«Наша сила – у стосунках!»

Нещодавно фанати мовного відродження жваво обговорювали у ФБ ось такий випадок:

«Умань. Кав’ярня.

— Прошу американо.

— З сахаром?

— Ні. Прошу одну цукру...

— Одну ложку сахара?

— Ні. Ложку цукру.

— Я живу у вільній країні. Якою мовою хочу — такою і розмовляю...

— Дякую, я вже не хочу кави. Гарного Вам вечора!

P.S. Щиро вдячний двом клієнтам, які підтримали мене й відмовилися від уже замовленої кави...»

Реальну ситуацію патріотичний уманчанин описав цілком стисло, але всім усе ясно. А от в процесі обговорення голоси небайдужих розділилися. Більшість дискутантів засуджували «впертого» російськомовного уманчанина. І лише декілька з обговорювачів звернули увагу на найголовніше. Двоє відвідувачів кафе відмовилися від своєї (уже оплаченої) кави на знак солідарності! Хіба ж це дрібниця? Це дуже навіть непогано, коли йдеться про Умань. А сам дописувач подякував їм? Запросив до себе додому на каву з коньячком? Виявляється, ні. Не запропонував такої компенсації. Ця життєва ситуація фіксує як український «позитив», так і наші недоліки. Ми не чеченці і не грузини, у нас відсутній важливий інстинкт — «горнутися до свого», тому у нас так довго формується політична нація. Чверть століття тому я звернув увагу на слова відомого філософа і правозахисника Мирослава Мариновича, який сказав: «Набагато ефективніше сприяти бажаним тенденціям, аніж боротися з небажаними». Прикро, що ми досі не засвоїли цю тезу.

ПОБІЛЬШЕ Б СОЛІДАРНИХ, ПОМЕНШЕ ЗЛИХ...

В Умані я востаннє був пару десятиліть тому і пригадую, що тоді відсотків 30% містян розмовляло російською. Не дивно, що там і тепер можна зустріти окремих упертюхів, які зневажають державну мову. Але ж оті двоє «солідарних» — вони переважать будь-який негатив! Саме на них і варто було б зосередитися в подальшій розмові. Але ж нам так важливо когось «куснути», засудити, затаврувати...

Змінювати менталітет нам потрібно, панове! Менталітет — не дрібничка. Про той уманський випадок я вже встиг і забути, але сьогодні життя знову підкинуло подібну ситуацію.

Йшлося про військового капелана, підполковника ВПС США Ольгу Вестфолл, котра активно допомагає українським воякам. Про себе вона пише: «Я народилася в Дніпрі за часів Радянського Союзу, коли принижували нашу культуру й мову. Тих, хто розмовляли українською, називали «тупими селюками»... Хоч я була етнічною українкою, за 30 років мого життя в Україні ніколи не розмовляла рідною мовою. У школі всі дисципліни викладалися російською, перший «Буквар» теж був російською... Вчити українську я почала вже в США, з 2014 року. Я не вибирала ні країну, ні місто, ні сім’ю, ні період історії для свого народження. Але можу обирати, як будувати своє життя: за правдою, честю, мораллю...» А ще Ольга Вестфол писала про те, що всі в Україні мають володіти українською. І держава повинна створювати для цього всі умови.

Що тут не так? Але ж знову знайшовся максималіст, який заявив: «Чому ті, хто живуть у США і вже відмовилися від українського громадянства, вдають із себе великих патріотів України? Для мене патріотами є наші воїни, волонтери... А емігранти більш усього нагадують щурів, які тікають з тонучого корабля — замість того, щоб за нього боротися...» І знову наша реакція була неадекватною. Лише двоє-троє людей засудили максималіста, який не розуміє елементарних речей. Та ця ж симпатична й діяльна Ольга Вестфол могла би стати чудовим українським символом південного міста-мільйонника! Скільки добрих справ вдалося б зробити на ниві українізації завдяки таким людям! Але неохота нам сваритися зі «злюками». Не склалася ще така традиція, бо всім хочеться душевного комфорту. І це погано, що не склалася. Отже, основна робота попереду.

КНИЖКА МАРІУПОЛЬЧАНКИ ТА КИЇВСЬКИЙ ХЛІБ

Прикро, що проукраїнські сили не становлять собою моноліту. Останнє десятиліття породило й нові політичні терміни. З одного боку — «толерасти», з протилежного — «борцуни». Без останніх, певно, не відбувся б Майдан, але й без критичної маси толерантних людей важко буде об’єднати Україну.

Дуже мудрими видаються мені слова отця Бориса Ґудзяка (УГКЦ): «Наша сила в стосунках! Не просто в тобі чи в мені. Вона росте між нами. Вона міжособистісна. Вона Божественна й водночас людська. Треба побачити і збагнути її силу й могутність як співпрацю, як солідарність, як дар...»

А що, як навчитися нейтралізувати неадекватних патріотів, яких політики й мовні активісти називають «корисними ідіотами», а на побутовому рівні, буває, ще простіше — «пришелепками»? Може, справи підуть краще, коли останні не плутатимуться під ногами? Схоже, що так.

Приклад Маріуполя. Російськомовна поетеса Оксана Стоміна видала дуже цікаву книжечку українською мовою: «Прогулянки по Маріку». Оскільки патріоти креативно популяризують її в школах, книжечка користується неабияким попитом. Українська мова цьому абсолютно не заважає! Випадково про книжечку почув і киянин Леонід Динник, котрий працює у «Хлібній Майстерні» й дуже любить свою справу. А ще любить згадане приазовське місто, позаяк щороку їздить туди до бабусі. Місцевий патріотизм у нього аж зашкалює! У Леоніда навіть тату є — з найкращими архітектурними спорудами Маріуполя. Уявляєте рівень? Так-от, він на знак подяки до землячки випік чудовий запашний фірмовий хліб, який називається «гречаний, родинний». І передав поетесі, коли вона приїхала до столиці й підписала для нього свою україномовну книжечку.

Довідавшись про прихильне ставлення фаната Маріуполя до української мови, про його схильність до гарних вчинків та безмежну любов до міста юності (у Галичині це також у пошані), мешканка Львова — до речі, онука репресованого — вирішила віддячити Леонідові. Вона приготувала для нього смачне галицьке печиво. Родинне. Символічно, правда? А коли через кілька днів Леонід з дружиною приїхали до Львова, то нові друзі пригостили киян ще й смаколиками із львівського «Сільпо». Ось така вийшла ланцюгова реакція Добра. Борис Ґудзяк абсолютно мав рацію, коли говорив про силу стосунків і про те, що ця сила «Божественна й водночас людська». І що вона «росте між нами...» Якщо навчитися жити без злості й поєднувати любов до України з любов’ю до ближнього, то ця сила, звісно, зростатиме.