Страхи навколо вакцин

На жаль, так уже ведеться, що людське життя супроводжується хворобами: де є людина, там є і хвороби. Втім, одні хвороби лікарі виліковують, часто окремі з них зникають назавжди, як, скажімо, віспа, а інші з’являються з часом, як остання з них — коронавірус. Віспа була першою хворобою, для лікування якої винайшли вакцину, але й з вакциною ще минуло майже 185 років (1796—1980), щоби Всесвітня організація охорони здоров’я могла заявити, що вірус віспи подолано. На згадку про ті страшні часи залишили тільки два колекційних зразки. До часу винайдення вакцини від віспи минуло понад три тисячоліття, і добре, що для винайдення вакцини від коронавірусу знадобився лише один рік. Але спільним між цими вакцинами є різні страхи та легенди навколо них, чи по-теперішньому фейки. А далі детальніше на цю тему.

Про фейки навколо Covid-19 (це абревіатура коронавірусної хвороби англійською мовою — Coronavirus disease) і навколо вакцини від неї останнім часом можна довідатися, наприклад, що коронавірус штучно вивели в Америці для геноциду, щоб знищити мільярди людей, яких забагато на землі. Тут російські «вчені» — найбільші спеціалісти. Або сполучають G5 з ковідом: мовляв, через вакцину можна вводити людині наночипи, якими будуть контролювати її поведінку та діяльність. Після такого повідомлення у Великобританії знищували стільникові станції.

Але вакцина від ковіду-19 — це лише епілог до довготривалї епопеї про першу вакцину, її початок сягає 1796 року, коли в Англії було зафіксовано першу у світі вакцину від віспи. Про початок вакцинування від віспи і про страхи й фантазії навколо неї подамо інформацію на основі усних розповідей та письмових матеріалів від початку ХІХ століття, які збереглися в селі Чернилява, що на Львівщині, яка тоді належала до Австрії.

Віспа як страшна хвороба, від якої гинули мільйони людей, вперше була письмово зафіксована ще 1350 року до нашої ери в Єгипті. Єгипетські торговці розвезли її по світах, араби та хрестоносці продовжували справу єгиптян, до Америки віспу завезли іспанці та португальці. Слідами цієї хвороби було обличчя, а незрідка й ціле тіло в горбиках та ямках — залишки від колишніх прищів-гнійників, якщо людина залишалася живою. За Середньовіччя від віспи гинув кожен третій європеєць. Вважають, що ще у ХХ столітті від неї померли майже 300 мільйонів людей.

ПЕРЕКАЗИ В ЧЕРНИЛЯВІ

Спосіб лікування людської, або натуральної, віспи офіційно було визнано в Європі 1808 року: людей, а насамперед дітей щепили коров’ячою віспою. Тому люди тоді так боялися того щеплення. А робилося це так. У село приїжджав лікар, котрий був один на цілий повіт, він мав при собі гній-рідину від коров’ячих струпів, що вискакували на вимені корови, яка хворіла на коров’ячу віспу, робив дорослому чи дитині на руці чи на спині легку подряпину, намазував її отим гноєм, що привіз із собою, люди від того заражалися коров’ячою віспою, але легко переносили її, одужували через кілька днів і більше не хворіли на справжню віспу, яка проходила в тяжкій формі і, як правило, закінчувалася смертю. Але люди тоді в Черниляві, як і в усій Австрії чи в цілій Європі, цього не розуміли. З’являлися всякі перекази, що наводили страх на людей. А люди розповідали різне — правдиве й вигадане.

У Черниляві найбільше на віспі розумівся Теодор Петрушка, колишній жовнір австрійського війська. Він міг довго щось розповідати зі свого жовнірського життя. Одного разу, розповідав він, його рота була розквартирована в австрійському селі. Господиня фрау Ельза крізь гіркі сльози розповіла йому про велику біду. Каже, що два роки тому надійшов із Відня наказ, щоб малих дітей усіх щепити від віспи, бо вони можуть померти. Подружжя погодилося на це. А через рік почало щось дивне коїтися з їхніми дітьми: вони ще досі не розмовляють, тільки мукають, у дівчинки почали рости роги, то мама заплітає їх у коси, щоб чужі люди не сміялися, а коли батьків немає вдома, то діти наввипередки біжать у садок чи на долину і скубають траву, наче телята. А у хлопця ще до того хвіст почав рости — і Теодор при тому аж тричі перехрестився!

Такі страхи поширювали не тільки прості люди, а навіть вчені й багаті.

Але прогрес не можна було зупинити. Справу вакцинування взяла на себе держава, щеплення проводили міські та повітові лікарі, а за організацію щеплення на місцях відповідали місцеві священники. Із Відня йшли розпорядження до львівської влади, а звідти направлялися розпорядження до місцевої влади на селі, і насамперед до місцевого священника, щоби організувати щеплення від віспи. Такі розпорядження містяться в записах чернилявського священника Василя Кічури, які ми наведемо нижче.

