Не всі критики є ворогами...

Нещодавно купив у кіоску дві газети — «7 Я» і «События недели». Обидві з величезними заголовками на обкладинці: «ЯЗЫКОВОЙ СКАНДАЛ» і «ТЮРЬМА ЗА ЯЗЫК». Зрозуміло, що такі матеріали лише підливають олії у вогонь. Але цього й слід було очікувати. По-перше, триває війна, і було б наївно сподіватися, що Росія не задіє всі свої важелі для розколу нашої країни. А по-друге, в Україні досі зберігається велика дистанція між двома мовними групами. Останнім часом дещо робиться для «зшивання країни», але відчутний результат буде ще нескоро. Показовою є реакція на мовні баталії цілком проукраїнської поетеси з Маріуполя Оксани Стоміної: «Если мне запретят писать стихи на русском, я просто перестану их писать, поймите. Не из принципа, нет. Просто не смогу. Я чувствую на русском языке...».

Найкращою відповіддю Оксані був би проїзд у львівських маршрутках. Які пісні люблять слухати наші водії? А ще можна зробити огляд львівських кіосків. І в першому, і в другому випадку російської мови буде не менше половини. У Хмельницькому, Житомирі, Полтаві, Черкасах української ще менше... Про великі міста сходу і говорити нічого — там ледь не всенародний консенсус щодо  ігнорування української. А якби нею там розмовляло хоча б 25% міських жителів, то в нинішньому мовному законі й потреби не було б. А поки що... Ні в кіосках, ні в маршрутках, ні на устах громадян.

МУДРА УКРАЇНІЗАЦІЯ — ЦЕ ЛИШЕ ВТІЛЕННЯ МОВНОГО ІДЕАЛУ СХОДУ

Тому треба терпляче пояснювати (це варто було робити ще задовго до нинішнього сплеску емоцій), що результатом українізації буде... реальна двомовність. Саме та, про яку так довго говорила Партія регіонів. Адже в нашому суспільстві немає запиту на знищення російської. Достатньо походити  столицею, щоб переконатися — майже всі школи українські, та й виші давно українізувалися, а ось місто двомовне. Причому, явно домінує російська. Але якби такими, як Київ, були Донецьк і Севастополь, то Путін спіймав би там облизня. Двомовні українці — поганий матеріал для будівництва «русского мира». У таких і сентимент до рідного може прокинутися. Вони ж знають, що в нетерпимій до «іншого», одномовній Росії їм точно буде незатишно.

Путіну комфортніше там, де мовою дідів узагалі перестали говорити. Варто походити вулицями цілком російськомовного Мінська, щоб зрозуміти: ідеалом Кремля точно є не мовна гармонізація, а поступове поглинання і перетравлювання територій. Тому певна частина нашого суспільства згуртувалася, прагнучи врятувати мову. Важливо, щоб ця частина мала на українському сході союзників, а не ворогів. Водночас і україномовні повинні зрозуміти, що критичне ставлення до мовного закону частини громадян — це нормально. Не всі критики є ворогами. Хіба не має рації лідер організації РУН (Русскоговорящие украинские националисты») Сергій Замілюхін, коли каже: «Украинский язык должен и может стать языком прогресса. Например, без всякого закона «Про державну мову» одним лишь приказом по Министерству образования можно было бы ввести ОБЯЗАТЕЛЬНОЕ обучение в ВУЗах на государственном языке. Это сразу влечет за собой всю цепочку дальнейшей мягкой, но бесповоротной украинизации нашей страны...»

«МОВНА ГАРМОНІЗАЦІЯ»

Тому важливо, щоб наш схід не надто боявся змін, а захід не надто сподівався на «всесильність» нового мовного закону. Часом варто вислухати погляд тих, кому ми хочемо допомогти. Ось що пише тридцятилітній Олександр із Краматорська: «Процес повернення людей до української мови не буде швидким. Щоб українською у великих містах заговорило хоча б 50% громадян, знадобиться років 100 — 150... І це за сприятливих умов! Я вже точно не розраховую такий результат побачити за своє життя... Не думаю, що його побачать і мої діти. Але опускати руки в жодному разі не можна. Ми на правильному шляху! Результат, хоч і невеличкий, я вже бачу сам...».

Сумний прогноз краматорського подвижника (стосовно 100 — 150 років) мені здається явним перебільшенням. Але безсумнівним є той факт, що ми ще довго залишатимемося двомовною нацією. Просто наша двомовність повинна бути гармонійнішою, ніж тепер. Без регіональних викривлень і зон, де українська продовжує вмирати... А гармонійною її зробить лише громадянське суспільство. І оперувати краще примирливим терміном «мовна гармонізація». Було б непогано, якби утворилася громадська організація з такою назвою і з авторитетними, поміркованими лідерами. Які дотримувалися б центристської позиції й не допускали поляризації суспільства.

Чиновники — не панацея; лише об’єднаний народ може успішно відродити мову. Згадаймо чехів або відродження івриту в Ізраїлі. Спочатку згуртувалися, спочатку «критична» маса, а вже потім закони, які не ігноруються. У нашому ж законі добре те, що він може стати непоганим поштовхом. Мотивацією до дій. А дія конче потрібна, особливо враховуючи ту обставину, що навіть капітулянтський закон Ківалова — Колєсніченка не врятував Україну від війни з Росією.