак, Ярослава Павличко, Галина Турелик... Це справді була школа літературної майстерності...

А як же із тими холодними вітрами сталінізму? Їхній крижаний подих відчув я на собі також... Мало бути в нас чергове засідання. Я вивісив оголошення. Готуюся, нагадую літстудійцям при зустрічах... Аж раптом мене викликають у партком. Чого б це? Заходжу в кабінет секретаря — величезний кабінет, такого ще в житті не бачив. Секретар парткому (за терміном давності не буду називати його імені) запитує мене, чому я без дозволу вивісив оголошення. Я відповідаю, що не знав ні про який дозвіл... Цю, його величності, крижану фразу, прокарбовану з-за державного партійного величезного стола, я запам’ятав на все життя: «Якщо ви ще раз без нашого дозволу повісите оголошення, то ми вас виженемо з університету!» Прямо врізав бонза, без усякої там церемонії...

...Ще такий «крижаний» епізод. Через якихось п’ять хвилин має відбутися чергове засідання. Я стою під дверима аудиторії, в якій збираються літстудійці. Підходить до мене Богдан Залізняк із факультету журналістики й просить, щоби я надав можливість прочитати свої вірші гостеві студії Грицькові Чубаю. — Де Чубай? — Ось він тут, у коридорі. Грицька Чубая я знав. Чув, що він талановитий молодий поет. Але більше нічого певного не відав... Я дав згоду, мовляв, оголошу про його виступ...

І ось цей момент настав. Грицько Чубай почав читати уривки з поеми «Вертеп»... В аудиторії — мертва тиша. Кожне слово, що злітає з уст Грицька Чубая, — це як удар кайлом по камені. У кого я чув такі ритми? В Євгена Плужника, в його поемі «Галілео Галілей»... Я дивлюся на Василя Васильовича... Поблід. У нього нервово сіпається ліве плече... Але я Грицька Чубая не зупинив. Він прочитав усе, що хотів...

...А наступного дня мене викликали в деканат... Отой, що чекав, показав мені своє посвідчення офіцера КДБ. Спитав, що відбулося на засіданні літстудії. Я відповів, що все пройшло, як належить. «А що читав Грицько Чубай?» — цього запитання я чекав і був готовий. Я пояснив, що гість читав уривки з поеми «Вертеп». З тривалої паузи, яка настала після цього, я зрозумів, що від мене чекають реакції на цей твір. Відповідь моя була така: «Нічого антирадянського в цій поемі не було». А потім представник «контори глибокого буріння» почав мене виховувати. Мовляв, ми вам дали можливість безплатно навчатися в університеті, а ви ось чим займаєтеся... І т. д.

Через день-два мене запросив на кафедру української літератури В. В. Лесик (він мені повністю довіряв) й попросив передати Грицькові Чубаю, що він під ковпаком КДБ... І щоб на засідання літстудії більше не приходив, бо це дуже погано для багатьох може закінчитися... Я Грицькові це передав. Правда, не назвавши прізвища В. В. Лесика. Грицько Чубай на засідання літстудії більше не приходив...

...Продовжувати розмову можна далі й далі. Раджу всім, хто цікавиться львівською течією цього літературного руху, прочитати цей збірник. Це книга про молодих людей, які пішли у світ з печаттю Франкового духа. Назавжди. До кінця.