Про досягнення порозуміння

...Реальні факти, що засвідчують співпрацю між підрозділами українського і польського підпілля у 1940-х роках, віднайшов разом зі своїм вчителем історії Володимиром Данилюком гімназист із Володимира-Волинського Захар Загола — переможець конкурсу учнівських наукових робіт у Волинському відділенні Малої академії наук. Окремі уривки роботи Захара Заголи пропонуємо до уваги читачів.

ВІД ВЕРБКОВИЧІВ ДО ГРУБЕШОВА

Перша угода підписана місцевими ватажками АК (польської Армії Крайової) та УПА 29 квітня 1945 року в с. Седліска над Сяном. А 21 травня у Руді Рожанецькій, вірніше присілку між Рудою Рожанецькою та селом Новий Любленець, представники замойської частини AK i УПА підписали договір про порозуміння, що закінчило дворічні запеклі бої поміж українськими і польськими партизанами.

Про що розмовляли на спільних зустрічах учорашні вороги? Українські представники мали наміри продовжувати боротьбу за від’єднання України від СРСР і утворити демократичну державу на зразок Великобританії. Під час дискусії щодо кордонів українські делегати запропонували тимчасово утриматися на  кордонах так званої лінії Керзона, але зазначили, що готові до пізнішого додаткового обговорення цієї проблеми. Представники УПА виразно дали зрозуміти, що українці будуть серйозно опиратися примусовому виселенню українців із Польщі, як і примусовій еміграції поляків з України. Поляки обіцяли, що терміново розпочнуть військові виступи на своїй території, щоб відвернути увагу комуністів від України. Вояків Війська Польського закликали до саботажу акції. Було домовлено, що допоки не мине загроза, українські родини можуть переховуватися у польських селах. Згідно з цим документом, було розмежовано зони взаємного впливу, визначено способи підтримання контактів, паролі, а також принципи переміщення територією, яка контролюється іншою стороною у разі переслідування польським управлінням безпеки (УБ) чи НКВС. Вирішили обмінюватися розвідданими та спільно знищувати комуністичних агентів та бандитів.

ПЕРША СПІЛЬНА БОЙОВА АКЦІЯ

Це було захоплення залізничної станції у Вербковичах, що відбулося 6 квітня 1946-го. Лінія ця колись проходила і через Грубешів, по ній перевозили вантажі та працівників цукроварень у Вербковичах та Стрижеві, цю гілку почали використовувати і для депортації українців. Отож вояки ВіН («Воля і Незалежність»), організації-наступниці Армії Крайової, та відділи УПА атакували гарнізон у Вербковичах, який мав завдання виселяти українців. Офіцери розвідки ВіН дізналися паролі й особисто провели відділ УПА до містечка. Вояки УПА під командуванням «Кропиви» роззброїли варту, а потім і весь гарнізон і взяли у полон комісара з Міністерства закордонних справ УРСР, який керував депортацією.

Наступна і одна з найважливіших польсько-українських зустрічей відбулася 19 травня 1946 року на фільварку Ментке. Польське підпілля представляли: шеф військово-політичного округу Люблін Ян Затронг («Остоя»), Вацлав Домбровський («Азья»), Казимир Вітриляк («Хель») і ще чотири офіцери ВіН. Українців — Теодор Герасим’як («Дунайський»), керівник підпільного видавництва на Холмщині «Явір» i працівник надрайонової служби безпеки УПА Володимир Баталія («Хмарний»).

Поляки запропонували здійснити спільний удар на Грубешів, надавши розвіддані про сили НКВС та польських комуністів, а також плани міста.

За свідченнями Казимира Вітриляка, котрий очолив польські сили у цій операції, планували насамперед звільнити понад 50 заарештованих напередодні виборів до Сейму людей з підпілля АК, а також розгромити комісію з переселення.

Згідно зі звітом УПА, об’єктами атаки були: НКВД, а це 150 осіб, які квартирували в двох блоках, близько 60 осіб УБП (у мурованому будинку), ще стільки ж міліціонерів, до 20 штурмовиків, чотири десятки охорони коменданта міста, 12 членів комісії з виселення, крім того, до трьохсот солдатів Війська Польського у казармах за містом.

27 ТРАВНЯ

Уночі упівці, якими керував Євген Штендера («Прірва»), відмарширували на місце зустрічі з ВіН — до лісу поміж селами Трещани i Підгірці, що за шість кілометрів від Грубешова. В іншій частині того ж лісу зібралися люблінські партизанські загони під загальним командуванням Казимира Вітриляка. Окремі підрозділи очолювали Стефан Квасневський («Віктор»), Чеслав Гайдук («Сьлєпи»), Маріян Горбовський («Кот») i Генрік Левчук («Млот»).

Підвідділи УПА включали: 120 осіб плюс два технічні підрозділи з мінометами і ще 30 людей резерву. Бойова група ВіН — 25 людей і технічна мінометна ланка. Українцями командував «Прірва», поляками — капітан «Віктор».

27 травня біля півночі партизанські загони перейшли міст на Гучві з боку Славентина і непомітно увійшли в місто. Першим відділився український загін, який мав захопити комісію із виселення... 

Упівці взяли у напівоточення будівлі НКВС із півночі, заходу та півдня. Трьома мінометними пострілами розбили частину кам’яниці, де був штаб, казарму і конюшню, частину гаража. Головною метою польських партизан, як і всього нападу, було Управління безпеки, адже бійці ВіНу прагнули визволити своїх ув’язнених колег. Його захопила група «Млота», випустила в’язнів та спалила будинок разом із документами.

Після першої години ночі розпочалася також атака на комендатуру Mісцевої оборони, що розташовувалася на перетині сучасних вулиць Партизанів і Погодної. Але міліціонери відбили дві перші атаки ВіНовців і третю, спільну з упівцями. Тож повітову комендатуру MO здобути так і не вдалося. Невдачею завершилися і дві атаки боївки СБ нa комісію з переселення — підвели недостовірні повідомлення розвідки. Натомість приміщення ППР (Польська партія робітнича) було знищено, забрано документи, зліквідовано кілька працівників. У той самий час відділ поручика Чеслава Гайдука оточив будинок Штурмовки на вул. Гурній, обстрілюючи вікна та двері і не випускаючи нікого назовні.

Загалом бій у місті тривав півтори години, партизани захопили пошту, а також знищили автотранспорт окупаційних установ. По закінченню акції польські відділи відступили у напрямку Славентини, де на луках чекали фурманки, які відвезли їх аж до с. Глініська. За українцями, які відходили у бік Теребінського лісу, рушило НКВС. Однак переслідування, що тривало аж до 2 червня, не дало особливих результатів.

Це була перша — за словами одного із учасників М. Голембієвського, якому вдалося вижити та емігрувати, — від часів Пілсудського та Петлюри, масштабна збройна співпраця поляків і українців.

На жаль, ні в Україні, ні у Польщі не заведено відзначати річниці спільної атаки на Вербковичі та Грубешів. Хоча це одна з найбільших збройних акцій і польського, і українського підпілля у післявоєнний період...

За матеріалами дослідження Захара Заголи підготувала Ірина НАДЮКОВА, Володимир-Волинський