Своїм розпорядженням від 28 березня 1808 року за № 12162 Висока крайова рада зобов’язувала кожного священника, щоб він переконував батьків у важливій користі від щеплення дітей вакциною проти натуральної віспи; два рази на рік проводив науку в церкві з казальниці про значення щеплення проти натуральної віспи і показував позитивні наслідки щеплення на прикладі своїх власних дітей та дітей знаних батьків; створював умови для спокійного і звичного щеплення проти віспи і сам допомагав лікареві всілякими способами.

ВТРУЧАННЯ ЦІСАРЯ ФРАНЦА І

Втім, справа щеплення йшла тоді дуже важко, і в неї мусив втрутитися сам цісар Франц І. У своєму декреті цісар звинувачував багатьох парохів, що вони противляться щепленню вакцини коров’ячої віспи і постановою від 20 грудня 1820 року велів, щоб «кожного душпастиря, хто занедбав справу щеплення своїх овечок або ж знехтував своїми обов’язками, було трактовано як такого, що звинувачується в непослуху цісареві». Тому за донесенням уряду такі особи мають бути покарані: сплатити вартість подорожі й харчування для лікаря, котрий буде проводити повторне щеплення в цій місцевості.

Згодом знову із консисторії нагадували, що натуральна віспа, яка панує вже від кількох місяців у багатьох місцях єпархії, є сумним доказом того, що родичі ще досі не є належним чином переконані в захисних властивостях вакцини, і тому вони відмовляються щепити дітей проти віспи. Консисторія докоряє також місцевим священникам, котрі забули про наказ найвищого монарха і ні з казальниць, ні за інших обставин не просвіщають батьків, щоби пробуджувати в них відчуття обов’язку перед дітьми за їхнє життя.

ВІДКРИТТЯ ДОСЛІДНИКА ЕДВАРДА ДЖЕННЕРА

І тут варто сказати кілька слів про того, хто відкрив спосіб лікування віспи, чим врятував мільйони людей від явної смерті. Цією людиною був англійський лікар і дослідник Едвард Дженнер (1749—1823). Він запропонував вакцинацію проти натуральної віспи — хвороби, яка протягом тисячі років забрала мільйони людських життів.

Лікар Дженнер звернув увагу, що доярки хворіють на віспу якось інакше: висип у них обмежений лише ділянкою рук, а легке нездужання минає буквально за пару днів. Він з’ясував, що доярки заражаються віспою від корів, також сприйнятливих до цієї інфекції. Дженнер зробив логічний висновок: коров’яча віспа для людей менш небезпечна. Якщо використовувати для щеплення матеріал не від хворих людей, а від корів, які хворіють на коров’ячу віспу, то можна зменшити число ускладнень і збільшити ефективність профілактики. Ризикований дослід відбувся 14 травня 1796 року в англійському містечку Берклі. Восьмирічному хлопчику Джеймсу Фіппсу, синові свого садівника, лікар Дженнер ввів у подряпину на плечі рідину, отриману від доярки, яка хворіла на коров’ячу віспу. У Джеймса спостерігалося лише легке нездужання, яке пройшло за пару днів. Першого липня того ж року Дженнер зважується на відчайдушний крок. Він намагається заразити хлопчика «великою» віспою. Однак у Джеймса розвинувся стійкий імунітет до однієї з найстрашніших інфекцій в історії людства. Зрадівши такому результату, лікар починає прищеплювати жителів Берклі та околиць коров’ячою віспою, назва якої звучить латиною як variola vaccina. Згодом слово variola (віспа) відкинули, а залишили тільки назву vaccinа, звідки утворилося українське слово вакцина, тобто коров’яча. Тому на початку ХІХ століття вакцину проти віспи в Галичині називали коровинка.

Використання коров’ячої віспи рятувало людей від смерті чи від спотворення обличчя, але сама назва — коров’яча віспа лякала тодішніх людей: і вчені, і священники, і прості селяни виступали проти щеплення. Почалося цькування такого методу. Цькування тривало кілька років: публікувалися карикатури і памфлети, де розповідалося про те, що вакциновані діти починають повзати рачки, мукати й їсти траву, малювали дітей з рогами та ратицями. Дженнеру довелося ще 12 років доводити свою правоту. Офіційне визнання метод здобув лише 1808 року, а масова вакцинація почалася лише після епідемії 1840—1843 років. Добре, що визнання методу Дженнера настало ще за його життя. Вдячний Едвард Дженнер збудував для Джеймса Фіппса на своєму городі будинок і сам садив троянди в його садку.